Реформувати освіту - це майже як будувати готичний собор. Сотня років, може, й не знадобиться, але мине достатньо часу, щоб фокус уваги розсіявся, а бачення цілей і шляхів їх досягнення розмилося під тиском щоденних викликів та політичної кон'юнктури.
Тому в таких реформах-довгобудах дуже важливо регулярно нагадувати, куди ж ми, власне, рухаємося, і які реперні точки є на цьому шляху. Зараз, під кінець року, саме час визначитися із завданнями на наступний, 2020-й.
Хоча реформа вищої освіти стартувала понад п'ять років тому, ми поки що не бачимо предметних результатів, насамперед покращення якості освіти. Попри очікування, зниження контролю над змістом освіти з боку держави не дало бажаного прориву чи бодай якихось відчутних змін в університетах. Складається враження, що імпульс до змін, закладений студентськими протестами часів Табачника та домовленостями між міністерством і академічною спільнотою після Революції Гідності, поступово згас.
Можливо, нам треба нагадати собі, якою має бути вища освіта, щоб знову відчути поштовх до дій.
Отже, чого ми чекаємо від вищої освіти? Спробуймо скласти короткий список.
1. Усі здібні й мотивовані студенти мають змогу навчатися;
2. Зміст освіти відповідає очікуванням студентів та ринку праці, а методи навчання адекватні завданням, які стоять перед освітньою програмою;
3. Викладачі досить кваліфіковані, щоб створити і працювати за такими освітніми програмами
4. Викладачі та дослідники досить доброчесні й компетентні, щоб самостійно регулювати академічну спільноту: встановлювати високі критерії якості та стежити за їх дотриманням, караючи порушників і відзначаючи високі досягнення;
5. Правила та процедури досить гнучкі, щоб уся ця система могла розвиватися і змінюватися, реагуючи на зміну середовища - економіки, суспільства та власне студентів.
Що потрібно зробити найближчим часом, аби наблизитися до цього ідеалу?
Доступність вищої освіти для тих, хто хоче і може навчатися, в Україні, здається, існує - завдяки ЗНО. Однак найбільше міжнародне освітнє вимірювання PISA акцентувало серйозну проблему української школи - дуже значну залежність навчальних результатів від статків та освіти батьків. Ступінь нерівності в освіті дуже високий, що означає - школа не впорюється зі згладжуванням нерівностей, які є в суспільстві, а подекуди ще й посилює їх. Тобто в Україні діти з незаможних і менш освічених родин отримують гіршу освіту, а отже - мають менше шансів знайти хорошу роботу і вибратися з бідності. Це підтвердило засвідчену результатами ЗНО проблему доступності вищої освіти для учнів із гіршими стартовими умовами, насамперед мешканців сіл.
Тож наступного року необхідно, спираючись на результати PISA й національних досліджень, розробити Стратегію подолання освітньої нерівності. Якщо не поквапитися, то ще кілька поколінь учнів не матимуть необхідної підтримки у здобутті освіти.
Для якісного оновлення освітніх програм необхідні справді фахові викладачі та постійний зв'язок із ринком праці.
Хороший університетський викладач має бути або практиком, або науковцем. Пошук правильного балансу між цими групами викладачів залежить від особливостей програми підготовки. Університети повинні мати право обирати тих викладачів, котрих потребують ті чи інші програми, без зобов'язальних норм, як-то обов'язкова наявність ступеня доктора наук.
Окрім можливості обирати потрібних викладачів, університети і держава мають сприяти їхньому професійному зростанню, тому слід започаткувати програми підвищення кваліфікації, які дадуть змогу викладачам вивчити англійську мову, опанувати нові педагогічні навички чи краще зрозуміти, як підготувати наукові статті для публікування в міжнародних рецензованих журналах. Крім того, потрібно шукати системне рішення задля інтернаціоналізації української вищої освіти: викладачі й аспіранти повинні мати змогу здобути міжнародний досвід, і держава мусить цьому сприяти й підтримувати їх, у тому числі - фінансово.
