Побори у школах, часто замасковані під благодійні внески, вже стали чи не найгострішим питанням, яке обговорюється. "Здайте гроші на фіранки (фарбу, нові замки чи двері тощо)" - такими повідомленнями рясніють батьківські чати. З одного боку - так, це ненормально. Держава має достатньо фінансувати школи. З іншого - часто школам коштів не вистачає, і їх директори опиняються між молотом і ковадлом: потрібно шукати кошти на розвиток школи, але так, щоб не брати їх із батьківських кишень. Скільки корупційних скандалів спалахнуло через непрозоре використання батьківських внесків! Отже директор школи має бути не так найкращим учителем, як найкращим менеджером. А точніше, в умовах України, - кризовим менеджером.
І такі директори з'являються. Наприклад, Олександр Козловський - директор Львівської середньої загальноосвітньої школи східних мов та східних бойових мистецтв "Будокан" з поглибленим вивченням іноземних мов. Минулої п'ятниці вся країна у прямому ефірі могла спостерігати онлайн-марафон, організований школою з метою збору коштів на ремонт. Потрібно було зібрати 300 тисяч гривень. І хоча зрештою отримали тільки 80 тисяч, це теж результат, яким можна пишатися.По суті, то була перша спроба застосувати форми фандрайзингу, які досі в освітній сфері практично не використовував ніхто.
Благодійний марафон, організований школою, називався "Будокан synergy-2020". У ньому взяли участь понад два десятки відомих спікерів з усіх куточків світу (громадські діячі, науковці, освітяни, митці, відомі блогери тощо). Упродовж 12 годин у режимі нон-стоп ішла розмова про освіту, учасники дискутували, слухали живу музику…
Та центральною подією благодійного оnline-марафону був виступ самого директора. Крім того, що керує школою, він займається бойовими мистецтвами, тому його шанобливо називають сенсеєм. На очах тисяч глядачів він встановив рекорд України із безперервного 12-годинного виконання катаною шомен учі (рубання самурайським мечем).
З одного боку, це приклад сили духу та витривалості, а з іншого - свідчення того, що проблем фінансово-господарського забезпечення роботи школи досі не вирішено, і часто директор та колектив опиняються в ситуації "порятунок тонучих - справа рук самих тонучих.
"Нещасна країна, яка потребує героїв", - ці слова Бертольд Брехт вклав в уста Галілея. Звісно, для забезпечення нормального функціонування школи ніде у світі не потрібні героїчні зусилля її директора, бо є налагоджена система, яка гарантує вирішення нагальних господарських питань "у робочому порядку".
У нас же небайдужі керівники шкіл і вчителі на що тільки не йдуть, аби привернути увагу засновника до необхідності виконувати свої найелементарніші функції.
Учасники однієї з команд проєкту "Освітній марафон" із Донецької області так висловилися про свою мотивацію брати в ньому участь: це дає нам шанс показати місцевій владі, що ми є, дарує слабку надію на те, що про нас згадають. У них складається враження, що вони нікому не потрібні, адже залишені сам на сам із проблемами.
Олександр Козловський власним прикладом продемонстрував не тільки й не так те, що можна "нарубати" 80 тисяч гривень на ремонт. Результат його роботи не тільки й не так матеріальний. Перш за все успіху досягнуто на ціннісному рівні, здобуто досвід командної роботи та згуртовано навколо школи багато прибічників.
До речі, з японської будокан (武道館) перекладається як "місце, де передається вчення".
