Судячи з електронної пошти, публікація «Померла на операційному столі... через два тижні» («ДТ», № 10, 2005 р.) викликала не лише жвавий інтерес читачів, а й бажання висловитися на цю наболілу тему. Майже в кожного, хто нам написав, є своя — часом трагічна — історія взаємовідносин із вітчизняною медициною. Заради справедливості зазначу, що не всі звинувачують лікарів, швидше, висувають претензії до системи, яка, з одного боку, вкрай консервативна, прикута до різноманітних інструкцій і вимог, а з іншого боку — забюрократизована настільки, що випустила з уваги самого пацієнта.
У зв’язку з цим виникає природне запитання: як може пацієнт у таких умовах нагадати медикам про свої права та їхні обов’язки? Чи є надія домогтися справедливості, якщо, судячи зі згаданої вище публікації, батьки покійного Віталія Герасимця вже другий рік безуспішно ходять колом зі своїми заявами? І на чию підтримку може розраховувати жертва несумлінних лікарів у пошуках захисту своїх прав?..
Думаю, що найповнішу відповідь ми можемо отримати в Українській національній раді захисту прав і безпеки пацієнтів, президентом якого є професор, член-кореспондент АМН України Юрій ГУБСЬКИЙ.
— Наша рада — організація добродійна, була створена як один з елементів громадянського суспільства, — розповів Юрій Іванович. — Ми в жодному разі не збираємося боротися з кимось проти когось — йдеться лише про те, щоб захистити права пацієнта в цілому, а цього можна домогтися передусім підвищенням якості медобслуговування і створенням правової та етичної бази для протидії порушенням. Ми діємо як медико-юридична швидка допомога — за два роки роботи наші юристи знайшли в десятках законів ті статті, які регулюють усе різноманіття взаємовідносин між медиками і пацієнтами.
— Чи може рада допомогти у вирішенні конфліктної ситуації, що склалася між батьками померлого пацієнта й фахівцями Інституту нейрохірургії?
— Думаю, так, нехай звертаються до нас. Можна зателефонувати (044) 235-65-87, домовитися про зустріч із юристом, який проконсультує і допоможе розібратися в усіх правових нюансах. У ситуації, що склалася, мають розбиратися і юристи, і медики. Наш досвід підтверджує, що тільки так можна дійти істини.
— Чи можна довести вину лікаря? Адже, як переконує практика, у більшості випадків це безнадійне заняття.
— Це справді складне питання, і пов’язане воно, насамперед, із недосконалістю і протиріччями в нормативній базі, яка регулює взаємовідносини в системі «лікар—пацієнт». Різноманітних інструкцій у нас багато, але медичні стандарти, що діють у цивілізованих країнах, відсутні. На жаль, і медики, і пацієнти дуже погано орієнтуються в законодавстві, й ті, й інші нечітко уявляють, кому які права гарантує Конституція України і закони, що стосуються соціальних питань і охорони здоров’я.
— Крім цих проблем існує ще горезвісна честь мундира...
— Корпоративність медичного цеху — дуже делікатне й непросте запитання. У нашій системі охорони здоров’я багато чого потрібно змінювати, кожний лікар має усвідомити: якщо він робить щось неправильно, некваліфіковано чи нечесно, то завдає шкоди всій медичній співдружності, підриває авторитет своїх колег і зрештою має за це відповідати. І тоді не прокуратура з міліцією ламатимуть голову, що приховується за складною термінологією в історії хвороби й чи все зробив лікар для порятунку хворого, а саме колеги винесуть свій вердикт. Про це, до речі, тривала серйозна розмова на сесії Академії медичних наук України.
Давно назріла необхідність підвищити рівень значимості й авторитету медичних асоціацій, які в європейських країнах мають вагу в цілому ряді питань: при розробці стандартів, при ліцензуванні медичної діяльності та в обов’язковому порядку — при розборі лікарських помилок і конфліктних ситуацій. Сьогодні недосконалість правового поля дозволяє винним не бути покараними. Якщо навіть і доведено лікарську помилку, то незрозуміло, як діяти далі, адже в законах чітко не розписано, яка відповідальність настає в таких випадках: адміністративна, кримінальна чи фінансова?..
— Проте адвокати запевняють пацієнтів, що можна виграти суд і одержати компенсацію за моральну шкоду.
— Недосконалість законодавства може бути вигідна як лікарю, так і хворому. Теоретично можливо, що грамотний адвокат може домогтися того, щоб заарештували рахунки клініки й у такий спосіб знайшли гроші для виплати постраждалому.
