…переляк. Проступає на обличчі школяра, коли мова заходить про навчання, про школу, а згодом ховається, відходить на задній план, але не зникає зовсім. Для багатьох страх став фоновою емоцією, яку «подарувала» школа, яку ми несемо з собою протягом усього життя й настільки звикли до неї, що не помічаємо, не знаємо, що може бути інакше, — а він, цей страх, упливає на наші рішення, керує нашою долею. Ми боїмося, що вчитель кричатиме, що отримаємо погану оцінку, що всі сміятимуться, що батьків викличуть до директора, зададуть додаткову роботу, залишать на другий рік, виженуть зі школи. Боїмося, що не дадуть премії, комусь іншому дістанеться престижне відрядження, знайдуть помилку в звіті, звільнять із роботи.
Хто, як і навіщо це робить?
Найпростіше відповісти на запитання «хто». Звісно, це ми. Ті, що були спочатку учнями, а потім — учителями, спочатку — підлеглими, потім — керівниками. Не потрібна всесвітня змова масонів, не потрібні холодні та жорстокі рептилоїди, щоб кожен із нас створив маленьке локальне пекло. Це ми можемо самі.
Друге запитання — «навіщо». Варто зізнатися, що це працює. Одне з найвищих людських досягнень — суспільство, його структура, потребує певних механізмів управління, і страх — один із найпотужніших важелів. Перелякана людина стає слухняною та керованою. Або, якщо висловлюватися позитивно, страх утримує людину від асоціальних вчинків, скеровує її діяльність у конструктивному напрямку. Якщо ми хочемо позбутися страху або зменшити його роль, маємо запропонувати альтернативу. Без такої альтернативи зникнення страху призведе до хаосу, анархії, руйнування цивілізаційних цінностей, після чого виникне океан нового страху.
Страх як фундаментальний організаційний принцип працює так: людина створює в голові модель небажаної ситуації, тобто ситуації, якої вона боїться. Створює схему, план дій на випадок, якщо таке трапиться. І коли зовнішні обставини нагадують створену модель, у голові звучить сигнал «почалося» й автоматично вмикається план протидії, уникнення.
Такий спосіб самокерування страхом реальний, дієвий, але має певні недоліки. Справді, уявіть собі: ви весь час прокручуєте в голові небажану ситуацію та свої дії в ній. Наука про мозок вчить нас, що утворюються цілком фізичні, матеріальні зв’язки між нейронами, які фіксують, закріплюють уявний досвід. Ми проживаємо життя, наповнене неприємними ситуаціями, яких насправді не було.
Позитивне самокерування виглядає привабливішим. Ви уявляєте бажану ситуацію, формуєте певний стереотип поведінки, який запускається, коли схожа ситуація трапляється. Тепер ви отримаєте плюси від позитивних ситуацій, які промайнуть повз вас (і які негативно мотивована людина проґавить), нейтральні ситуації можуть перетворитися на позитивні завдяки вашій доброзичливій реакції, та й деякі конфлікти можуть пом’якшитися. Ми часто опиняємося в ситуаціях, які уявляємо, — як позитивних, так і негативних.
Людина, керована позитивними стимулами, стає розкутішою у своїй уяві, креативнішою, ініціативнішою. Вона готова швидше адаптуватися, встановлювати контакти, оскільки світ для неї складається більшою мірою з можливостей, аніж із загроз. Ми знаємо, що такі якості стають дедалі затребуванішими в сучасному світі.
Отже, як центральний позитивний принцип, основу взаємодії між учителем і учнем я пропоную мрію. Мрійник, мрійливий — у сучасному прагматичному світі ці слова звучать не занадто привабливо, хоча кожен хоче мати всередині такий острівець. Омріяний, замріяний…
Будемо розуміти мрію як уявлення про життя: я хотів би жити так, щоби… Тобто ви будуєте в голові світ, світ своєї мрії та своє місце в ньому. Щоби мрія мала шанс реалізуватися, уявний світ має відповідати реальному. До речі, реальний із цього погляду варто вивчати.
Ми розуміємо, що діти не народжуються зі сформованим світоглядом та усвідомленими бажаннями. Народження та розвиток дитячої мрії відбуваються у взаємодії з навколишнім світом та у спілкуванні, причому схоже, що в наш час спілкування відіграє більшу роль, ніж усе інше.
Запитання «Хто я?», «Хто ці люди навколо мене?», «Як влаштований світ?», «Чого я прагну?» стають, отже, ключовими в навчанні та розвитку особистості.