Крім того, і закладам освіти, і роботодавцям необхідний майданчик для кооперації та співпраці, зокрема і в питаннях змісту освіти. Важливо залучати всі можливі ресурси - і державні, і донорські, і приватні - для створення таких майданчиків.
Одне з головних гальм, що стримує зміни у вищій школі, - відсутність фінансової, організаційної та кадрової автономії університетів. Університет повинен мати змогу встановлювати конкурентну зарплатню, аби приваблювати й утримувати фахівців, а також визначати, скільки саме викладачів та іншого персоналу потрібно для кожної програми, і гнучко підходити до оплати праці. Однак статус бюджетної установи це унеможливлює, - держава визначає і величину окладу, і перелік та кількість посад. Тож наступного року необхідно нарешті відпустити університети з обмежень, які накладає статус бюджетної установи. Доки виші не можуть самостійно визначати перелік посад і встановлювати гідні зарплати, важко будувати інноваційні освітні програми та залучати хороших викладачів.
Інший давно назрілий крок - зміна системи фінансування вищої освіти. Час визнати, що держава не може й не повинна визначати, скільки саме юристів, інженерів чи перекладачів потрібно на ринку праці, і перейти від державного замовлення до державного фінансування вищої освіти за формулою, яка працюватиме на підвищення якості освіти. Складовими формули насамперед мають бути кількість студентів, котрі зголосилися навчатися на програмах цього університету, рівень їх подальшого працевлаштування, результати наукової роботи, здатність залучати кошти від бізнесу та рівень міжнародної діяльності закладу.
Фінансування за результатами діяльності має стати потужним стимулом для розвитку й водночас засобом стримування управлінської сваволі. Адже якщо керівництво закладу нехтуватиме якістю освітніх програм та роботи викладачів на догоду власним матеріальним інтересам чи особистим зв'язкам, наступного року університет отримає менше грошей.
Жодні намагання підвищити якість освіти не дадуть плодів, доки викладачі та студенти сприйматимуть за норму плагіат, списування та фальшування наукових результатів. На жаль, і досі не запрацював Національний репозитарій академічних текстів, хоча рішення про його створення було прийняте ще 2016 року. Не працює механізм позбавлення наукових ступенів за плагіат і фальсифікацію. Не встановлено відповідальності вчених рад за присвоєння ступенів недоброчесним науковцям.
Наступного року необхідно примусити нарешті працювати норми про запобігання академічній недоброчесності та покарання за неї. Зокрема, мають запрацювати репозитарій і обов'язкова ретроспективна перевірка на плагіат при призначеннях на адміністративні посади в університетах.
Встановлення принципів академічної доброчесності потребуватиме тривалої роботи зі зміни академічної культури та законодавчого поля. Потрібно одночасно займатись просвітництвом і навчати коректного цитування та інших доброчесних практик викладачів і студентів, а також створювати механізми виявлення порушників.
Крім того, важливо підтримати ті осередки якісної освіти і науки, які вже сформувалися або можуть сформуватися в українських вишах. Наразі науковці та викладачі світового рівня, які ще лишилися в Україні, працюють, радше, всупереч, ніж завдяки системі, і це треба змінити, доки ми не втратили цих людей.
Держава має підтримати створення центрів досконалості - окремих дослідницьких центрів та/або команд, які мають визнані наукові дослідження та потенціал для розвитку. Цю підтримку треба надавати через інвестиції в інфраструктуру, підвищений рівень оплати праці та підтримку наукових і освітніх проєктів. Тоді наші найкращі викладачі та дослідники побачать перспективу розвитку своєї академічної кар'єри в Україні. Такі центри досконалості зададуть нову планку рівня досліджень для всієї системи вищої освіти в Україні.
Для того, щоб грандіозна система вищої освіти з сотнями університетів, десятками тисяч викладачів та мільйонами студентів нарешті почала рухатися вперед, її необхідно підштовхувати.
Однак дуже важливо, щоб ми не поверталися до моделі ручного керування та імперативного впливу. Натомість потрібно створити систему стимулів, які б рухали університети у напрямі розвитку й поступу, даючи їм при цьому необхідну гнучкість та свободу, а також удосталь ресурсів.