— Якщо клініка державна, то за помилку медиків має розплачуватися бюджет?
— До того ж пацієнт може висувати будь-які вимоги — адже не позначені ні нижній, ні верхній показники фінансової компенсації, все вирішуватиме суд. Але! Насамперед потрібно провести незалежну експертизу. Випадок в Інституті нейрохірургії показовий — родичі пацієнта стверджують, що лікарі були неуважними, погіршення настало після невдалої операції, а керівництво інституту дає офіційну відповідь, що все минуло нормально. Кому має вірити суддя? У такій ситуації просто необхідне втручання Асоціації нейрохірургів, якщо вона діє і зацікавлена в збереженні свого авторитету та доброго імені. Думаю, що подібне завдання стоїть і перед Асоціацією офтальмологів — маю на увазі трагічну історію в Харкові.
— Нині багато уваги прикуто до цього випадку. До вас зверталися постраждалі?
— Так, телефонували адвокати пацієнтів і міської прокуратури, ми вже отримали пакет документів і готові зайнятися цією справою. Ситуація справді трагічна — у клініці «Ексімер» оперували харків’ян, як було сказано, кращі російські офтальмологи. 22 чоловіки довірили заїжджим фахівцям свої очі, але після операції катастрофічно стали сліпнути — їх інфікували синьогнійною паличкою. Можна робити будь-які припущення, щодо того, яким чином і звідки вона потрапила, але відомо, що ця внутрішньолікарняна інфекція призводить до жахливих наслідків. Пацієнти скаржаться на те, що вони зверталися в клініку, але замість того, щоб відразу адекватно відреагувати, там лише розводили руками. Коли ж пристрасті досягли межі, хворих стали переконувати, що відправлять на лікування до Москви, Києва або ще кудись. Обіцяти можна все, що завгодно, але хто їх прийме із синьогнійною паличкою? Навіть студенти медичних вузів знають, чим може обернутися для лікарні госпіталізація хворого з небезпечною інфекцією. За європейськими стандартами, якщо цю інфекцію виявляють у клініці, то її не миють, не дезінфікують, а руйнують. У Києві колись був гучний скандал із цього приводу, щоправда, будинок зберегли, але клініка була закрита на рік, там робили капітальний ремонт.
— Коли артисти приїжджають до нас з антрепризою — це одне, але «гастролі» офтальмологів?.. Спробуй їх тепер притягти до відповідальності!
— Прокуратура повідомила про намір заарештувати рахунки клініки, хоча це слабка розрада для тих, хто втратив зір. Цей випадок кинув тінь на всю нашу офтальмологію, підірвав довіру до лікарів — як після таких подій погоджуватися на операцію? І знову постає запитання: хто має відповідати й контролювати ситуацію, коли заїжджі фахівці не лише консультують, а й беруться оперувати? Які права мають при цьому пацієнти й хто у випадку лиха відповідатиме?
— В європейських країнах наші лікарі-стажисти не мають права навіть торкнутися хворого, їм дозволено лише спостерігати — на варті прав пацієнта стоїть закон.
— Кожний окремий випадок, із яким зіштовхуються експерти ради, підтверджує, що порушення правил безпеки пацієнта мають системний характер, нашу законодавчу базу потрібно невідкладно вдосконалювати. Заради об’єктивності скажу, що ці питання піднімає нове керівництво Міністерства охорони здоров’я, хоча, може, не так активно, як цього від нього очікують.
— Ми так давно чуємо про реформування охорони здоров’я, але ніяк не дочекаємося реальних змін...
— Власне, сьогодні реформування зводиться до трьох «С» — сімейна медицина, стандарти та страхування. Якби їх вирішували комплексно, то багато гострих проблем незабаром зникли б. Та, на жаль, упровадження сімейної медицини відбувається поспішно, фактично триває перейменування старої радянської системи дільничних лікарів. За колишніх часів в багатих колгоспах були добре обладнані лікарні, майже в усіх селах працювали фельдшерсько-акушерські пункти (ФАП). Нинішня економічна ситуація в сільській місцевості — кризова, але Мінздоров’я це чомусь не враховує, напевно, сподівається, що випускники вузів докорінно все змінять. А що вони можуть зробити наодинці там, де немає ні ФАПів, ні аптек, ні шляхів? Може, краще було б закупити на район пару вертольотів, які б доставляли людей до центральної районної чи обласної лікарні, адже бездоріжжям хворого нікуди не довезеш. Хоча, боюся, мені заперечать, що це витратно.
