Нинішні реформи дають надію на формування такої системи вищої освіти, яка відповідатиме вимогам часу. Водночас вони зумовлюють нові виклики. У цьому контексті особливої уваги заслуговує подальша доля вишів педагогічного профілю, від яких залежить успішне функціонування всієї системи шкільної освіти України, а отже, за великим рахунком, держави в цілому.
Революційні події майже завжди породжують завищені очікування суспільства стосовно покращення рівня та якості життя, що, зазвичай, завершується масштабною колективною фрустрацією. Український випадок дедалі більше нагадує таку ситуацію: великі втрати внаслідок Революції Гідності поки що не конвертувалися в обіцяні владою реформи. Чи не єдиною сферою, в якій сьогодні справді відбуваються фундаментальні зміни, є система освіти. Власне, це вже дає непогані сподівання на покращення ситуації в країні загалом. Ще на початку 1990-х авторитетний американський політолог Генрі Роуен переконливо довів наявність кореляційних взаємозв'язків між демократизацією й економічним розвитком, з одного боку, та ефективною системою освіти - з іншого. Адже саме освічена і всебічно розвинена людина - головний капітал для економіки та "хліб і сіль" демократії.
Ефективних педагогічних ВНЗ в Україні сьогодні небагато. Окрім того, в умовах реформ, які позначені значною домінантою комерціалізації, вона їх може й не отримати. Виші педагогічного профілю найменш схильні до комерційної діяльності і можуть виявитися найбільш уразливими перед широкою фінансовою автономією зі значним скороченням бюджетних замовлень (що ми сьогодні й спостерігаємо).
Подвійна інституціалізація
Стан речей, який сьогодні простежується в розвитку частини педагогічних ВНЗ України, заслуговує бодай стислого ретроспективного огляду. Перш за все, відзначимо, що кризові процеси в розвитку вишів саме цього спрямування позначилися тенденціями, які панували в усій системі вищої освіти країни від 1990-х рр. до сьогодні. Їх можна визначити категорією "подвійна інституціалізація". Це означає, що зі здобуттям Україною незалежності реформи у сфері вищої освіти, звісно ж, відбувалися (і цьому присвячено чимало наукових статей, почасти - й дисертацій). Проте часто-густо вони мали надміру формальний (навіть імітаційний) характер. Такі інституційні трансформації не привели до усунення радянських традицій освітнього менеджменту, які міцно вкоренилися в часи існування СРСР. Формальне впровадження болонського процесу (один із найбільш провальних проектів в українській освіті) та інноваційних методик зовсім не змінили радянської системи викладання. Вона продовжувала функціонувати у вигляді неформальних інституцій поряд із формально визначеними і не досить дієвими новими правилами гри.
Водночас у розвитку українських ВНЗ ще на початку 1990-х рр. таки сталися серйозні зміни, порівняно з радянським періодом. Проте вони мали виключно негативний характер. Втрата економічної підтримки з боку держави, яка в радянські часи гарантувала науково-педагогічним працівникам хоча б елементарний рівень достатку, породила низку проблем, які сьогодні залишаються ключовими для багатьох вишів. Вони ж зумовили несподівану дилему у визначенні категорії "педагог" - це професія за покликанням чи "діагноз"? В умовах катастрофічного зниження заробітної плати саме орієнтація на виживання, а не на сумлінну працю за велінням серця (що є іманентною рисою цього роду професійної діяльності) визначила перед науково-педагогічними працівниками дві альтернативи: корупція - або робота одразу в кількох вищих навчальних закладах. Оптимальною ж стратегією досить часто виявлялося поєднання обох альтернатив. Як перша, так і друга однаковою мірою позначалися на якості викладання. Навіть ті з ентузіастів, котрі намагалися "зберігати марку" чесного професіонала, не завжди могли витримати виклик у вигляді непомірного навчального навантаження (викладання понад 900 годин просто не залишало шансів на якісну підготовку до занять).
Звісно, не всім жилося так уже й зле. Тим часом як Україна била світові рекорди в рейтингах із корупції, адміністрація багатьох українських вишів несподівано швидко перетворювалася на справжні клани таких собі регіональних мільйонерів. Коли ж у 2000-х рр. Україна розпочала системні освітні реформ, ці потужні адепти новоствореної освітньої системи "капіталізму для обраних" вчинили потужний консолідований опір реформам, які загрожували їхньому панівному становищу. Будь-які ініціативи МОН наражалися на нездоланну скалу лобіювання статус-кво. Розбудова потужних патронажно-клієнтських систем за критерієм ієрархізованої корупції призвела до рекрутування до лав противників будь-яких змін і значної кількості рядових працівників ВНЗ.
