Нині всі дискутують про те, як має вестися навчання у школах — онлайн чи офлайн. Але є ще одна велика проблема, котра буде актуальною, хоч би яку форму навчання вибрали ми для дітей (а в онлайні, перед екраном гаджета, — особливо!). Це —перевантаженість учнів великою кількістю навчальних предметів. Торкатися сьогодні цієї проблеми — річ не те щоб невдячна, а небезпечна. Бо це ж треба братися за те, що одночасно ніби є, і чого ніби й немає. Кожен, у кого діти чи внуки шкільного віку, щодня зіштовхується з тим, що воно таки є. Ще більше відчувають це на собі безпосередні учасники освітнього процесу — школярі, вчителі, психологи, завучі. Та ось освітянські управлінці нічого такого не бачать. Упритул.
Ні, трохи раніше вони теж чимось таким хай не дуже серйозно, але переймалися. Коли писали й оприлюднювали концепцію під НУШ, то в текст її від імені директорської фокус-групи зробили куценький, на три речення, вріз під заголовком «Фарширована риба»: «Сьогодні у нас дві проблеми в навчанні. Перша — це перевантаженість предметами. Однозначно, такого обсягу не може бути…» Все. Далі в концепції на цю тему ні слова.
Що тоді малося на увазі під перевантаженістю предметами? Те, що, за типовим навчальним планом, у 5-му класі було 13, у шостому — 15, у сьомому — 18, восьмому — 17, дев’ятому — 18 навчальних дисциплін.
Тобто, на думку членів фокус-групи, це було забагато і, в поєднанні з іншими негативними факторами, плодило нікудишні результати: «І друга проблема — те, що ми даємо суто навчальний матеріал. Випускник нашої української школи не вміє застосувати набуті знання в житті. Він як фарширована риба, розумієте? Нібито і риба, але не плаває».
І що ж ми бачимо тепер, через чотири роки після оприлюднення тієї концепції , коли реформа НУШ має початися у 5–9 класах? Нинішнє МОН затверджує Типову освітню програму (ТОП) для 5–9 класів, згідно з якою у 5-му класі 13, шостому — 14, сьомому — 15, восьмому і дев’ятому — 19 навчальних дисциплін. Тобто затвердило як норму НУШ те, що недавно вважалося перевантаженістю.
Освітянська спільнота, яка хотіла змін, критикувала цей документ і доводила, чим та як він суперечить самим підходам НУШ. Міністерство відреагувало на такі закиди спочатку тим, що, мовляв, от радилися з батьківською спільнотою і та спільнота ніякого такого перевантаження в типовій освітній програмі не бачить, а потім — поясненням: ми просто змушені залишити всі шкільні предмети на місці, бо «… має бути баланс інтересів між усіма викладачами або всіма зацікавленими сторонами — біологами, культурологами, мистецтвознавцями, мовознавцями, математиками. Тут є баланс інтересів».
А щоб остаточно благословити й закріпити всі показники ТОП уже як «найнормовішої норми», «союзник» МОНу в цій справі Міністерство охорони здоров'я 25.09.2020 року (за п’ять днів після оприлюднення нової освітньої програми ) затверджує «Санітарний регламент для закладів загальної середньої освіти». Документ загальним обсягом 30 сторінок тексту. Півтори сторінки розділу «Забезпечення освітнього процесу» і два додатки («Гігієнічні правила складання розкладу навчальних занять» та «Допустима сумарна кількість годин (навчальних занять) тижневого навантаження учнів») присвячено власне навчальному процесові.
На тих сторінках повторено старі норми організації урочного процесу (тривалість уроків, перерв, виконання домашніх завдань, умови застосування ТЗН), а в додатки внесено те, що прописано новою освітньою програмою, насамперед кількість предметів і обсяги часу на їх вивчення. Тепер це вже — норми Санітарного регламенту.
Складається враження, що ті санітарні норми писалися на основі типової освітньої програми МОНУ, хоча, з погляду логіки, все мало б бути саме навпаки. Але це лише моє суб’єктивне враження, яке до справи не пришиєш. Та й на що зіпрешся, якщо таки візьмешся щось доводити?
Та й що доводити, коли проблему з перевантаженістю одним документом МОЗУ віднині і до бозна-коли успішно вирішено. Тепер у нас немає ніякого перевантаження і його негативного впливу! А якщо є, то не в нас. А якщо в нас, то це якась окрема школа «порушує». Або вчитель дозволяє собі «щось таке»...
