Постійні читачі журналу «Русский язык и литература» мали можливість (№5, 2011 р.) повністю прочитати горезвісний законопроект «Про засади державної мовної політики». Ми не змінили в ньому жодної коми, не виправили жодної граматичної помилки. Що ж до логічних помилок, то на деякі з них указали члени редколегії, які взяли участь в обговоренні цього законопроекту на сторінках того ж таки п’ятого номера.
Заради справедливості слід сказати, що й користувачі Інтернету могли знайти на сайті Верховної Ради якийсь варіант законопроекту, а на сайті правозахисної організації «Русскоязычная Украина» (якою керує, до речі, один з авторів законопроекту В.Колесніченко) ознайомитися з думками експертів - зокрема й з тими, які опубліковано в нашому журналі. Але - лише в «позитивній» частині! Тож замість «думок» відвідувачів згаданого сайта нагодували нудотно-вірнопідданським «одобрямсом». А головне - незрозуміло, навіщо взагалі запитували наших «думок» і яким чином їх було (і чи було взагалі?!) враховано при доопрацюванні законопроекту.
Та це наразі були квіточки. Ягідки, що дозріли у зболених душах громадян, стурбованих мовою, всесвітньо відомі. Знову всі телеканали світу показали бійку в українському «парламенті» - і знову протести аж до голодувань.
До честі голодувальників «першого призову» треба сказати, що вони бодай правильно говорять українською мовою. Але серед юрби, що оточувала протестуючих борців за мову, повсюдно чувся суржик. Звідси перше запитання, адресоване борцям за українську мову: а чи не ліпше було б почати з боротьби із власними лінощами, взяти самовчитель з української (їх за останні двадцять років видано предосить) і вивчити її, нарешті? Хто заважає?
Друге запитання хотілося б адресувати борцям за російську мову: ну а вам хто заважає вправлятися й удосконалюватися, наполегливо позбуваючись донбаського акценту? Адже Україна має всі підстави претендувати на звання зразкової країни у плані демократичного вирішення проблем мовних меншин. Так, безперечно, є ще над чим працювати. Але ж усе пізнається у порівнянні.
У Франції, де за статистикою кожен другий школяр - араб, шкіл з арабською мовою навчання немає взагалі. У нас поборники державної багатомовності створили «швейцарський міф» - для тих, хто не бував у Швейцарії. Але ж я бував і в Лозанні спілкувався французькою. Однак уже в потязі на Базель, на кордоні німецькомовного кантону, у вагоні змінилася публіка - і мова. Я не володію німецькою. На мої спроби говорити в Базелі французькою мені відповідали стандартно: English, please!
Виявилося, що хвалена швейцарська система загальної освіти (насправді прекрасна) забезпечує чудове знання населенням іноземної для всіх кантонів мови міжнародного спілкування - англійської. Але у швейцарську освітню систему, так само як і в законодавчу, не закладено вимоги до жителів кантонів - знати мови одне одного!
Тепер спробуймо в цій європейській перспективі оцінити докір, кинутий українській державності політологом В.Карасьовим під час обговорення горезвісного мовного питання на ток-шоу Є.Кисельова «Велика політика» (13 липня). Політолога рішуче не влаштовує, що за двадцять років незалежності українці «все ще не утвердилися у своїй мовній ідентичності». Політолог не уточнив, у якому варіанті йому було б бажано «утвердитися». У французькому, тобто: живучи в країні Україна - автоматично переводиш усю мозкову діяльність на українську? Або у швейцарському: заговорюєш у Донецьку українською або у Львові російською - а у відповідь тобі: English, please!
До речі, червневий футбольний чемпіонат Євро-2012 по суті був першою успішною апробацією швейцарського варіанта вирішення мовного питання в країні Україна: у львівських трамваях зупинки оголошувалися українською й англійською, а в донецьких тролейбусах -російською й англійською, і нічого: всі доїхали, куди їм було треба.
Може, і не доїхали б, але місцеві жителі у всіх чотирьох містах, які приймали Євро, були так усмішливо-люб’язні, так намагалися компенсувати відсутній «інгліш» (все-таки далеко нашій шкільній філології до швейцарської!) щирою турботою та прагненням зрозуміти іноплемінника, що «імідж» країни зріс у кілька разів, а кияни в кафе й на пляжах уже подейкували:
- Як мило ми спілкуємося на вулицях, як весело й святково стало в місті - а може, звикнемо і буде так завжди?!
І от у неділю 1 липня відіграли фінал - а в понеділок 2 липня взялися за старе: з’ясовувати, якою мовою розмовляти «за законом» - і знову зіпсували все, зокрема «імідж».
Нудить від політиків, котрі вважають нас придуркуватим «електоратом», який потребує «мовної допомоги». Нудить від політологів, котрі закликають нас «утвердитися у своїй мовній ідентичності».
На відміну від швейцарців, ми у своїй більшості насправді білінгви. Так, білінгвізм несе із собою свої особливі філологічні й педагогічні проблеми. Але замість вкладати гроші в поступове професійне розв’язання цих проблем (і для початку підвищити зарплату вчителям і тим, хто навчає вчителів), наша держава вкотре кидає всі сили й кошти на безплідну псевдополітичну «боротьбу за мову».
І ще два слова про «імідж». Якщо в України загалом він, за такої постановки «мовного» питання, «залишає бажати», то що ж тоді казати про «російськомовну Україну», заради якої всю цю бучу нібито здійнято? Вигляд вона має як безпомічний уламок старої радянської системи - «СРСРська вдова». Так хто кого в результаті висік?
Як кажуть, позбавте нас друзів - ворогів ми позбудемося самі.