Донедавна (до 2016 р. ) це була занепала школа з російською мовою викладання, з невеликою кількістю учнів та жахливими умовами навчання. Олександр Козловський узявся її реанімувати у форматі авторської школи, педагогічна система якої об'єднує традиції Сходу і Заходу. За кілька років вдалося створити неймовірне середовище, згуртувати людей навколо цінностей, зробити ривок у подоланні матеріальної руїни в занедбаній будівлі. Тепер це школа, яка вчить самонавчатись і цінувати та оберігати життя, зокрема займаючись східними бойовими мистецтвами і філософією, досягати успіху, спираючись на глибоке розуміння української й національних культур Японії та Китаю…
Сьогодні "Будокан" - це школа зі справді автономним управлінням, чудовим педагогічним колективом і, що найголовніше, щасливими та успішними учнями. Вона є наочним прикладом того, що розворушити консервативне шкільне середовище можна в один-єдиний спосіб: підготувавши й призначивши на посади директорів шкіл нову генерацію керівників. Тому сьогодні чи не єдиною гарантією швидких змін може бути загальнонаціональна програма "Новий директор для нової школи". Тільки так нова школа не стане в нас черговою fata morgana.
Школа завжди схожа на свого директора, тому не треба докоряти вчителям, що вони не хочуть змін! Кажу як людина, котра добре знає це середовище: 99% учителів ніколи не боротимуться з системою. І це норма, бо, як стверджує Еверетт Роджерс, у будь-якій сфері схильних до інновацій людей тільки 2,5%. Оскільки з освіти їх посилено витісняють, тут лишається не більше 1%.
Як пише мені одна прогресивна вчителька, "треба зосередити зусилля не на намаганні змінювати вчителів, - вони здебільшого виконують роль "урокодавців" (відчитали урок, і все), вони "насправді дуже заклопотані, й мало хто з них заклопотаний школою". "Треба знаходити нових директорів, кожен із яких у своїй школі культивуватиме новий підхід до освіти", - резюмує вчителька.
Звісно, люди з ідеями за шкільним штурвалом мають отримати бодай мінімально достатній ресурс для реалізації цих ідей.
"Ішов другий тиждень відпустки... Дозволив собі прийти на роботу на годину пізніше" - це з директорського гумору.
Відкрию одну страшну таємницю: ніхто ніде у світі школу до нового навчального року не готує! Взагалі… Тобто приміщення школи завжди готове до проведення в ньому занять.
Звісно, наприклад, директор швейцарської школи після закінчення навчальних занять здає ключі від школи в муніципалітет, і муніципальні служби можуть за час літніх канікул виконати там якісь ремонтні роботи. У серпні цей директор прийме школу й оцінить, як ці служби впоралися з поставленими ним завданнями.
Тобто напередодні нового навчального року директор школи "приймає" будівлю, а не "здає". У нас же чиновники приймають будівлю невідомо за які гроші відремонтованої школи в директора, який ще не встиг догуляти власну відпустку.
Мало того, що всіма кинутого на розбитій дорозі розшарпаного освітянського воза часто доводиться витягувати самотужки, - є чимало охочих вставити палиці в колеса. У нашому хворому соціумі школа, її директор і вчитель продовжують відігравати компенсаторську роль (такий собі колективний "хлопчик для биття"). "Маленького українця" в нас повсюди принижують і гноблять. Єдине місце, де він може себе відчути короле-м(вою), - це школа. Тож наші співвітчизники нагоди потоптатися по слабшому не упускають... https://education-ua.org/ua/component/content/article/19-blogi/tema-1/821-likvidovuemo-marazmi-v-shkilnij-osviti-marazm-15-zvorotnya-selektsiya-
Зайве доводити, що ні нової, ні старої української школи не буде без вільного, впевненого в собі, розкріпаченого, високопрофесійного, матеріально забезпеченого, гордого й чесного українського директора школи та вчителя!
"Будокан synergy-2020" показав, що саме такими нестандартними акціями можна здетонувати на горизонтальному рівні масовий рух за нову українську школу. Освіту не можна реформувати згори, її можна реформувати лише знизу. Доведено Олександром Козловським у Львові.
Чому так туго йде реформування шкільної освіти в Україні? Можливо, тому, що ми ніяк не можемо віднайти ту ланку, за яку слід учепитися, щоб витягнути всю систему? На мій погляд, рівень директора школи є тим ключовим ланцюжком, котрий здатний витягнути з педагогічного болота всю шкільну освіту.
Переконує практика Львівської середньої загальноосвітньої школи східних мов та бойових мистецтв "Будокан". https://budokan.lviv.ua/