Вчителі — це фахівці, завдання яких — передати цивілізаційний досвід, значно ширший за досвід однієї родини, одного роду. Сучасна людина впродовж життя взаємодіє з усім світом — різні мови, різні гроші, різні традиції, різні знання. Досвід попередніх поколінь, які жили, не виходячи за межі свого села, залишається важливим, але не може бути достатнім. Учитель має показати учням вагу й цінність цього досвіду, можливості, які він відкриває для їхніх дитячих мрій. Ситуація «не хоче вчитися» означає, що цінність навчального матеріалу не донесено до учня й це, можливо, є проблемою вчителя.
Аби дітям не потрібно було боятися, навчіть їх мріяти. Звісно, в молодшому віці мрії будуть фрагментарними, далекими від повноцінної реалізації, але початковий рівень — необхідний етап будь-якого навчання.
Світ пропонує нам альтернативу: або ти працюєш на свою мрію, або робиш те, що скажуть. Працювати однаково доведеться.
Раніше освітні системи, що ґрунтувалися на позитивній мотивації, не працювали або працювали слабенько, в стилістиці виховання споглядачів: учителі не могли, не встигали добігти до кожного учня, роздивитися його мрію. В наш час дещо змінилося, й з огляду на це виникла можливість — а надалі, гадаю, й необхідність — відмовлятися від негативної мотивації. Я маю на увазі радикальне прискорення інформаційного обігу.
Так, керувати через страх зручніше, ніж через мрію, бо страх на всіх один, а мрія в кожного своя. Кожен молодшокласник боїться, що вчитель кричатиме, й тому гарикнути кілька разів, щоби сиділи тихо, — зрозумілий вибір. Сортувати учнів за їхніми особливостями, навпаки, доволі складно. Але зараз ці можливості виникають — індивідуальний навчальний план, індивідуальна траєкторія розвитку, можливість варіювати обсяг навчального матеріалу — технічно це стає можливим. З іншого боку, людям із негативною внутрішньою мотивацією інформаційний потік сучасного життя завдає постійної травми: в кожному повідомленні вони вбачають загрозу, й світ для них наповнюється злодіями в політиці, наркоманами в під’їзді та зрадами в особистих стосунках. Отже, активізація інформаційного обігу полегшує перехід до позитивної мотивації в освіті й водночас погіршує наслідки негативної мотивації.
Освіта інертна, ми не можемо все відразу змінити, тим більше, що багато людей звикли працювати за певними принципами й не поспішатимуть змінюватися. Але кожен з нас може потроху збільшувати вагу мрії в навчальному процесі та зменшувати вагу страху:
— пропонуючи учням багатокомпонентні завдання (де треба сприймати, зіставляти, спілкуватись, аналізувати, записувати, оформлювати, рухатися, знаходити нові джерела інформації), ми створюємо підґрунтя для розвитку мрії, оскільки мрія, в нашому розумінні, потребує вміння вміщувати в уяві складні, багатокомпонентні картини реального світу, й таке вміння потрібно тренувати. І навпаки, пропонуючи обмежені, стандартизовані завдання, наприклад, тести, ми зменшуємо здатність учнів мріяти;
— створюючи чіткі правила, ми надаємо учням базу для формування мрії, адже мрія — це передбачення, прогнозування бажаного результату, й таке прогнозування значно полегшується, якщо є прозорі правила, за якими існує світ. Звісно, реальний світ не описується такими правилами, але наявність чітких правил у навчальних закладах — це така собі гра, що полегшує адаптацію до життя;
— надаючи учням будь-який вибір, ми прямо й безпосередньо працюємо на створення його мрії, формуємо запит, створюємо цінність мрії. Бо якщо вибору нема, то мріяти — даремне витрачання часу та зусиль. Вибір навчального навантаження, вчителя, завдань, форми оцінювання, розкладу, правил поведінки — список можна продовжувати;
— даючи учням адекватні знання про навколишній світ, ми робимо їх мрії живими, повноцінними, реальними;
— будь-які форми контролю зменшують цінність мрії, нівелюють фантазію, креатив, непередбачуваність, мінливість, тому що контроль замінює вашу мрію мрією контролера. Це, звісно, не означає, що потрібно скасувати будь-який контроль, адже є ще надійність, стабільність, передбачуваність, безпека, для яких він потрібен;
— ми збільшуємо вагомість мрії, коли простежуємо зв’язок між нашими діями та їх наслідками, створюючи в такий спосіб відповідальність. Беручи на себе відповідальність, ми набуваємо дієздатності, бо дія без наслідку не має жодного сенсу;
— ми допомагаємо дітям знайти свою мрію, коли говоримо з ними: про їхнє бачення навколишнього світу, про плани на майбутнє, про враження від минулих подій, про досягнення та поразки; переконуємо, що це нам, дорослим, цікаво та важливо.
За якою програмою навчатися, як має бути обладнаний кабінет фізики, за якою системою ставити оцінки — не те, щоб це не мало значення, але ці питання можуть бути розв’язані в робочому порядку, залежно від обставин. Боятися чи мріяти — that is the question.