Наче тільки вчора нас тішило 1-ше вересня, а вже наближається завершення навчального року. Тривожно. Багато незрозумілого, і це постійно спонукає нас рухатись у напрямі вдосконалення. Знову чекаємо рішення про те, як складатимуть випускні іспити (ДПА) наші одинадцятикласники.
Ну гаразд, торік «зараза» була несподіванкою для всього світу, а що цього року? Що ми зробили за рік, аби стало зрозуміліше, як рятувати освітній процес? І що ще потрібно зробити?
Отже що ми змогли зробити?
По-перше — посилили безпечність, напрацювали правила життя в нових, обмежених карантином умовах: навчилися посиленої гігієни та носіння масок; відпрацювали систему санітарної обробки дитячих приміщень; навчилися заходити до дитячих установ, користуючись усіма наявними входами; обмежили доступ до приміщень шкіл чи садочків для сторонніх і навіть несторонніх осіб; двічі переформатували харчування.
По-друге (хоча, напевно, має бути «по-перше»): ми постійно з коліс удосконалюємо, змінюємо, шліфуємо, індивідуалізуємо освітній процес. Не маючи часу на примірку, глибокі дискусії й аналітику. І виходить, що в усій цій коловерті якось забувається: головне в освіті — правильно вибудувана система навчання. Забувається, що які знання отримає дитина сьогодні, такого лікаря, вчителя, інженера... отримає суспільство згодом. І це не гасла. Втрата знань — це втрата поколінь, втрата у розвитку всієї держави.
Режим роботи цього навчального року нагадував танго: плавні розмірені рухи з різкими поворотами й вигинами. Ми, як і всі галузі, продовжуємо залежати від епідситуації в місті, від кількості вільних ліжок у лікарнях… Такого я не пам′ятаю за всі роки своєї роботи в освіті.
Але що ж нам вдалося в освітньому процесі?
Кожен заклад освіти розробив свою індивідуальну траєкторію руху на різних рівнях епіднебезпеки. І тут мається на увазі не місто чи країна загалом, а щоденний стан речей в окремому садочку чи школі, в окремому колективі. Саме педагогічним колективам довелося приймати рішення, брати відповідальність за те, як їхня школа захистить дітей і вчителів, забезпечить навчання. Не кивати на чиновника, не чекати папірця з підписом і печаткою, а міркувати й діяти. Комусь це вдалося краще, комусь — гірше.
Ми зрозуміли, що дистанційка для малечі — це самообман дорослих. Не можуть малюки повноцінно навчатися, не маючи прямого контакту з вихователем/учителем. Крім того, не всі батьки мають змогу залишитися з дитиною вдома, якщо дитяча установа закрита. Дехто працює. Саме тому вихованців садків та учнів початкових класів переводимо на дистанційку лише за надзвичайних обставин. Дитячі установи можуть бути відкриті навіть у «червоній» зоні. Але зараз ми входимо у жорсткий локдаун і тимчасово закриємо і їх.
Ми структурували навчальний рік за іншим принципом. Система навчання залишилася семестровою, а ось акценти змістили, коли бути більш точними — посилили. Визначили категорії особливої освітньої уваги за семестрами: в І семестрі в особливому фокусі уваги — новостворені колективи (1-й, 5-й, 10-й класи); у ІІ семестрі — випускники (4-й, 9-й, 11-й класи). Весь навчальний рік працювали в різному форматі: очно/змішано/дистанційно.
Навчилися робити безперервним процес навчання як у шкільних стінах, так і за їх межами. Кожна школа визначилася з е-ресурсом, який є базовим для роботи в дистанційному форматі. Наповнюємо скарбнички власним досвідом і досвідом роботи колег. Продовжуємо нарощувати банк телеуроків. Тепер уже маємо їх понад 400 з 19 предметів. Ще не зовсім успішно, та все ж упровадили електронні журнали на рівні початкової школи. Це інструмент дистанційного адміністрування, можливість швидкого контактування з батьками учнів. Розуміємо, що без такого контакту освітній процес не відбудеться. Нам як ніколи потрібні взаєморозуміння та підтримка батьків, адже сьогодні в ролі учнів опинилися і діти, і батьки, і вчителі.
Усе нове — призабуте старе. Ми згадали про уроки Василя Сухомлинського на свіжому повітрі. Трішки видозмінили підхід і активно у вересні (доки було тепло) використовували вуличний шкільний простір для проведення уроків. Плануємо відновити цю практику навесні, щойно потеплішає.
Взагалі графіки роботи закладів змінилися радикально. Вони залишилися в рамках, визначених Санітарним регламентом, і перший урок уже часто-густо не розпочинається в один і той самий час для всієї школи — о 8:30. Та й тривалість уроків тепер змінено. Вона значно різниться: очне навчання — (зазвичай 45 хвилин, окрім перших класів), дистанційне — (від 15 до 25 хвилин). Частина предметів періодично інтегрується, частину — учні відпрацьовують через проєктну діяльність. У хід пішли принципи модульного навчання.
