Сьогодні — чотири роки від початку повномасштабного вторгнення. Дата, яка не потребує нагадування. Вона живе не в календарі — у тілі. У пам’яті, що раптом стискає груди від знайомого звуку. У внутрішній напрузі, яка не зникає навіть у відносно тихі дні.
Цієї весни початкову школу закінчують діти, які прийшли до першого класу вже під час великої війни. Вони не знають довоєнної школи. Зате знають, що таке генератор, Ту-22, «балістика» й «шахед». Для них слова «тривога» і «блекаут» — не новини, а частина шкільного розкладу.
Пам’ятаю, як у серпні 2022-го ми, освітяни Києва, готувалися до зустрічі з ними. Облаштовували укриття. Прописували маршрути руху школою під час повітряної тривоги. Ми не знали, скільки першачків прийде у вересні. І справді, тоді за парти сіли на 25% менше першокласників, ніж 2021 року. Але вони прийшли.
Наші шкільні укриття ще не були готові до масового навчання в умовах війни — місць у них було значно менше, ніж школярів. Ми наполягали на тому, щоб саме першачки навчались очно. Бо розуміли, як це важливо, аби малюки з новенькими рюкзаками, вишиванками та мріями таки побачили свою першу вчительку. Тому середні й старші класи переходили на другу зміну, дистанційне навчання або працювали за «освітнім світлофором»: тиждень — одна паралель у школі, наступний — інша.
Київ, який часто зазнає ворожих обстрілів, вистояв не лише укриттями та ППО, а й освітою. Її тяглістю — коли навіть у підвалі триває урок. Її впертістю — коли дитина після тривоги повертається до задачі з математики. Вчителями, які після безсонних ночей під ракетами приходили до класу провести урок. Директорами, які вперше в житті складали розклад уроків з урахуванням місткості укриття й стали кризовими менеджерами для своїх команд. Батькам, які працювали під сиренами й знаходили сили підтримувати дітей у навчанні, особливо на дистанційці.
Ми навчилися жити у війні. Та спершу довелося пережити її перший день
О четвертій ранку 24 лютого Київ зустрів перші ракети. Місто прокинулося від вибухів, ракети влучили в кілька садків і шкіл. І це було страшно. У школах того ранку все було готове до навчання. На столах — рівні стосики зошитів, у журналах — записані теми уроків, у щоденниках — розклад на тиждень і домашні завдання. Але діти не прийшли, шкільні коридори стояли незвично тихі й порожні.
Батьки були розгублені. Ніхто не знав, як правильно вчинити: залишатися чи їхати, куди їхати, як захистити дитину. Як сказати їй, що дім, який завжди здавався надійним і безпечним, уже не є таким. І як самому не зламатися.
Того дня школа не відчинила дверей. Але вона не зникла.
Протягом першого місяця навчальні заклади офіційно не працювали. Це була пауза — вимушена, оглушлива. Та у міру того, як перший шок відступав, учителі самі почали виходити на зв’язок. Не всі — з Києва. Дехто — із села, де не було стабільного інтернету, в шубі й ушанці на верхівці пагорба, намагаючись зловити сигнал і провести урок для одинадцятикласників, адже попереду — ЗНО. Із тимчасових прихистків. Із переповненого спортзалу в глибокому тилу, де поруч із матрацами й валізами ставили ноутбуки.
Це не були уроки у звичному сенсі. Це були зустрічі. Переклички: «Ти тут? Ти як?». Але саме в цьому й полягала суть: школа стала точкою опори — там, де, здавалося, все хиталося.
У мене є кілька есе учителів і психологів, у яких вони згадували ті перші місяці повномасштабної війни. Ці твори вони писали у межах програми психологічної підтримки. Ось уривок одного з них: «Найважчим моментом був зв’язок з батьками, які мали власні історії, пережили вже на той момент різні ситуації. Весь страх і відчай ліг на мої плечі, ще були дзвінки з підтримкою. Телефонували батьки під час обстрілів, плакали у слухавку, плакали діти. Ми були на зв’язку 24/7. Я мусила бути сильною, адже вони потребували моєї підтримки, а вона давала нам всім надію».
