Суспільство бурхливо обговорює обов’язкове ЗНО з математики для випускників шкіл. Є сподівання, що це має покращити якість вітчизняної математичної освіти. А вона, як засвідчило міжнародне порівняльне дослідження PISA, в нас далеко не така висока, як хотілося б. Цікаво, як країни — лідери дослідження досягли високих результатів?
Що стоїть за шкільними, науковими та економічними досягненнями таких країн як Південна Корея, Китай, Японія? Специфіка освіти і роботи в цих країнах демонструє, що за стрімке зростання економіки треба платити власним комфортом і стресом. Усе має свою ціну, та кожне суспільство обирає власні пріоритети і визначається, що воно готове заплатити задля їх реалізації.
Розвиток суспільства прямо пов’язаний із розвитком науки та освіти. Ігнорування визначної ролі природничих наук у трансформації економіки призводить не тільки до значних втрат науково-технічного потенціалу, а й до детехнологізації та деіндустріалізації країни. Останнім часом у країнах Європи та США ми спостерігаємо загальну тенденцію падіння зацікавленості до природничих наук. Серед основних причин — ці предмети складні, потребують системності й старі методи викладання вже не працюють.
Якщо подивитися на уподобання українських абітурієнтів, то нинішнього року спеціальності, на які до вишів у нашій країні подано максимальну кількість заяв, це — право (116 689); менеджмент (92 147) і філологія (76 708). Природничі науки в цьому рейтингу пасуть задніх. Та ось у часи пандемій юристи із менеджерами навряд чи врятують нас від хвороб і створять вакцину, вони не створять передових технологій, здатних підняти нашу індустрію. То де ж їх брати?
В Україні, де науковий потенціал рік у рік знижується (за різними оцінками, від майже 300 тисяч наукових співробітників у 1991 році до 50 тисяч у 2020-му, з яких у НАНУ — 15 тисяч), уже дуже гостро стоїть питання, де брати майбутніх науковців-природничників. Звісно, коли в держави є гроші, вона може собі дозволити «скуповувати мізки», а своїм громадянам — дати можливість займатися тим, що їм до душі. Так, деякі розвинені заможні країни, можуть собі дозволити не перевантажувати всіх своїх школярів математикою. До таких країн належать США, які за рейтингом міжнародного дослідження якості освіти PISA (Programme for International Student Assessment), з математики посіли 37-ме місце, Україна — 43-те. А ось лідерами PISA з уміння застосовувати математику в реальному житті є азійські країни — Китай, Сінгапур, Японія, Південна Корея.
У TIMSS— міжнародне порівняльне дослідженні якості природничо-математичної освіти учнів 4-х та 8-х класів — серед лідерів так само бачимо азійські країни Сінгапур, Японію та Південну Корею. У цих країнах на дітей чиниться досить істотний суспільний тиск щодо вивчення математики і складання національних іспитів. Яскраві приклади — іспити «сунин» у Південній Кореї (обов’язково математика, англійська мова, історія Кореї та корейська мова) і «гаокао» в Китаї (обов’язово китайська та англійська мови, математика). До цих іспитів готуються роками, та для дітей вони — величезний стрес. «Гаокао» навіть називають «трьома днями пекла». А після іспитів в обох країнах фіксують збільшення кількості самогубств серед підлітків. Це сприймається як належне: все задля спільної мети — розвитку, але при цьому й суспільство прагне врахувати інтереси кожного та нагородити й відзначити розумних і достойних.
Під час іспитів усе суспільство затамувавши подих стежить за цією важливою подією, поліція допомагає школярам добратися до шкіл, працівники компаній виходять на роботу на годину пізніше, а в Кореї під час іспиту з аудіювання приблизно на 30 хвилин заборонено повітряні польоти. В Китаї кажуть, що «гаокао» — важкий шлях, який має подолати кожен.