— А не витратно втрачати людей? Торік народилося майже на триста двадцять тисяч громадян менше, ніж померло. Юрію Івановичу, друге «С» — страхування — ми з вами свідомо пропустимо й перейдемо до стандартів.
— Прийняття стандартів у медицині стало предметом обговорення в академії, де виступили й міністр охорони здоров’я М.Поліщук, і президент АМН О.Возіанов. Та, на жаль, у присутніх створилося враження, що виступаючі говорять різними мовами. Учасники обговорення так і не зійшлися в думці, що буде ефективніше — використовувати міжнародні стандарти, які розроблено та апробовано медичними асоціаціями багатьох країн світу, чи створювати свої, вітчизняні зразки, «прив’язані» до наших реалій — фінансових, матеріальних, рівня підготовки лікарів і оснащення клінік... Та оскільки всі перелічені вище напрями пов’язані з якістю медичного обслуговування, то питання «Як сьогодні й у недалекому майбутньому захищатимуть права пацієнтів?» знову залишається без відповіді...
* * *
З приходом нового керівництва в Мінздоров’я з’явилася крихка надія на зміни. Помітно активізувалася медична громадськість — засідання, круглі столи й конференції проходять то там, то тут, обговорення змінюються взаємними обвинуваченнями, що загалом не страшно, головне, щоб у запалі пристрастей разом із водою не вихлюпнули й немовля — не забули б заради чого збиралися. Рада захисту прав пацієнтів використовує будь-який випадок, щоб публічно заявити про наболіле, щоб достукатися до тих, від кого залежить здоров’я наших громадян.
Багато надій покладалося на всеукраїнський форум, який нещодавно провели в Києві Федерація роботодавців України та Української федерації сприяння охороні здоров’я на тему «Стратегія розвитку охорони здоров’я України в нових умовах демократизації суспільства». Щоправда, трохи дивувало те, що політику в охороні здоров’я мали намір виробляти роботодавці, які, власне, до пацієнтів не мали прямого відношення. Серед учасників, тих, що зібралися обговорити вищезазначену стратегію, відповідно до протоколу форуму, керівники обласних і міських управлінь охорони здоров’я становили 2,1%, керівники лікувально-профілактичних установ, фармації, підприємств з виробництва ліків, виробів і товарів медичного призначення — 97,7% тощо.
— Ми зраділи, коли нам запропонували виступити з доповіддю на форумі. З ким, як не з професіоналами, обговорювати проблеми взаємовідносин медиків і пацієнтів?! — вважає Віктор СЕРДЮК, віце-президент Української національної ради захисту прав і безпеки пацієнтів. — Доповідь на тему «Медичні, етичні та правові аспекти захисту прав пацієнтів у контексті євроінтеграції» була узгодженою з одним із керівників федерації Олександром Руднєвим.
— Пацієнти переконані, що давно настав час поговорити про їхні права з тими, кому вони довіряють своє здоров’я, а то й життя.
— Ми сподівалися, що вдасться відверто поговорити з професіоналами про той бік медичного обслуговування, що стосується хворих. Несподівано для багатьох на засідання приїхав міністр охорони здоров’я М.Поліщук і попросив слова. Вже не знаю, з якої причини його не заявили на порядку денному форуму, де зібралися керівники з усіх регіонів, але в списку виступаючих його не було! Виступ міністра, судячи з реплік у залі, багатьом був не до душі.
— Чому?
— Багато гостей форуму — незалежні експерти, преса, представники громадських організацій — були дуже здивовані змістом виступів — в основному йшлося про фінансування. Про професійні проблеми, так само як і про пацієнтів, майже не говорили. Певне, це не сподобалося міністру, адже сам він — відомий нейрохірург, багато років віддав роботі в клініці й прекрасно знає всі професіональні секрети. Тому він акцентував увагу на тому, що настав час повернутися обличчям до пацієнта, не потрібно все списувати на недофінансування. За останній рік галузь отримала набагато більше коштів, ніж колись, і якщо не помітили поліпшень ні лікарі, ні пацієнти, то багато в чому вина лежить на управлінцях вищої та середньої ланки й на тих, хто перебував біля керма керівництва галуззю. У словах міністра — істина, хоча й гірко це усвідомлювати.
— Тому й реакція була відповідною!
— Цікаво оцінили атмосферу форуму незалежні експерти. У них склалося враження, що форум не керівників клінік і підрозділів, а люмпен-лікарів.
— Звідки такі асоціації?
— Так увесь день лише й чути було: «Дайте більше грошей, більше грошей...» Після того, як міністр пішов, обговорення його принципового виступу зводилося до того, як об’єднатися, щоб вибити якнайбільше ресурсів, апаратури й знову-таки грошей!
