Коли ми говоримо про майстерність учителів, то зазвичай маємо на увазі майстерність у викладанні. Але не менш важливим є те, як педагог надихає та підтримує своїх учнів, які цінності демонструє. Адже чи не найважливіше в професії вчителя — це любов.
Нещодавно в Україні відбулася чергова щорічна церемонія нагородження найкращих учителів Global Teacher Prize Ukraine. У ній була одна незвичайна номінація — «Вибір серцем». У цій номінації нагороджують педагогів, які працюють із маленькими пацієнтами лікарень. Цього року премією відзначили вчителя історії з Дніпра Євгена Кравченка. Він — не просто вчитель, а вчитель лікарняний, адже свої уроки веде у Школі Супергероїв, освітні осередки якої відкриті при двох дніпропетровських лікарнях. Його учні — справжні супергерої, вони перемагають хворобу, біль, страх, і допомагають їм у цьому суперучителі.
ZN.UA поспілкувалося з Євгеном про те, як він навчає дітей у лікарні та що дає йому ця робота.
«Пам’ятаю, коли я приїхав до школи вперше, в лікарні якраз було дитяче новорічне свято, — розповідає Євген Кравченко. — Аніматори, вистава... А в холі зібралися дітки з онкогематології. Хтось на візочках, хтось із крапельницею. Я був дуже вражений побаченим, бо раніше ніколи не стикався з такою дитячою бідою, ніколи не бачив її настільки близько. Хоча певний досвід у мене був: моя бабуся померла від раку, вона лікувалася вдома, ми бачили всією родиною, як вона згасала. Й оця дуже важка історія втрати багато в чому відобразилась і на мені. Я, можна сказати, певною мірою побував на місці батьків, які мають таку велику життєву біду — хворобу дитини».
— Чому ви ухвалили для себе рішення стати лікарняним учителем?
— Після того новорічного свята до мене «причепилися» два чудові допитливі хлопці — Денис та Ігор. Ігор навчався в шостому класі, Денис закінчував початкову школу. Ігоря дуже цікавив Давній Єгипет. І от ми з хлопцями після святкування зайшли до освітнього центру (навчальної кімнати) й почали говорити про історію. Вони мене не відпускали, я їх не відпускав, так і познайомилися. Я ще не був тоді працівником школи, прийшов лише подивитися та познайомитися з дітьми й колегами. Гадаю, я зрозумів, що працюватиму тут, іще коли переступив поріг школи. А те спонтанне заняття з хлопцями показало мені, що я ухвалив правильне рішення. Побачив, що тут класні діти й що в них величезний дефіцит спілкування та психоемоційної підтримки. Я розумів, що можу це їм дати як учитель. Адже останній приходить до лікарняних палат із «нормального» життя й, на відміну від батьків чи лікарів, несе щось нове, не пов’язане з хворобою та лікуванням.
Ми почали спілкуватися з Ігорем і Денисом постійно, я часто приходив до них, хоча тоді ще офіційно не працював у лікарні. З Денисом ми багато читали, я приносив йому книги, розповідав щось цікаве з історії, а він слухав, щось запитував чи обговорював зі мною. Історія — це ж «розмовний» навчальний предмет, тож я розповідав багато цікавих легенд та історичних фактів. Кожної зустрічі я бачив, що стан хлопця погіршувався, й розумів, до чого все йде. Та все одно виявився не готовий — коли Дениса не стало, це було для мене надзвичайно важко. То був перший досвід, коли ти втрачаєш дитину, і я дуже сподіваюся, що останній. Дениса не стало в той день, коли я вперше офіційно вийшов на роботу як учитель історії Школи Супергероїв.
— Чим особлива робота вчителя в лікарні?
— Тут ти розумієш, що чи не найважливіше в освіті — це підтримка учнів. Як каже директорка нашої школи, ми — державні репетитори: підтягуємо знання, даємо їх, але за них не б’ємо оцінками. Для дітей така ситуація є дуже дивною: як так — немає оцінок? Окрім того, що ми допомагаємо нашим учням долати кризу соціалізації (адже тут, у лікарні, бракує спілкування), ми ще й створюємо успішний образ учителя в очах дітей і батьків. Він зараз дуже потрібен. Гадаю, ви знаєте, які є проблеми між учителями та батьками, й ми, лікарняні вчителі, можемо бути тут своєрідним містком для взаєморозуміння.
Зараз по всій Україні відкрито 17 освітніх центрів (лікарняних шкіл) Школи Супергероїв. Чудово, що ми є і що забезпечені всім необхідним, адже школа — під патронатом першої леді Олени Зеленської. Але класно було б, аби ця ініціатива поширювалася по всій країні, по всіх лікарнях. Щоб такі школи були хоча б у кожному обласному центрі.
— Навіть у звичайній школі діти не дуже хочуть учитися, а якщо вони ще погано почуваються, особливо після важких процедур на кшталт хіміотерапії, мотивувати до навчання ще важче, напевно.
— Можна сказати, що я є агітатором у Школі Супергероїв. Щоб відвідувати заняття, батьки учнів або навіть самі діти укладають угоду про навчання. І часто коли діти не йдуть на контакт і не хочуть учитися, я приходжу до їхньої палати, й ми ведемо розмову про цінність знань, зокрема — про цінність уроків історії, про те, як незнання минулого повертається помилками сьогодні. Важливо мотивувати дитину, показати їй, як це захопливо — вчитися, відкривати щось нове. І ще мені важливо, щоб у моїх учнів зник страх перед учителем. Це величезна проблема, й у лікарняній школі, куди потрапляють діти з різних шкіл області, я бачу її в кожній палаті, куди приходжу. Вчитель прийшов, отже, буде щось не дуже приємне, сумне й нудне.