І це — початок, далі доросле життя, в якому головне кредо – «Я маю працювати!», а стрес— постійна складова. Ці держави активно вкладають ресурси в розвиток науки та технологій. За даними Світового банку, Південна Корея у 2018 році витратила 4,81% ВВП на R&D, поступившись тільки Ізраїлю. При цьому в Південній Кореї працює майже пів мільйона дослідників , майже 70 відсотків яких трудяться у приватному секторі. Середня зарплата корейського дослідника зі ступенем становить близько 74 тис. дол. на рік. У корейському суспільстві заведено багато працювати. Закінчити робочий день о 6-й вечора — моветон. Це можуть собі дозволити люди, які не прагнуть кар’єрного зростання. А не з’явитися на роботі у вихідні — відверта демонстрація безвідповідальності. Особисте життя та сімейне щастя вочевидь не в пріоритеті.
Тут немає часу бути щасливим, тут треба працювати.
Я працювала в інститутах у Південній Кореї по кілька місяців щороку впродовж 10 років. Ось історія моєї корейської колежанки міс Ханни. Вона із заможної корейської родини, яка володіє мережею ресторанів. Як каже сама Ханна, її батьки помітили в неї схильність до математики і примусили вступити до Сеульського національного університету на факультет фізичної океанографії! Далі – робота в океанографічному інституті дослідником. Батьки пишаються донькою, а вона не в захваті від цього: каже, що мріяла займатися чимось іншим, «але я маю працювати» — постійно повторює вона. Ханна регулярно подорожує з благодійниками до Індії, де допомагає бідним індійським малюкам, або до Філіппін, де допомагає будувати домівки місцевим. Фінансові можливості Ханни дозволяють науковиці купувати брендові сумочки «Луї Вітон» (вартістю кілька тисяч доларів) та раз на кілька років міняти позашляховик. Усі ці атрибути заможності жінка сприймає як даність, але вони не приносять їй задоволення. Її мрія — сімейне життя та дитина. А оце вже в Кореї ні з чим не порівнянна розкіш... У 35–40 років корейські жінки починають ходити на спеціальні курси-тренінги (які є державними програмами), де їх психологічно готують до шлюбу та батьківства. І через кілька років пошуків — такий омріяний шлюб Ханни із заможним сеульським парубком. Але тут втручається корейська децентралізація — інститут океанографії, де ми працюємо, переїжджає з Сеула до провінційного Бусана. Поворотний момент, коли можна було б кинути той ненависний інститут і оселитися родиною в Сеулі. Але ні! Місіс Ханна їде разом з інститутом до Бусана і кожних вихідних долає 325 км, щоб побачити родину, бо «вона має працювати». Сімейне щастя тут безмірно дороге.
Останніми роками держава, стурбована стрімким падінням народжуваності, докладає певних зусиль до того, аби працівники йшли геть із офісів до родин, коханих і друзів. Було запроваджено практику відключення кондиціювання/обігріву в офісах після 6-ї вечора. У відповідь на це мій колега приніс у кабінет ручний кондиціонер зі словами— «Кляті популісти! Все одно будемо працювати після шостої!».
Так, вони постійно працюють, їхня поведінка занадто раціональна, а наслідок дисциплінованості — постійний стрес. Але це — ціна, яку вони платять за бурхливе економічне зростання та неймовірну організацію суспільства, що може швидко реагувати на такі серйозні виклики як пандемія, яку ці країни успішно долають. Тут абсолютно всі носять маски!
Особиста свобода, можливість вибору, щастя — чи інтереси спільноти? Південна Корея, Японія вже заможні й можуть собі дозволити нарешті бути щасливими.
А що можемо дозволити собі ми? Важко працювати і вчитися – чи йти за своїми мріями? Складати обов’язкове ЗНО з математики – чи вдосконалювати те, що виходить краще?
Але, мабуть, зараз чи не найголовніше — поважати одне одного і носити маски!