В таких умовах керівництво багатьох вишів не дуже дбало про збереження бодай формального бренду "кузні педагогічних кадрів". Розвиваючись за стратегією, яку відомий експерт у сфері вищої освіти С. Марджинсон визначив як "розширюючу", педагогічні виші приростали новими спеціальностями, що відповідали ринковим трендам. Кількість ліцензійних місць як педагогічного, так і непедагогічного профілів зростала. Шанси ж вступити на державну форму навчання для абітурієнтів часто залежали від матеріального добробуту їхніх батьків та вміння знаходити потрібні "канали" у приймальній комісії. Подальша доля їхньої стипендії теж значною мірою залежала від готовності робити капіталовкладення в кожну сесію. Таким чином, державна педагогічна освіта позначилася ще однією негативною тенденцією - неформальною комерціалізацією. Тут маємо очевидний парадокс: у цілому не схильні до комерційної діяльності педагогічні ВНЗ було перетворено у справжні бізнес-структури з багатомільйонними доходами.
Розриваючи коло невігластва…
Свого часу творці економічної моделі "великого стрибка" визначили для країн, що розвиваються, порочне коло бідності. В українській же системі шкільної й вищої педагогічної освіти склалося свого роду порочне коло невігластва і непрофесіоналізму. В умовах застарілої і вже давно неефективної методики викладання, зумовленої вище окресленими негативними тенденціями, погані випускники-спеціалісти стають поганими вчителями, які готують для університетів все таких же поганих учнів, яких дуже важко перетворити у хороших спеціалістів - не тільки тому, що в них погана шкільна база, а й через усе ті ж неоптимальні методики навчання, які продовжують панувати у ВНЗ. Розірвати це порочне коло неможливо без адекватних реформ. Тому МОН України не випадково розпочало перетворення саме із Закону "Про вищу освіту".
За останній рік ці реформи дедалі більше набувають системного характеру. На черзі серйозні інституційні трансформації й у сфері загальної середньої освіти. У цьому контексті педагогічні виші є чи не єдиними інституціями, котрі можуть відновити її ефективність та забезпечити достойну відповідь на виклики сучасних світових змін у сфері освіти. Адже колосальне "перевиробництво" спеціалістів із педагогічними дипломами не змінює того факту, що Україна сьогодні потребує вчителів такого "портфоліо", які б працювали з урахуванням новітніх світових трендів у розвитку освіти. Дефіцит таких фахівців важко компенсувати курсами підвищення кваліфікації чи іншого роду стажуваннями, які теж набули надзвичайно формалізованого характеру.
Виклики, на які можна дати відповідь.
Реформування ВНЗ
Певна річ, насамперед потрібно наводити лад у педагогічних вишах. Реформи, які приведуть до підвищення ефективності їх функціонування, вписуються в контекст реформування вищої освіти України загалом. Воно передбачає децентралізацію управління, оптимізацію як матеріального (підвищення зарплат, прозоре преміювання), так і нематеріального (різного роду творчі відпустки, оплачуване стажування за кордоном тощо) стимулювання професорсько-викладацького складу до наукової й інноваційної навчально-методичної роботи, зменшення його навчального навантаження до розумних меж (і тут, думається, навіть пропонована МОН цифра 600 годин ставки доцента ще не є оптимальною). Звісно, успішне завершення цих масштабних реформ потребуватиме величезної кількості коштів, яких у державному бюджеті сьогодні немає. Розширення фінансової автономії навряд чи стане панацеєю для педагогічних вишів, з огляду на їхню загалом некомерційну спрямованість.
Зменшення кількості вишів педагогічного профілю
Проте ситуація з коштами не безвихідна, і, думається, у МОН знають, як її вирішити. Якщо сьогодні в педагогічних вишах маємо "перевиробництво" неякісних спеціалістів педагогічного профілю, потрібно зліквідувати значну їх кількість, а вивільнені кошти спрямувати на досягнення необхідного рівня якості. Які педагогічні університети підпадуть під масштабні скорочення чи ліквідацію? Відповідь теж не така вже й складна. Тут може бути принаймні два критерії: ВНЗ, що пасуть задніх у національних та міжнародних рейтингових системах; ВНЗ, які чинять відчайдушний активний чи пасивний опір реформам (теорія і практика сучасного менеджменту свідчить, що просте підвищення заробітної плати і зменшення обсягу роботи можуть не дати ефективних результатів; тому виші, які чинитимуть найбільший опір змінам, доцільно просто зліквідувати). Першими ж у черзі на обмеження державного замовлення та фінансування загалом стануть виші, які "ідеально" поєднують у собі ці два критерії.
Налагодження ефективної взаємодії зі школами
Наступним (або навіть паралельним) кроком має стати перетворення порочного кола невігластва в ефективну комунікацію педагогічних університетів зі школами. Цей вектор розвитку означує два окремих напрями.