Ми зрозуміли, що дистанційний режим навчання не передбачає проведення всіх уроків за розкладом під керівництвом учителя. Це може бути урок самостійної (або з групою однокласників) роботи над проєктом. Або ж після поясненої педагогом теми уроку (20 хвилин) — самостійне виконання вправ решту 25 хвилин. Поняття уроку видозмінилося, як його тривалість, так і етапи. Нас більше не здивуєш «перевернутим уроком». Усе кружляє навколо дитини та вчителя з такою швидкістю, що інколи хочеться волати про передих. Головне — мотивувати учня до самостійного навчання, бажання вчитися й досягати результату, а вчитель — завжди поряд, він веде.
Канікули ми теж навчилися запроваджувати по-різному: для учнів початкових класів — в один період, для середньої та старшої — в інший. Чи добре це? Ні. Чи це зручно і є тією зміною, яку варто впровадити назавжди? Ні. Це тимчасова вимога. Реагування на ситуацію задля захисту і збереження життя людей.
Цього навчального року ми продумали й провели міський етап шкільних олімпіад із 15 навчальних предметів теж дистанційно. Не все склалося так, як планували. Та й почнімо з того, що ми були вимушені назвати ці знаннєві змагання інакше. Алгоритму проведення дистанційних предметних олімпіад держава не розробила. Тож, щоб спробувати свій варіант, ми назвали їх Інтелектуальними змаганнями учнів «Ерудит-2021». Понад 10,5 тисячі учнів 7–11-х класів зголосилися взяти в них участь. Школярі змагалися з фізики, іспанської та англійської мови, офісних технологій, економіки, географії, біології, екології та математики. Найбільше зареєстрованих було на математику, українську мову та літературу, біологію, англійську мову. Особливої організації потребували Інтелектуальні змагання саме з цих предметів: учасників із різних паралелей довелося розводити не тільки в часі, навіть у днях проведення, оскільки на англійську мову, наприклад, зареєструвалося понад 1800 учнів. Це теж досвід, яким ми можемо скористатися для розробки проєкту проведення олімпіад (інтелектуальних змагань) у дистанційному режимі.
Які зміни пропонуємо наприкінці навчального року?
Дати волю одинадцятикласникам. Ідеться не про дозвіл пропускати чи прогулювати уроки. Мова про академічну свободу: свободу вибору власної освітньої траєкторії в останній місяць навчання у шкільних стінах. Як це? Про що це?
Ми пропонуємо тим, хто сьогодні до цього готовий, ревізувати навчальні програми й завершити вивчення нового матеріалу для випускників 11-х класів до кінця квітня. Бо вже багато років ми заплющуємо очі на абсурдну ситуацію: за шкільною програмою, одинадцятикласники до кінця навчального року мають опановувати певні теми, вивчати й повторювати матеріал, а насправді вже на початку травня вони складають ЗНО з усього вивченого матеріалу.
Ми пропонуємо провести навчальний процес у травні за принципом освітнього трансформера, розбивши випускників не за класами, а за групами, з урахуванням обраного ними профілю подальшого навчання вже за межами рідної школи; дні перед ЗНО перетворити на дні предметного занурення (колись це називалося консультаціями перед екзаменом).
Ви запитаєте: що ж тут нового або дивного? Майже нічого, крім того, що ми з вами маємо реальну можливість у травні зменшити для учнів кількість предметів для вивчення враховуючи індивідуальну потребу кожного з них для завершення навчання у школі (отримання свідоцтва) та максимального підвищення шансів вступу до обраного випускником закладу вищої освіти (ЗНО). Сьогодні тижневе навантаження на випускника становить до 36 годин на тиждень (пам’ятаємо, що в дорослих воно 40 годин). За умови організації шкільного навчального трансформера реально зменшити навантаження на школяра до 12 годин, які є для нього пріоритетними, зберігаючи при цьому вчительське навантаження та заробітну платню згідно з тарифікацією.
Звісно, такі зміни варто було запровадити на всю останню чверть. Ми відверто говорили про це з директорами столичних шкіл. У Києві є колективи, які ще до COVID-19 зайнялися розробкою власної шкільної моделі навчання випускників. Успішно практикують її вже не один рік. Після бурхливих обговорень вирішили, що розпочнемо покроково — спробують лише ті, хто впевнений, що це посильно для педагогічних колективів.
Умови дистанційного режиму навчання наштовхують на думку, що нам шалено не вистачає 12-го року навчання. Маємо бодай спробувати й порівняти знаннєві результати. Без зайвого крику, популізму. Ми маємо рятувати своє майбутнє. Воно в руках тих, хто сьогодні навчається в середній школі. Саме їм загрожує системне накопичення НЕзнань, якщо ми, дорослі, не обʼєднаємо свої зусилля задля майбутнього нашого суспільства.
COVID-19 продовжує випробовувати нас і навчати. Він дає нам до рук нові педагогічні інструменти, окремі з яких назавжди увійдуть у наше освітянське життя, змінюючи нашу вчительську свідомість, шліфуючи нашу майстерність, розвиваючи кожного з нас як особистість. Він не відступає, а отже зміни неминучі. Не треба сидіти й чекати. Упевнена: значно цікавіше крутитися у вирі подій, змінювати і змінюватися.
Здоров’я нам усім!