Враховуючи власний досвід виховання незрячої доньки, Віра Миколаївна Ремажевська запропонувала методику навчання і реабілітації сліпих дітей. А згодом у Львові заснувала центр "Левеня".
"Нічого спільного із зашкарублою, запліснявілою інтернатською системою заклад не має, - вважає директорка. - На вихідні дітей обов'язково забирають додому. Впевнена, жоден кваліфікований спеціаліст не дасть родинну любов, радість та розуміння".
Експерти називають "Левеня" центром розвитку дитини і всебічної допомоги батькам. А головне - зір поліпшується у 75% дітей, вони можуть відвідувати загальноосвітні школи.
Орден "Усмішки" за випробування
"Коли у 19 років я народила сліпу доньку, відчувала образу і гнів, запитувала, чому це сталося саме зі мною. А потім зрозуміла - варто шукати відповіді на інше запитання: "Як психічно і фізично розвивати дитину, щоб вона стала щасливою?" Почала нове життя, поєднуючи риси турботливої матері і вимогливої мачухи. Розтлумачувала маленькій Вірі, як працює пилосос, чим дерево відрізняється від куща, як запалюється плита. Ми разом танцювали, співали… Вчилася на практиці, щось підказувала інтуїція. Спеціальної літератури у 80-ті роки було обмаль".
У Київському державному педагогічному інституті Віра Миколаївна здобула професію "Тифлопедагог, вчитель шкіл сліпих і слабозорих". Захистила кандидатську дисертацію, написала посібник "Розвиваємо у дитини уміння бачити", запропонувала унікальну методику діагностики та розвитку зорового сприймання малюків. Так у 1996 р. відкрився перший в Україні навчально-реабілітаційний центр "Левеня". Інноваційні підходи здобули світове визнання. Український досвід перейняли колеги з Польщі, Угорщини, Румунії, Йорданії, Болгарії. У Польщі новаторку нагородили орденом "Усмішки". Це єдина нагорода, лауреатів якої визначають діти. "Трояндою мене посвятили в лицарі, потім я мусила випити лимонний сік і щиро усміхнутися, - дуже зворушливе випробування", - згадує Віра Миколаївна. А у 2012 р. пані Вірі випала висока честь - стати однією з чотирьох українців, що були факелоносцями від України на ХХХ Олімпійських іграх у Лондоні.
Тренінги для дорослих та дітей
Центр "Левеня" розрахований на 200 дітей. Комплексне лікування та реабілітацію проводять офтальмологи, тифлопедагоги, логопеди, соціальні педагоги, психологи. Працювати починають навіть із тритижневими (!) немовлятами. На інтенсивну двотижневу реабілітацію батьки привозять дітей з усіх куточків України. З 7–10 років більшість дітей відвідують класи з інклюзивною формою навчання звичайних шкіл.
…Американський письменник Марк Твен схилявся перед силою духу Гелен Келлер. Сліпоглуха, вона стала доктором філософії, викладала в Гарвардському університеті, знала кілька іноземних мов, багато мандрувала. Цей приклад у "Левеняті" часто наводять на семінарах для батьків сліпих дітей.
Під час перегляду документального фільму "Відомі незрячі музиканти" мами з татами насолоджуються співом і грою Рея Чарльза, Стіві Вандера, Андреа Бочеллі. На тренінгах батькам роздають симулятивні окуляри, що імітують очні захворювання, або пов'язки на очі, в яких вони мають розрізнити смаки фруктів, звуки предметного оточення та природного світу. Запрошують на заняття, подивитися, як поводяться з дітьми професіонали.
"На одному з тренінгів нам запропонувати подолати смугу перешкод із пов'язкою на очах, водночас передаючи чіткі вказівки наступному учаснику команди. Тепер я краще розумію проблеми, які виникають у мого сина", - сказала Тетяна.