Про те, як упровадити нові технології лікування, як краще навчити персонал або організувати догляд за пацієнтами — ні слова. А як пожвавішав зал, коли хтось вимовив фразу, що при впровадженні нових фінансових механізмів може бути узаконена система матеріальної відповідальності за лікарську помилку: чого це раптом? І вже зовсім за Фрейдом звучали заяви: ми одержуємо мізерну зарплату — усього 400 доларів, ой, вибачте, 400, як їх ... гривень.
У залі повсякчас велися активні розмови по мобільних телефонах — кого куди покласти й кого куди прилаштувати, з усього відчувалося, що керівних працівників галузі цікавлять не стільки питання охорони здоров’я, скільки медичного бізнесу й прибуткового менеджменту.
— Може, ви упереджено ставитеся до всього того, що відбувалося, тому що ви представляєте сторону пацієнта?
— Ні, ми були просто спостерігачами, а не учасниками процесу, тим паче що про права пацієнтів поговорити так і не вдалося. Виступити нам так і не дали, хоча на порядку денному доповідь була запланована. Головуючий обіцяв надати слово спочатку ближче до обіду, потім перенесли на пообідній час, зрештою він сказав: «А тепер, якщо хтось наполягатиме, тому ми надамо слово!» Та публіка вже почала розходитися, і затримувати керівних працівників було незручно.
— Нині дедалі частіше чути розмови про те, що охорона здоров’я — це бізнес, і він має добре забезпечувати тих, хто ним займається, як, приміром, інші галузі — продаж ліків чи нафти.
— Якщо ми говоримо про євроінтеграцію та права людини, то й маємо подивитися: а що робиться в цій галузі в Європі? Франція, Іспанія та Німеччина вимагають внести в конституцію Євросоюзу положення про те, що охорону здоров’я необхідно визнати неприбутковим сектором, а пацієнтам присвоїти особливий статус, адже вони не є споживачами послуг у повному сенсі цього слова. Коли людина свідомо вибирає собі послуги, товар чи майстра, який зробить їй зачіску, вона діє як споживач. Та чи може людина, коли в неї, скажімо, напад апендициту, перелом чи інфаркт, свідомо вибирати лікарню, лікаря і перелік послуг, необхідних їй?.. Тому в європейському співтоваристві борються за те, щоб виключити медицину з комерційних позицій. По суті, це неприбуткова діяльність як така. В Європарламенті активно дискутують, як це можна краще зробити? Краще для пацієнта, а не для себе, водночас як у нас багатьом ескулапам не дає спокою думка, як перетворити лікарський кабінет на дохідне місце. Добре ще, якщо лікар — професіонал і справді допоможе хворому. А якщо, за словами міністра, на його запитання «Скільки важить мозок пацієнта?», не моргнувши оком відповідає: «300 грамів!»
* * *
Після форуму оприлюднили свою думку й роботодавці, яких представляли переважно головні лікарі. Вони пропонують внести поправку до Конституції України. Щоправда, не вони перші — багатьом стаття 49 не подобається, навіть Конституційний суд змушений був роз’ясняти (а може, захищати?) її зміст. Хоча, ремствуючи на дорожнечу лікування, даремно ми лаяли державу — добродійні внески в лікарняну касу не були узаконені, вони, як і «внески» у кишені білих халатів, виключно ініціатива знизу. За великим рахунком, так нічого і не вирішили ті добродійні сотні, але ідею турботи держави про здоров’я народу остаточно дискредитували. Урядова програма «Назустріч людям» повернула надію на те, що охорона здоров’я входить у систему пріоритетів держави, і стаття 49 Конституції України цьому гарантія. Та роботодавці розсудили інакше: вони пропонують її вдосконалити, про що пишуть у своєму зверненні до Президента України, голови Верховної Ради й прем’єр-міністра. Основний Закон говорить: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно», а в запропонованій редакції: «допомога надається визначеним контингентам хворих та гарантованого обсягу безоплатно». Не потрібно навіть напружувати фантазію, щоб уявити ставлення лікаря до пацієнта, який спочатку визначатиме не діагноз, а контингент.
… Напевно, ніхто в нашій країні не залишився байдужим до долі п’ятирічної Насті Овчар. Цікаво, якби дану поправку, запропоновану хоча й роботодавцями, але усе ж ЛІКАРЯМИ, прийняли, який «гарантований обсяг медичної допомоги» отримало б це дівчатко в найближчій муніципальній лікарні?..