У Стратегічному плані діяльності МОН до 2027 року «Освіта переможців» перед закладами вищої освіти (ЗВО) поставлено мету забезпечити студентам і викладачам середовище «максимальних можливостей для подальшої самореалізації» (с. 116). Така мета збігається з баченням ролі вищої освіти в Європейському Союзі, який у Європейській стратегії для університетів відзначив роль ЗВО в промоції навичок і знань, розробленні інновацій та рішень до суспільних викликів.
Проте українські університети впродовж тривалого часу виконували геть іншу функцію. Чимало ЗВО слугували інструментом соціального захисту, утримуючи студентів від раннього безробіття. Також ЗВО забезпечували зайнятість для викладачів, які часто не могли знайти себе на постсовєтському ринку праці. Більшість приватних закладів орієнтована на прибуток, а не якісну освіту. Роботодавці й реформатори не задоволені результатами такої системи, проте мало хто наважується вголос говорити про те, що для якісної зміни держава має припинити бути гарантом існування ЗВО. Університетські спільноти мають нести повну відповідальність за своє існування.
Система вищої освіти України продемонструвала свою резистентність до змін «згори» всупереч численним намаганням її реформувати протягом останніх трьох десятиліть. Варто лише пригадати невдалі спроби збільшення наукової продуктивності ЗВО через запровадження статусу «дослідницького» університету або вимоги до публікацій викладачів. Проте університети швидко трансформувалися під тиском обставин, зокрема під час пандемії коронавірусу та війни. Висновок досить простий: ключем до змін у ЗВО є не законодавчі новації, а розвиток внутрішньої спроможності управляти трансформаціями та готовність критичної маси фахівців університетів переглянути свої підходи до роботи. Лише суб’єктні академічні спільноти показують здатність підвищувати привабливість української вищої школи.
Державне гіперрегулювання, яке часто практикується у вищій освіті України, є перепоною до інновацій у ЗВО та суб’єктності академічних спільнот. Наприклад, Верховна Рада вирішила зменшити викладацьке навантаження, щоби збільшити можливості для наукової роботи в університетах (проєкт 9600). Але чому питання навантаження взагалі регулюється на рівні закону, а не індивідуального контракту між викладачем і ЗВО? Схоже, законодавці вважають, що викладачі — чи не найосвіченіша частина населення — не здатні самостійно визначити, скільки годин на рік вони можуть читати якісні освітні курси, а скільки — писати наукові статті. Або ж ухвалення таких рішень законодавцями є проявом патерналізму серед ЗВО та викладацької спільноти, які очікують від «старшого брата» у вигляді ВРУ та МОН інструкції, щоб уникнути самостійного рішення.
Аналогічною є ситуація із зарплатами в державних ЗВО, які досі обмежені тарифними сітками. Навіщо зберігати ці раритети совєтської імперії, коли кожен ЗВО має адміністраторів для управління персоналом і витратами? У відповідь часто лунають аргументи про запобігання зловживанням, разом із якими бюрократія унеможливлює й прогрес. Через тарифні сітки університети не можуть привабити талановитих викладачів і як наслідок продовжують совєтські практики «зрощування» власних викладачів, що унеможливило конкуренцію та вільний обмін ідеями. На відміну від ЗВО за кордоном, українські університети рідко пропонують роботу науковцям, які захистилися в інших освітніх або наукових установах. Факультети та кафедри фактично варяться у власному соку, що призводить до виродження науково-дослідного потенціалу.
Безумовно, є й винятки з правил, які демонструють прогресивні українські академічні спільноти. Так, в Альянсі українських університетів обговорили успішний досвід приваблення й утримання талантів. Зокрема приватні ЗВО — Київська школа економіки та Український католицький університет — долучають до своєї спільноти науковців з інших ЗВО, як українських, так і зарубіжних. Сумський державний університет запровадив систему надбавок для мотивації викладачів до наукової та міжнародної діяльності. Адміністратори вбачають значний вплив цієї системи на швидке зростання міжнародного рейтингу університету. Водночас для відповіді на українські виклики в Дніпровській політехніці та Київському національному університеті впроваджують програми дуальної освіти, в межах яких студенти вчаться не лише в науковців, а й на практиці, працюючи на підприємствах. Від таких програм виграють усі, особливо в умовах низької платоспроможності студентів і критичної потреби бізнесу в кадрах.
Проте потрібно визнати, що успішними в кризових умовах навряд чи стануть усі українські ЗВО, тому в уряді мають дати університетам право на помилку заради прогресу. Інструменти для регулювання освіти часто розглядають як спосіб унеможливити провал, особливо серед державних ЗВО, — це має змінитися. Університети, які й далі одержують державну підтримку, незважаючи на нікчемні результати роботи, не прагнутимуть інновацій, поки від цього не залежатиме їх існування. Частина не зможе цього забезпечити, але це не має викликати страх. Зусилля варто сфокусувати на механізмах переведення студентів до інших ЗВО та підвищення конкурентоспроможності викладачів, які, можливо, будуть змушені доводити свою здатність конкурувати за робоче місце. Ключовим викликом є здатність бюрократії відмовитися від гіперконтролю, щоб академічні спільноти, якими мають бути університети, нарешті отримали свободу. А як вони нею скористаються, має бути їхньою відповідальністю, адже це і є максимальна можливість для самореалізації.