З появою наказу Міністерства освіти і науки «Про затвердження форм документів про вищу освіту (наукові ступені) та додатка до них, зразка академічної довідки», що набрав чинності 1 січня нинішнього року, спалахнули дискусії: потрібні червоні дипломи чи вони рудимент минулого. Адже, згідно з новим міністерським наказом, червоних дипломів не буде, а позначку про видатні успіхи студента університет може поставити в «Додаток» до диплома.
Одні виступають із аргументами, що можливість отримати диплом із відзнакою мотивує «досягаторів» учитися краще і приділяти увагу навіть другорядним дисциплінам.
Інші заперечують, що працедавці не дивляться не тільки на колір диплома, а й на його наявність у здобувача, при цьому на співбесіді витрачають час на перевірку рівня професійних знань кандидата.
Спочатку варто розібратися, що таке диплом або сертифікат.
В ідеалі, такий документ, виданий державним університетом, приватним навчальним закладом чи, взагалі, професійними курсами, — це очевидне підтвердження того, що його власник, по-перше, виконав програму курсу, а по-друге, підтвердив рівень знань на екзамені. Він сигналізує, що підготовка відповідає національному чи неформально прийнятому у професійній спільноті стандарту.
Тобто диплом — це щось на кшталт перепустки у професію. У диплома двояка функція: підтвердити, що його власник може якісно виконувати професійні завдання й нікому не нашкодить, та зняти необхідність первинної перевірки базових знань на співбесіді. Останнє істотно знижує витрати бізнесу на рекрутинг.
Диплом же з відзнакою — це, взагалі, сигнал, що людина опанувала навчальну програму на високому рівні, потребує менше часу на адаптацію і їй можна доручати відповідальну роботу.
І так, відомий факт: у Європі для будь-якої кваліфікованої роботи потрібне підтвердження професійного рівня. Простіше кажучи, без відповідного документа вас не візьмуть ні зварником, ні автомеханіком. Це почасти справедливо, бо така система закриває доступ аматорів без комплексу навичок до небезпечної і відповідальної праці.
Але це так, як повинно бути. У нас же все інакше: ніхто нікому не вірить.
Бізнес давно зневірився у цінності українського диплома про вищу освіту, і студенти втрачають інтерес уже після перших курсів.
Червонодипломник приходить на співбесіду, і в нього все одно перевіряють кваліфікацію, а інколи відверто кажуть: «Будемо вас доучувати».
Студенти, своєю чергою, знаючи загальну тенденцію, теж втрачають мотивацію навчатися й отримувати високі бали. Без належної мотивації вони задовольняються середнім результатом, оскільки розуміють, що їхні досягнення все одно загубляться в сірій масі. В окремих сферах, зокрема IT, вони, здобувши мінімальні навички, вже з третього-четвертого курсу починають працювати. Навчання залишається для них тягарем, який треба пережити.
В IT-секторі наявність вищої освіти — далеко не перше, про що запитуватимуть на співбесіді. Уже давно в індустрії кажуть, що вища школа переважно взяла на себе функцію професійної освіти, що в корені неправильно. Поріг для входу в IT для молоді невисокий — достатньо лише пари років, коли начитуються основи програмування та супутні дисципліни. Решти студенти йдуть навчатися вже на практиці в інтернатури при компаніях, проєктах або на курсах. Вони просто не можуть отримати це в університетських аудиторіях, оскільки технології змінюються так швидко, що література не встигає з'являтися.
І лише коли вони претендують на серйозніші проєкти, то орієнтуються на фундаментальну підготовку, вивчення математичних дисциплін. Але й після того, як вони її проходять, про диплом у них мало хто запитує. Максимум, що може дати позитивний сигнал роботодавцеві про кандидата, — це рекомендація окремої кафедри, котра має відповідну репутацію серед представників галузі. Але це — окремі випадки.
При цьому міжнародні сертифікаційні програми в нас визнаються. Якщо людина, наприклад, здала TOEFL на високий бал, ніхто не сумнівається в рівні її англійської мови.
Той факт, що диплом або сертифікат можна отримати легко, знецінює саму сутність цього документа.
Загалом, недовіра — цілком логічна реакція на тенденції, коли власник диплома (особливо заочної форми навчання) не може навіть на чверть підтвердити вказаний у документі кваліфікаційний рівень. Мабуть, лише в нашому суспільстві схожі поняття «закрити сесію» і «здати сесію» можуть означати зовсім різні речі.
Неформальна освіта частково гнучкіша. Якісні професійні курси працюють на запит конкретного ринку праці, розуміють вимоги до кваліфікації спеціалістів і найчастіше мають тісний контакт із працедавцями, які беруть випускників у свої команди. За видані сертифікати про закінчення навчання вони відповідають репутацією, адже варто видати десятків два фейкових сертифікатів — і партнерські компанії підуть до конкурентів.
Тому бізнес готовий відмовлятися від нагальної вигоди задля далекосяжних цілей і працювати на репутацію. Вищій школі доведеться до цього ще прийти, бо на сьогодні там негласна установка: тримати бюджетників, тому що ставки. Тримати іноземних студентів, тому що гроші.
І лише тоді, коли бодай 95% університетських дипломів випускників будуть по-справжньому заслужені, їх знову почнуть цінувати. Диплом із відзнакою, своєю чергою, стане конкурентною перевагою для випускника.
А поки що червоним дипломом можна хіба що потішити самолюбство та похвалитися перед батьками. На більше він не придатний.
Більше статей Марини Косенко читайте за посиланням.