Війни в сучасному світі — показник кризи культури. Причина ж кризи — у відсутності доступу до якісної освіти. Так вважає докторка соціологічних наук, викладачка Ягеллонського університету (м. Краків), а також Європейського університету (м. Київ) Ірина Чудовська, відома сміливими педагогічними ідеями й експериментами.
На своїй малій батьківщині, в невеликому містечку Коростишів недалеко від Житомира, 2016 року Ірина Чудовська заснувала ліцензовану школу за фінською моделлю. Назвала іменем польського педагога та письменника Януша Корчака. Проєкт проіснував п’ять років, але через пандемію, а також посилення тенденції до онлайн-навчання школу вирішили закрити.
Ірина Чудовська була одним з ідеологів Радовельського біотехнологічного ліцею, що став відомим на всю країну, — п’ятизіркового загальноосвітнього навчального закладу (безплатного й навіть із безплатними обідами для школярів) у поліській глухомані.
ZN.UA запитувало Ірину Чудовську про те, які дослідження вона проводить нині, а також про її наукові плани.
Сфера наукових інтересів докторки соціологічних наук Чудовської — комунікативні й освітні практики. У Ягеллонському університеті вона веде спецкурси, що стосуються політичних і бізнес-комунікацій у Східній Європі. Ще один напрям — історія та сучасність України. Читає авторський курс про сучасний стан українського суспільства та його культури.
— Пані Ірино, педагогіка — це основний напрям ваших досліджень?
— Проблематика саме шкільної освіти — це лише останні сім років мого життя. Вона пов’язана зі школою, яку я заснувала. Підштовхнуло до такого експерименту те, що синові потрібно було йти до першого класу. В Києві є чудові приватні школи, але це дуже дорого — від 500 до двох тисяч доларів на місяць (це дорожче за річну вартість навчання в багатьох вишах України). Мені закортіло зрозуміти, що і як відбувається в шкільній освіті й відкрити свою школу.
— Школа, яку ви заснували, для пострадянської України була нестандартною. Як сформувалася її концепція?
— Для початку я промоніторила все, що є в нас: якість і ціну питання. Досвід із дитячим садком, коли я намагалася включатися й давати поради, показав, що це спричиняє невдоволення й тобі прямим текстом кажуть: «От самі б зробили, а не розповідали, як і що». Ну, я й вирішила зробити сама. Знайомилась із системами шкільної освіти у Фінляндії (було дві поїздки), Естонії, Ізраїлі. Внаслідок цього постала школа імені Януша Корчака, що спиралася на фінську модель із деякими елементами Вальдорфської системи освіти, створеної австрійським філософом і педагогом Рудольфом Штайнером.
— Мені доводилося стикатися з рівнем шкільної освіти в деяких країнах Центральної Європи. Складалося враження (можливо, неправильне), що в школах там нічого не навчають. У «звичайних» школах США — схожа історія.
— Я б сказала, що нині ми маємо справу з тотальною глобальною кризою освіти на всіх рівнях. Це стосується як доступності освіти, так і її якості. Проблеми фінансування шкільної освіти є навіть у країнах із досить високим ВВП. А від стану фінансового блоку залежать методологічний і педагогічний блоки.
— Якими є головні «болючі точки» освіти загалом і української зокрема?
— Якщо чітко виділити три базові проблеми в освіті, то це доступність, якість і фінансування.
— Якщо це — глобальні проблеми, то що ж казати про Україну, яка бореться з російською широкомасштабною агресією…
— Війни в сучасному світі — це показник того, що культури в агресора практично немає. Не лише в масах, а й у так званих еліт є лише симуляція її наявності, а по суті її немає. Чи може існувати культура за такого домінування ідеологічного складника? Коли ідеологія заміщує культуру, це спричиняє загальний занепад. Становлення панівної ідеології призводить до придушення творчості й, відповідно, до занепаду культури — головного мірила «розумності» біологічного виду.
Кількість конфліктів зростає в усьому світі. Про багато з них ми навіть не знаємо. Це криза глобального інтелекту, зокрема й криза освіти. Один з основних чинників, що призвів до неї, — це брак доступності та якості освіти. Якщо повернутися до наших реалій, то за результатами вже другого заміру PISA в Україні міські школярі демонструють набагато кращі показники, ніж сільські. Це свідчить про те, що якісна освіта для сільських дітей недоступна.
— На щастя, в Україні є проєкт «Радовель», до концепції якого ви маєте стосунок, — сільська школа на рівні елітної столичної.
— На жаль, це наразі поодинокий винятковий проєкт.
— А може, наших дітей надмірно навантажують — запихають у них часто зайву інформацію, якої вони не сприймають? Скажімо, старшокласник виявив хороші здібності у вивченні іноземних мов, брав участь в олімпіадах. Він обрав свій шлях. Навіщо йому зубрити алгебраїчні функції? Він просто ігнорує математику, а педагоги «малюють» йому якісь оцінки. Така перевантаженість — спадок радянської системи шкільної освіти?