По-перше, налагодження ефективної системи підвищення кваліфікації для нинішніх шкільних вчителів. Тут не потрібно винаходити велосипед. Можна звернутися до світових освітніх трендів, визначених у доповіді NMC Горизонт: Вища освіта - 2015. Серед них - використання технології перевернутого навчання (коли студенти й учні приходять на лекції чи уроки, щоб поглибити попередньо засвоєний матеріал прослуховуванням онлайн-відеолекцій або перечитуванням необхідної літератури), удосконалення дистанційного онлайн-навчання, подальше впровадження в освіту ІКТ. Враховуючи вище окреслені освітні тренди, педагогічні виші можуть розробити дистанційні онлайн-курси для вчителів, які включатимуть навчання у кількох напрямах:
- ознайомлення з технологією перевернутого навчання шляхом наочної демонстрації можливого прикладу її застосування при викладанні окремих шкільних предметів;
- докладне ознайомлення з можливими способами використання ІКТ при вивченні тих чи інших предметів (сертифікати про проходження цього дистанційного курсу ймовірно мають стати обов'язковою передумовою атестації більшості вчителів-предметників);
- найсучасніші інноваційні підходи й методи навчання та їх впровадження у школах України і світу (концептуальною канвою цих курсів має стати орієнтація на вміння аргументувати власну позицію, інтерпретувати факти і швидко знаходити потрібну інформацію, а не запам'ятовувати її, оскільки "ера Інтернету" повністю нівелює доцільність зазубрювання);
- трендові спецкурси, присвячені новітнім науковим досягненням, важливим для тих чи інших шкільних дисциплін;
Пропонований список можна розширювати з урахуванням ключових тенденцій у розвитку шкільної та вищої освіти і науки. В ідеалі сертифікати про проходження цих курсів мають стати головною умовою атестації вчителів без зайвої бюрократичної тяганини. Розробники таких дистанційних програм навчання мають отримувати від цього належні матеріальні дивіденди (одним із варіантів може стати включення онлайн-курсів до навчального навантаження викладача).
Власне, онлайн-курсами тут може й не обмежитися. Щорічна організація літніх шкіл, конференцій, різного роду тренінгів, учнівських конкурсів наукових робіт та олімпіад на базі профільних кафедр (із відзначенням учителів - наукових керівників) теж є ефективними інструментами взаємодії педагогічних вишів зі школами та їх працівниками. Окрім того, учні, які братимуть участь у таких конкурсах, зможуть отримати можливість ознайомитися з вишами, до яких мають намір вступати в майбутньому.
Така стратегія в дії дасть можливість віддаленим від обласних центрів школам швидше долати застарілі консервативні методики навчання та опановувати елементарні знання у сфері новітніх наукових досліджень.
Другим напрямом взаємодії зі школами має стати оновлення їх педагогічного персоналу за рахунок молодих талановитих випускників. Деформалізація проходження практики студентами педагогічних вишів у школах є однією з головних передумов ефективної співпраці. Цей інституційний механізм у багатьох випадках сьогодні піддався корозії. Критерії підсумкового оцінювання студентів потребують модифікації, оскільки найкращі підсумкові бали з педагогічної практики для студентів-випускників мають стати однією з головних передумов їх права працевлаштовуватися в школу. Тобто сам по собі диплом про закінчення педагогічного університету не повинен бути гарантованою перепусткою до школи на посаду вчителя (більшість тих студентів, котрі не отримають потрібного для цього середнього бала, можуть проходити окремі сертифіковані програми за іншими, суміжними з їхнім напрямом підготовки, спеціалізаціями). У цьому контексті нам варто орієнтуватися на досвід Фінляндії, де лише кращі з кращих випускників педагогічних спеціальностей отримують можливість викладати у школах країни. Але хоча б часткове застосування фінських критеріїв до українських реалій нерозривно пов'язане з істотним підвищенням оплати праці педагога.
Виклик, відповідь на який проблематична
Превалювання в сучасному світі тенденції до підвищення економічної ефективності в діяльності університетів та здійснювані в Україні реформи в дусі англо-американських традицій "заробляйте гроші самі" породжують складну проблему: здатність вітчизняних педагогічних вишів самостійно заробляти гроші.
Частковим виходом із такої ситуації може бути ставка на національні й міжнародні грантові програми та комбінування педагогічних спеціальностей із популярними на ринку праці професіями. Однак золотого шляху тут, на жаль, немає. І тотальна комерціалізація може призвести до негативних результатів. Про наслідки копіювання не конгруентної для багатьох європейських освітніх систем американської моделі досить влучно висловився литовський філософ Л. Донскіс: "…існуюча у Сполучених Штатах Америки внутрішня управлінська модель асоціації вищих шкіл Ліги плюща та великих університетів Каліфорнії, яка ніколи не мала нічого спільного з державною політикою, стає сьогодні в Європі новою адміністративною політикою, що її нав'язує уряд". Навряд чи ефективна система вищої педагогічної освіти в Україні зможе вижити без належної підтримки держави. Надмірна комерціалізація з усіма негативними наслідками (нехтування якістю освіти на користь прибутку саме в цій системі мало чим відрізнятиметься від поширеної нині в Україні моделі корумпованого університету бізнес-корпорації) не може розглядатися альтернативою. Доки ж її не знайдено, держава повинна бодай за мінімальним принципом фінансувати педагогічні університети.