Прогулянки на свіжому повітрі перетворюються в ненав'язливі ігри, що сприяють координації рухів. Так, на снігу діти викладають сонечко з допомогою обруча та гімнастичних паличок, катають одне одного на санчатах. На недавньому тренінгу "Птахи, що мешкають на території "Левеняти", діти відгадували загадки, впізнавали птахів за описом…
Путівник для батьків
Віра Миколаївна написала брошуру "Ми з тобою разом…" - путівник для батьків, у яких народилися незрячі діти. Головним консультантом стала донька Віра Олександрівна Ремажевська - нині практичний психолог НРЦ "Левеня".
Перші тривожні сигнали, що в дитини вади із зором, - відсутність реакції на обличчя мами з відстані 20 см, немовля не розглядає свої ручки. Педагог рекомендує низку заходів, так, причепити до долонь і стоп маленькі дзвіночки, бавитися з малюком відблисками від алюмінієвої фольги, придумувати "дотикові" ігри. Заохочувати до гри і спілкування близьких, - так дитина навчиться розрізняти людей за їх голосами, запахами, рухами.
"Не використовуйте "порожніх" слів, за якими немає реального змісту, для незрячих характерний вербалізм уявлень, - радить Віра Ремажевська. - Не бійтеся називати кольори, порівнюючи: зелений, як трава; синій, як небо; червоний, як вогонь. Обговорюйте кожну дію. Не завжди іграшка, яка сподобалася на вигляд мамі, захопить малюка. Він може обрати кришку від каструлі чи металеве горнятко. Під час навчання ходи корисна іграшка-каталка. Заохочуйте дитину робити перші кроки босоніж, щоб відчувати рельєф поверхні і втримувати рівновагу".
А це поради від доньки, Віри Олександрівни: "У незрячої дитини немає диференціації, де світ - уявний, а де - реальний. Вона не сприймає чарівних казок. Малятам молодшої групи я розповідаю "Рукавичку", в якій повторюється сюжетна лінія, середньої - народні казки, приміром "Колосок", "Котик і півник". Лялькові вистави ставлять самі вихователі. Професійні колективи, як правило, гучно включають динаміки, а дітям потрібні вистави-діалоги з коментуванням.
Долаючи дитячу агресію, використовуємо музикотерапію, особливо твори Моцарта. Обговорюючи якісь негативні вчинки, думаємо, як спрямовувати нашого "героя" на позитив".
Символіка колеса
"Віра Ремажевська створила унікальний заклад, що рятує тисячі дітей із порушеннями зору від ізоляції, сегрегації, - сказала після відвідин центру Маріанна Онуфрик - керівниця Національного офісу з деінституціалізації при Уповноваженому президента України з прав дитини (підтримується проектом EDGE). - Послуги для дітей із порушеннями зору є настільки якісними, що дозволяють дітям спільно зі своїми однолітками навчатися в загальноосвітніх закладах. Такий тип навчально-реабілітаційного закладу варто поширити в кожну громаду і як приклад успішної моделі трансформації із місця несвободи (саме так називають інтернати за кордоном) - на сімейно орієнтовану послугу, дружню до дитини та її родини.
Найяскравіше враження про "Левеня" - це спеціальні картки, які допомагають сліпоглухим дітям орієнтуватися у днях тижня. Так, понеділок - це наждачний папір (бо "важкий" день). Середа - шкіра - все вже йде "гладко". Знакова і символічна картка "п'ятниця", до якої приклеєне колесо… "Чому колесо?" - запитала я у пані Віри. "Бо діти, які приїжджають сюди з найвіддаленіших куточків регіону, їдуть додому".
І все ж таки - чому так мало послідовників у "Левеняти"? Як відверто зізналася одна із завідувачок інтернату для сліпих, багатьом вигідніше триматися за стару систему: при реорганізації половина співробітників втратить робочі місця. Даються взнаки мізерне фінансування, дефіцит справжніх професіоналів, котрі обирають приватні консультації. А ще - далеко не всі батьки бажають забирати щотижня дітей додому. Ніхто не має права їх засуджувати. Тільки чомусь постійно згадуються слова Віри Олександрівни: "Мамо, спасибі, що не виховала мене інвалідом!"