— Я б так не сказала. Якби збереглася навіть радянська система, то вона давала б результати. Будь-яка система, навіть не найпрогресивніша, дає результати. Але в нас — еклектична суміш різних фрагментів. Якість освіти неухильно падає. І це означає, що система руйнується.
— Чи є якісь докази такої «ентропії» в цифрах?
— Це результати міжнародного тестування 15-річних підлітків із математики, природничих науках і читання — PISA. Дослідження, що їх координує Організація економічного співробітництва та розвитку, проводять раз на чотири роки. Перший замір в Україні було здійснено 2018 року, другий — 2022-го. Єдиний в історії PISA замір, здіснений в країні, що стала жертвою агресії. І якщо 2018-го Україна, набравши від 453 (із математики) до 469 балів (із природничих наук), була «середнячком», десь між Туреччиною та Люксембургом, то 2022-го очевидним є відкочування на 12–19 балів. Близько третини випробуваних не мали базових навичок читання, а саме здатності аналізувати інформацію. Причини зрозумілі: пандемія, широкомасштабна російська агресія та… система освіти, що слабко працює. Загальна тенденція характерна й для інших країн, але для нас вона драматичніша.
— Тобто стара, радянська, система освіти відійшла, а нова, досконаліша, не прийшла?
— Саме так. Від міністра до міністра додавались якісь елементи з європейських освітніх систем, і тепер узагалі незрозуміло, до якої системи ми ближчі. Маємо якогось чудернацького кентавра.
— Які країни стабільно посідають перші місця у замірах PISA?
— КНР, Сінгапур. До десятки входять, зокрема, Естонія, Фінляндія, Південна Корея, Японія, Ірландія, Нідерланди, Польща. США, до речі, в «середнячках».
— Якими, на вашу думку, є тренди в системі вищої освіти України?
— Бачу тренд у бік капіталізації вишів на англо-американський манер. Для бідної країни, якою є Україна, це означає дедалі меншу доступність вищої освіти для більшості й дедалі більше розшарування нації не лише за матеріальною, а й, скажімо так, за інтелектуальною та культурною ознаками. Це також означає відплив талановитої молоді до країн Європи, де вища освіта безплатна. Зокрема до Німеччини, Чехії, Словаччини. А це загрожує ще й посиленням демографічних проблем в Україні.
— Які ще проєкти й дослідження у ваших планах?
— Нині досить актуальною є проблема дітей, котрі перебувають за кордоном. Вони навчаються через онлайн-платформи в Україні, а також у школах країн перебування. Нагадаю, в низці країн ЄС, зокрема в Німеччині, дитина зобов’язана відвідувати школу, інакше батьків штрафують. Але в Польщі такого немає. У Кракові 12 тисяч українських дітей навчаються дистанційно в українських школах і не адаптуються до місцевого соціуму. Крім того, в Польщі чимало українських дітей — повних сиріт. Їхні батьки загинули на війні. Про сиріт піклуються, але вони ніби зависають на пограниччі. З польськими колегами ми розробляємо проєкт співпраці щодо сиріт. Особливо складно з підлітками, до яких часто важко достукатися — пограничний стан, пограничний вік… Багатьом дуже непросто влитися в іншу культуру. Вони — наодинці з власними переживаннями, в інформаційно-соціальній бульбашці. Одна з дівчат-сиріт після загибелі мами взагалі перестала говорити, й лише три місяці тому вимовила перші слова...
— Як плануєте пробити цю бульбашку?
— Почну з того, що освіта — це не тільки заняття в школі. Це кілька компонентів: навчання, виховання, життєвий досвід, певні переживання. Це особливий психологічний стан, якого набуваєш у процесі навчання. Якщо немає якогось із компонентів, виникають проблеми. Із краківськими колегами ми працюємо над тим, аби об’єднати українських дітей у спільному культурному просторі. Мені стало замало брати участь у різних міжнародних семінарах, конференціях, присвячених саме освіті під час війни. Іноді виникає відчуття, що це майданчики, де озвучують проблеми, а зовсім не вирішують їх. Нині дедалі більше зусиль я спрямовую на практичну участь у житті дітей, особливо підлітків.
Інший проєкт, дуже цікавий для мене, — це психологічна підтримка українських дітей. Якщо дитина говорить лише про війну, — вона однозначно травмована.
Та часто діти носять переживання в собі, щоб не засмучувати батьків. Як розкрити душу дитини й пом’якшити її переживання? Я пишу про це книжку. Сфокусувалася на проблемах дітей, травмованих війною, на позитивних моментах у нашій освіті та прогресивних системах освіти світової.
Хвилює питання, як штучний інтелект «реформуватиме» світову систему освіти. Він — джокер, і коли ляже на зелений стіл, не помітити цього буде неможливо.