Згодом до Києва почали обережно повертатися люди. Не одразу й не масово. Поверталися й родини з дітьми. Не тому, що стало безпечно, а тому, що не можна нескінченно жити в режимі «тимчасово». Бо дитині потрібна школа. Бо місту потрібні діти. Бо без цього Київ — не Київ.
На початку літа 2022 року відповідно до рішення Ради оборони міста Києва відновили свою роботу в очному форматі столичні дитсадки. Вони працювали в режимі короткотривалого й довготривалого перебування, і їх було лише 35 (до війни — 552). Але вони працювали! Їх відвідували 826 дошкільнят. До 24 лютого їх було понад 60 тисяч.
Почали повертатися й учителі. Їм довелося зробити складний вибір між родиною, своїми дітьми, яких вони вивезли в безпечне місце, й іншими своїми дітьми — учнями, які чекатимуть на них у школі.
2022/2023 навчальний рік став справжнім роком випробування
Першого воєнного вересня в Києві за парти сіла 91 тисяча учнів, із них майже 22 тисячі — першокласники! Для Києва, де до повномасштабного вторгнення в школах навчалося майже 300 тисяч дітей, це було до болю мало. Але до кінця навчального року в класах було вже 114 тисяч учнів. Іще 57,6 тисячі навчалися дистанційно — в Києві, в інших регіонах України, у 36 країнах світу... Київські школи розтягнулися географічно, але залишилися єдиною спільнотою. А в дитсадки у вересні прийшло вже близько 15 тисяч дітей, і на повну потужність запрацювали 65% дошкільних закладів. Ми це вважали своєю маленькою перемогою.
Зі 172 днів того навчального року 63% супроводжувалися повітряними тривогами. Загалом у місті пролунало 254 тривоги, й кожна третя — під час освітнього процесу. 5 тисяч 514 хвилин — це 123 уроки — діти провели в укриттях. Це фактично місяць навчання з дев’яти. Протягом навчального року кожна четверта ніч була безсонною через обстріли. А у травні була 21 така ніч. Кожен третій навчальний день — із віяловими відключеннями світла. П’ять місяців без стабільної електрики та інтернету.
Ми намагалися змінити структуру навчального року — подовжили зимові канікули, перенесли початок занять на 9:00, запровадили «компенсаторні заняття». Та тривалий відпочинок узимку не дав очікуваного ефекту, а навчання в червні після безсонних ночей виявилося психологічно виснажливим. Війна не підлаштовується під розклад.
Того першого воєнного навчального року в Києві від ворожих обстрілів було пошкоджено 23 заклади освіти.
2023/2024 навчальний рік став роком повернення
Ми входили в нього вже з досвідом життя у воєнному місті. А наші школи й дитсадки ставали дедалі повнокровнішими — попри обстріли, вони наповнювалися дітьми. Дитсадки відвідували майже 27 тисяч вихованців, на очному навчанні у школах було вже 214 тисяч учнів. Кожна четверта школа працювала у дві зміни, аби регулювати потік школярів в укриттях. До повномасштабного вторгнення другої зміни в школах міста не було. Навчальний процес чітко розподілили на очний і дистанційний формати.
На другий рік повномасштабного вторгнення в Києві з’явилася власна особлива нагорода для вчителів — нагрудний знак імені Бадрі Лолашвілі. Його вручають освітянам, які тримають якість освіти щодня та впроваджують інноваційні рішення, навіть коли місто живе під повітряними тривогами. Бадрі Лолашвілі був київським освітянином і Захисником України. Він загинув під час оборони столиці у березні 2022-го. Щороку цю нагороду вручає найкращим учителям його мама. Це відбувається на місці, де Бадрі прийняв свій останній бій. Ця нагорода — пам’ять про всіх наших колег-Учителів, які захищали й захищають Україну.
2024/2025 став роком «стабільності»
Якщо це слово взагалі доречне під час війни. Того року не було блекаутів і проблем із теплом. Тож ми мали час краще підготувати школи й садочки до небезпек. Школи вже мали модернізовані укриття з Wi-Fi та генераторами — це були не просто побілені підвали, куди ми ставили стільці та біотуалети.