— У чому ваша сила як учителя?
— У дітях. Учительська праця непроста, й коли я тільки починав свій шлях у звичайній школі, було чимало випадків, коли хотілося піти. Й це не через дітей. Гадаю, чимало вчителів мене зрозуміють. У такі моменти мене підтримували діти. Це могли бути декілька слів, сказаних на перерві, чи ще якийсь вияв тепла й любові. І я від цього отримував якусь таку енергію, що давала сили працювати далі. Найбільше допомагає вчителю триматися відчуття важливості його роботи усвідомлення того, що ти на своєму місці, підтримуєш, допомагаєш, покращуєш щось. Хоч як тобі страшно й часом хочеться заплакати від того, що бачиш. У Школі Супергероїв це відчувається особливо гостро.
Я б міг розповісти безліч історій про таку підтримку. Один з моїх учнів — учорашній футболіст, хлопчина-восьмикласник — травмувався, і його паралізувало нижче пояса. Лікарі сказали, що шансів на одужання небагато. Звісно, він був дуже засмучений. І от коли ти приходиш до нього на урок історії, а наприкінці уроку бачиш посмішку хлопця, ловиш із ним одну хвилю, — це неймовірне відчуття. Він відволікається від своєї хвороби, лікарняної палати, затурканого батька, який уже не знає, до кого звертатися по допомогу — до яких волонтерів, центрів, лікарів. Хлопець просто тобі посміхається, тому що ти сидиш із ним, жартуєш, щось цікаве розповідаєш. Дитина тримається. Й коли діти показують отаку силу, хіба в тебе, вчителя, є шанс бути слабким? Зараз цей хлопець поїхав на реабілітацію до іншого медичного закладу. Не знаю, чим завершилася ця історія. Дуже сподіваюся на те, що той маленький шанс, який давали хлопцю лікарі, таки в нього буде.
Ще один випадок трапився в, як я її називаю, палаті травматології. Я вів заняття для підлітків із важкими формами інвалідності від народження. Спочатку мене покликали провести в них півгодинне заняття, а тривало воно години дві. Ці діти недовго лежали в нашій лікарні, я тільки декілька занять у них провів, але та робота, ті зустрічі були феноменальними. Неймовірно, коли учень, який користується комп’ютерною клавіатурою та мишкою за допомогою ноги (бо руками не може), обговорює з тобою аспекти Будапештського меморандуму та якісь суто історичні, іноді навіть наукові речі, яких підлітки поза лікарнею дуже часто не знають. І ти бачиш розум, бачиш внутрішню силу, з якою тримається кожен із дітей. Бачиш, як у них з’являються посмішки та гарний настрій. Їм трішки легшає, і в цьому й полягає твоя роль насамперед. Навчання, знання — це важливо, і якщо потрібно, я перероблю під цих учнів програми, напишу індивідуальні завдання. Я знаю, як їх навчити. Але передусім важливо не це, а підтримка дітей, контакт із ними. І оцей складник навчання — це щось таке людське, що ми відчуваємо, але мало розуміємо. Й Школа Супергероїв його розкриває.
—Усе це важливо взагалі для професії вчителя, не лише для того, хто працює в лікарні. Останнім часом таке розуміння вчительської місії суспільством і самими вчителями губиться. У Школі Супергероїв, де поруч ідуть питання життя та смерті, все несправжнє й зайве відпадає, натомість на перший план виходять життєво важливі речі, людські, як ви сказали.
— Так. Діти це дуже сильно відчувають. Вони бачать, що ти на них дивишся не зверху вниз, а на рівні або навіть знизу вверх. Тоді все виходить. Абсолютно. Весь навчальний процес, усі знання, які можна дати, даються. Тут дуже хороші стосунки з батьками, які бачать ефективну роботу вчителя й розуміють, яку важливу справу він робить для їхньої дитини.
— Ви виграли премію у сто тисяч гривень. На що плануєте її витратити?
— У мене є мрія — купити портативний проєктор для уроків, щоб можна було проєктувати навчальні відео чи презентації на стіну будь-де: в палаті, холі, коридорі, їдальні. Саме там я іноді проводжу наші бесіди чи заняття. Також я думав придбати щось цікаве для занять. Наприклад, ігрові набори, які б наближували дітей до історії. Зокрема археологічні — там розкопують скелети іграшкових динозаврів, що лежать у глині. Цю глину треба розбити маленьким молоточком, а потім відкопати іграшку. Це особливо цікаво для молодших школярів, ми вже спробували подібне. Таких ігор багато, я ще не визначився, які саме оберу.
— Полюбили свою роботу?
— Полюбив, так. Мій покійний батько — також історик, у нас невелика династія. Я теж обрав цей шлях, і не хочеться з нього звертати. Дуже хочеться, щоб популярність професії вчителя зростала. І щоб у нашій десятці чи двадцятці фіналістів премії Global Teacher Prize Ukraine було дедалі більше молоді. Хотілося б, аби молоді люди не боялися цієї професії. Хоча не можу сказати, що старше покоління працює гірше. Іноді бачиш учителів віком років шістдесяти, але вони душею молодші за тебе.
Я закликаю суспільство бачити вчительську професію інакше. Й дуже закликаю батьків підтримувати вчителів, особливо молодих. Хочеться, щоб держава сприяла цьому. Щоб учитель почувався корисним і потрібним, щоб він був вільним. Щоб міг думати й учити думати.