Наприклад, хоче проводити уроки хімії, фізики чи біології в понеділок або в п’ятницю. А якщо в інші дні, то чомусь першими або п’ятими за розкладом. Він що, в гігієнічні правила не вникав?
Вникав. Саме там зрозуміло прописано: продуктивні дні тижня — вівторок, середа, четвер; продуктивні уроки дня — другий, третій, четвертий. То виходить, що сприятливі умови є лише для дев’яти уроків із тридцяти шести на тиждень. У дев’ятому класі (за типовою освітньою програмою) у цю кількість мусять увійти три уроки української (ЗНО ще не скасовували) та два — іноземної (за всіма особливостями — чи не найважчий із предметів) мов і ще п’ять уроків математики. Це вже десять, а не дев’ять. Фізика, хімія , біологія, географія, інформатика (сукупно 11 годин) сюди вже не втиснуться, їх треба давати або в непродуктивні дні, або в малопродуктивні години, коли учні вже просто не здатні нормально працювати. А вже для «гуманітарних дисциплін» решта часу — коли учні вже зовсім ніякі фізично. Бо ті дисципліни — це ж усуціль «розвага», а не продуктивна навчальна діяльність.
Не треба великого розуму, щоб, узявши до уваги тільки окреслені мною показники гігієнічних правил, дійти висновку: більшість із 36 тижневих уроків приречені бути проведеними в час, який із тих чи інших причин не є сприятливим для продуктивної навчальної роботи. Але життєвий ресурс школяриків вони постійно забиратимуть чи не більше, ніж уроки продуктивні. Дуже серйозно. І вже немає значення, на шостому чи сьомому уроці те робитиметься . Як і байдуже, з гуманітарними чи природничими дисциплінами матимуть учні тоді справу.
Певна річ, ми й далі можемо не зважати на те все. Ніби його нема. Для освіти. Як нема для неї ж зараз надмірної кількості навчальних дисциплін, повної неузгодженості змісту цих дисциплін, безглуздо завищених обсягів навчальних матеріалів, перенасиченості їх спеціалізованою термінологією, невідповідності особливостям сприйняття і осмислення структур та форм викладу (з підручників починаючи), повної неадекватності між закономірностями організації навчальної діяльності і тими особливостями, якими задається характер «природного» научання… При цьому нікого не мають хвилювати ступінь визрілості чи невизрілості складових дитячої психіки, недорозвиненість внутрішнього мовлення і мислення, відчуженість навчальної діяльності від реальних потреб, поступове нагромадження негативних психофізіологічних змін — роздратування, агресивності як реакції на власну неміч, стресів, депресивних станів, різного роду розладів…
Якщо це не виявляється під час щорічних медичних обстежень (як їх відбувають школярики і що там можуть виявити — не мені розказувати), якщо не фіксується показниками у відповідних звітах про діяльність освітнього закладу (а якби й фіксувалося, то було б, однозначно, «правильним», як тепер показники різноманітних моніторингів), — то його немає. Просто немає. Це окремі недоброзичливці щось таке придумують, аби змусити МОН порушити «баланс інтересів» і наїхати на «зацікавлені сторони». А то вже справа не освітня — то вже чистої води політика, в якій будь-які різкі рухи можуть вилізти боком (учителі й досі беруться до розрахунку як дуже активний електорат) на наступних виборах…
Отак воно, коли ризикуєш мати справу з тим, чого немає, хоча воно є. І що тут порекомендуєш тим, хто і без тебе добре знає, як воно є? Почати думати про дітей? Перше, що я радив би їм, це все-таки побачити й чесно визнати: наші школярики опинилися в дуже (!!!) несприятливих умовах, і ті умови самі по собі дедалі більше погіршують продуктивність їхньої навчальної діяльності та руйнують їхнє здоров’я, якого й так не дуже багато. Друге: привести навчальний процес до оптимальних параметрів хоча б через обіцяну інтеграцію кількох предметів в один. Третє: вчімо дітей давати собі раду в умовах інформаційних стресів і перевантажень, захищатися від них не втечею від навчального процесу (зараз це роблять чи не 80% «здобувачів»), а розумним урегулюванням своєї участі в ньому. Але робімо це не через запровадження ще одного «предмета», а через ефективну і привабливу організацію щоденної діяльності освітніх закладів у кожну мить цієї діяльності. Щоб кожен випускник школи виходив зі стін освітнього закладу не «фаршированою рибою», а духовно і фізично розвиненою особистістю, здатною до повноцінного життя.
Більше статей Михайла Девдери читайте за посиланням.