Але стабільність у воєнному Києві — це коли половина навчальних днів переривається тривогами. Коли понад дві тисячі хвилин (або 47 уроків) діти знову проводять в укриттях. За календарний 2025 рік ворог пошкодив 114 освітніх закладів столиці. Загалом за чотири роки 56 закладів обстрілювали від двох до шести разів. У нас є школа, яку обстріляли шість разів. Вона працює.
2025/2026 навчальний рік. Він іще не завершився, але вже зараз очевидно, що від самого початку він зовсім не схожий на три попередні.
Влітку перед 1 вересня 2025-го у школах готувалися зустрічати дітей: мили вікна, розвішували стенди, розкладали книжки. Першачкам уже замовили стрічки й таблички з літерами. У кабінетах пахло квітами та свіжою підлогою — як завжди напередодні Дня знань. І саме в цей час відбулися три масовані ракетно-дронові атаки росіян. Після обстрілів 17 червня було пошкоджено 20 закладів освіти, 31 липня — ще 21. А за кілька днів до 1 вересня, 28 серпня, коли вже все було готове до старту навчального року, під час нічної масованої атаки ворога по Києву постраждали ще вісім закладів освіти. Такого не було жодного року повномасштабної війни.
Тоді ми ще не знали, що майже вся третя чверть (а це найдовша чверть навчального року) мине для багатьох шкіл і садочків без тепла. Що останнього дня першої чверті — 24 жовтня — після масованої нічної дроново-ракетної атаки весь лівобережний Київ практично опиниться у блекауті. Усі його мешканці прокинуться після жахливої ночі тривог без світла, води в кранах і каналізації.
Але школи того дня однаково працювали: десь очно (увімкнули генератори), десь дистанційно, бо не могли приймати дітей — адже в стінах цих закладів розгорнули пункти прихистку для киян, які постраждали від обстрілів.
Січень-лютий стали особливо складними. Для закладів освіти трьох районів опалювальний сезон завершився вже на початку лютого — під час морозів. А після потужної атаки 12 лютого без опалення залишилися понад 30% освітніх установ міста. У Печерському районі 50% закладів — досі без централізованого тепла.
Коли в класах і вдома холодно й немає електрики, ускладнюється навчання — й очне, й дистанційне. Тому для таких випадків шукаємо рішення, які дають змогу не переривати освітнього процесу.
Наприклад, запроваджуємо «освітню міграцію». Заклади освіти, які мають світло, тепло або генератори, тимчасово приймають у себе школи й дитсадки, що втратили ці умови. Йдеться не про формальне об’єднання, а про реальний переїзд разом із педагогами й дітьми. Так зберігаємо очне навчання навіть там, де умов для нього немає. Цим рішенням уже скористалися 35 закладів. Війна навчила нас швидких і точних рішень. Так з’явився алгоритм дій під час блекауту.
За даними інформаційної системи АІКОМ, освітня громада Києва — чи не найбільша в Україні за кількістю школярів. Це не просто статистика. Це масштаб відповідальності. Бо школа — це не будівля. Не стіни. І навіть не укриття. Це спосіб не дозволити війні вкрасти в нас «завтра». Це наша відповідальність перед нашими дітьми.
Ми втримали систему. Але освітні втрати є — і вони накопичуються. Не лише в Києві — по всій країні. Через зірвані уроки, тривоги, виснаження, нестабільність. Їх доведеться надолужувати — це виклик уже для повоєнного майбутнього України.
Не можу не згадати тут вірша, якого написав десятирічний Федір із Кривого Рогу (збірка ЮНІСЕФ «Поезія заради миру»).
Я вірю: день настане — скінчиться війна,
І не виття сирен, а шкільні дзвоники усюди,
І дітлахи до школи йдуть — прийшла пора…
Чекай, гімназіє!
Твій Федір.
Скоро буду!
Це написано не в Києві, але це й про наше місто також. Про Дніпро і Миколаїв. Про Запоріжжя і Херсон. Про Харків і Одесу. Про маленькі й великі громади, де школа працює під звуки вибухів так само, як у столиці. І де в глибокому тилу школа приймає вимушених переселенців. У кожного міста чи села — власна статистика втрат. Але у всіх — одна спільна впертість: не зупиняти уроку.
«Скоро буду!» — це про майбутнє.