Інтелектуальні ресурси України перебувають під загрозою. Про це переконливо свідчать тенденції у питаннях мотивації навчання та якості освіти, які формуються впродовж останніх десяти років. Складається враження, що ми сягнули межі, за якою вже неможливо виправити становище. Інтелектуальний потенціал, отриманий Україною після розпаду СРСР, рік у рік зменшується. Маленькі інтелектуальні "острівки" професіоналів, які ще збереглися, не можуть забезпечити потужного поступального розвитку і майбутнього держави. Українського інтелектуального продукту, на жаль, дуже мало.
Пройшовши кар'єрний шлях від робітника заводу до працівника вишу, можу сказати, що на формування школи професіоналів (на всіх рівнях) потрібне не одне десятиліття, а для її втрати достатньо декількох років. На жаль, саме остання невтішна тенденція спостерігається сьогодні повсюди.
Якщо корабель тоне, то його необхідно рятувати, а не шукати винних. Закономірно постає запитання: що потрібно зробити для того, аби відбулися зміни на краще?
По-перше, слід створити робочі групи, які б підготували на основі нових галузевих стандартів навчальні плани, залишивши вибіркову частину навчальним закладам. Адже навчальний план - основний документ у підготовці фахівця. Напевно, знайдуться опоненти, які скажуть: "Нам нав'язують плани. Ми краще розуміємо, якого потрібно готувати фахівця". Можливо, таке право слід надати окремим національним університетам.
Ситуацію з навчальними планами потрібно негайно виправляти хоча б тому, що кожен ВНЗ складає їх на власний розсуд, виходячи зі своїх корпоративних, а не державних інтересів. Чи аналізував хтось, скільки марнується часу й залучається людей до складання навчальних планів та затвердження їх у Києві? Цей процес відбувається перманентно, адже на кожен освітній рівень (бакалавр, спеціаліст і магістр) потрібен свій навчальний план. Тому у кожному ВНЗ їх набереться не один десяток. Майже щороку навчальні плани, а за ними і навчально-методичні комплекси, змінюють без жодних обгрунтувань.
Негативних наслідків діяльності вишів за авторськими навчальними планами чимало. Коли студент переводитися з одного ВНЗ до іншого на один і той самий курс та спеціальність, йому, як правило, доводиться доскладати чимало нормативних дисциплін. Бо навчальні плани в нормативній частині не збігаються - дисципліни читаються у різні семестри і навчальні роки.
А вибіркові дисципліни? Кожен деканат, розробляючи навчальний план, керується своєю логіко-структурною схемою, тобто вирішує, які нормативні дисципліни закладати в навчальний план того чи іншого курсу.
Якщо держава в особі МОН України замовляє план підготовки відповідних спеціалістів, вона повинна додавати до стандартів і навчальні плани з блоками нормативних навчальних дисциплін. Останні мають розроблятися висококваліфікованою комісією і обговорюватися у провідних вишах. Планування ж вибіркових навчальних дисциплін повинно залишитися в навчальних закладах. Завдяки такій демократичній процедурі кожен університет зможе отримати типові навчальні плани.
Такий позитивний досвід з підготовки стандартних навчальних планів є для економічних спеціальностей. До речі, у них чітко прописано і вибіркові дисципліни.
По-друге, годилося б зберегти позитивний досвід минулих часів: відповідно до навчальних планів створити висококваліфіковані незалежні робочі групи з розробки типових (орієнтовних) навчальних програм з кожної нормативної навчальної дисципліни. Такий крок дозволив би чітко визначити логіко-структурну схему навчальної дисципліни, базовий понятійний апарат, мету, основні завдання тощо.
Завдяки такому підходу кожному викладачеві не доведеться витрачати десятки годин на винахід "велосипеда", тобто розробку навчальних програм, орієнтуючись виключно на свою суб'єктивну логіку. Тим більше що немає жодних гарантій відповідності такої програми сучасним вимогам до підготовки фахівців.
По-третє, необхідно провести низку заходів з розробки "Положення про модульно-рейтингову систему організації навчання студентів". Після приєднання України до Болонського процесу кожен навчальний заклад опинився перед вибором свого шляху підготовки спеціалістів за кредитно-трансферною системою
організації навчального процесу. Хто знає, в якому університеті модель найбільш ефективна і вдала? Скільки часу витратили в університетах робочі групи з провідних фахівців, щоб розробити відповідне положення з кредитно-модульної системи організації навчального процесу? А скільки його змарнували на те, аби щороку зазначене положення вдосконалювати?..
За тими паперами не видно особистості студента, бо викладач перетворився на бухгалтера - він рахує бали, а потім переводить із 12-бальної поточної успішності в національну 5-бальну та 100-бальну міжнародну шкалу.
Мені закинуть, що пропоную централізувати навчальний процес, тим самим обмеживши виші в творчості і самостійності. Однак системі освіти властива певна консервативність і стабільність, - це позитивний чинник, на відміну від шарахання з одного боку в інший.
По-четверте, давно час створити робочі групи з написання типових підручників, посібників, навчально-методичних комплексів тощо. Мізерні тиражі підручників, посібників, методичних розробок кожного вишу створюють видимість значної науково-методичної роботи. А в результаті автор-викладач змушений іти на принизливе заняття - реалізовувати свій науковий доробок, видрукуваний власним коштом.
По-п'яте, слід замовити відповідним робочим групам підготовку електронних підручників для дистанційної освіти.
По-шосте, необхідно доопрацювати стандарти, які не вписуються в європейську систему освіти. Їх вада в тому, що вони наповнені численними дисциплінами, на вивчення яких відводиться мало годин, замість створення кількох інтегрованих блоків дисциплін.
При ліцензуванні й акредитації від вишу вимагають, щоб викладачі читали не більше 3-4 дисциплін. Це правильна вимога. Але як її виконати викладачеві, в якого академічне навантаження 800-900 годин, коли на переважну більшість дисциплін відведено 54-108 годин? Щоб мати таке навантаження, потрібно читати не 3-4 дисципліни, а 5-7 і більше.….
По-сьоме, варто внести кардинальні зміни в організацію і проведення щорічних освітніх виставок. Бо на них, як у радянські часи, більше показухи: за формою ніби все гаразд, а за змістом - нічого особливого.
Виставка - це перш за все демонстрація досягнень університету у використанні сучасних технологій навчання, моделі підготовки фахівця. Крім того, це презентація підручників, посібників, монографій, які забезпечують крок уперед до підвищення якості освіти. Тому важливо, щоб здобутки і досягнення навчальних закладів, показані на виставках, тиражувалися, поширювалися по всіх вишах. Тим більше що не кожному ВНЗ матеріальне становище дозволяє брати участь у виставці щороку.
Добре, що переможців у номінаціях виставки відзначають дипломами і медалями. Але чому б на сайті організатора чи МОН не розмістити їхні матеріали? Таким чином популяризуватиметься кращий досвід ВНЗ. Якби ці матеріали зацікавили той або інший виш, він міг би придбати їх за певні кошти.
Втілення перелічених пропозицій у життя не потребує фінансових витрат. Достатньо, щоб МОН взяло на себе всі організаційні питання і поставило конкретні завдання перед робочими групами.
Закономірно, що мої пропозиції не будуть однозначно сприйняті, але в дискусії народжується істина. Викладені міркування продиктовані багатолітньою практикою, а вона, як відомо, є критерієм істини, за яку не гріх і поборотися.