Природно, що людина, стаючи старшою, починає протестувати проти змін, особливо проти змін на краще.
Джон Стейнбек
Неймовірно, але факт: наші політики починають перейматися темами, що непокоять «маленького українця», зокрема тими, які стосуються освіти наших дітей. Свідченням цього є гучна заява лідера однієї з парламентських партій про недоцільність незалежного зовнішнього тестування. Суть виголошеної від імені партії заяви зводиться до фрази: «Давай оставим все как есть …». Цікаво, чи справді якимось чином, наприклад, шляхом внутрішньопартійного опитування, виявляли волю партії, чи все робилося, як у «старі добрі часи», коли не переобтяжувалися «грою в демократію», а просто казали: «Есть мнение!». Не менш цікаво дізнатись і про те, хто з професіоналів у сфері моніторингу якості освіти надавав партії консультації із цих питань, хто з поважних науковців чи педагогів-практиків усерйоз вважає, що такі «непродумані новації», як «перехід на дванадцятирічну освіту», «лише руйнують те, що вирізняло в кращий бік вітчизняну освітянську систему». Ну дуже хочеться подискутувати з автором цих сентенцій і запропонувати йому самому пройти шкільні тести, аби нарешті дізнатися, що ж таки вирізняло в кращий бік вітчизняну освітянську систему!
Втім, у всьому слід шукати позитив, навіть у таких піар-кроках, як згадана заява.
Тож, по-перше, відзначимо як позитив сам факт того, що якась політична сила нарешті перейнялася проблемами реформування освіти. Навіть якщо явно запізніле долучення політиків до дискусії йде у звичному для них стилі («не знаю як, а не так»), добре, що вона ведеться. Будь-яка «розмова з приводу» є одним із способів провести педагогізацію громадськості та політичного бомонду… Слід лише мати на увазі, що поїзд зовнішнього тестування в Україні рушив іще п’ять років тому, і сьогодні спроба пустити його під укіс за п’ять хвилин до прибуття в пункт призначення є вершиною політичної безвідповідальності.
По-друге, якщо та чи інша зміна в освіті наражається на серйозний опір, це означає, що вона явно носить не «косметичний характер», як стверджують автори заяви, а зачіпає справді глибинні основи цієї системи, а отже, боляче наступає на чийсь «мозоль», влучно б’є по чиїхось інтересах.
У випадку із зовнішнім тестуванням ідеться про спробу ліквідувати багатомільярдний «бізнес» на вступі до ВНЗ. Тепер усі знають, що літо 2008 року буде без «жнив», але ж «косарі» сподіваються до останнього, що й цьогорічна вступна кампанія пройде як завжди.
Що ж до фантомних страхів стосовно «виникнення чергових, більш витончених корупційних схем» у зв’язку із запровадженням зовнішнього оцінювання, скажу одне: не треба шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, коли її там немає. Тому й не хочеться марнувати час на спростування фантазій про те, що «між комп’ютером (до речі, тестування відбуватиметься на паперових носіях. — Авт.) і учнем є посередник(?!), а це не унеможливлює зловживань». Як не хочеться наводити приклади з 12-річного досвіду директора гімназії про те, як, скажімо, нещодавно три наші успішні випускники чомусь не змогли скласти традиційні вступні іспити до новоспеченого провінційного університету, але запросто вступили за тестами до Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Професійна розмова про головне не ведеться мовою заяв, у яких за набором зовні привабливих, але утопічних гасел-констатацій на
кшталт «відсутність умов рівного доступу до якісної освіти» та крокодилячих сліз про «неспроможність малозабезпечених сімей оплачувати послуги репетиторів для «натаскування дітей до зовнішнього тестування» (автори, мабуть, не знають, що сьогодні без репетиторів, бажано омріяного ВНЗ, годі й сподіватися туди потрапити і за традиційною системою вступних іспитів), аж надто чітко проглядає аж ніяк не привабливий підтекст і геть непрезентабельний «затекст».
Утім, перефразовуючи відому фразу сера Уїнстона Черчілля, можна погодитися: зовнішнє тестування — це найгірша з усіх форм оцінювання результативності навчання випускників шкіл, але… людство, на жаль, поки не вигадало нічого кращого. Тож критикувати тести можна й потрібно, але слід мати на увазі, що сьогодні «при всьому багатстві вибору, іншої альтернативи немає».
Звісно, в учнів, учителів і батьків випускників завжди є острах (який не варто штучно підігрівати) перед новим і незвіданим… Але це швидко минеться! Є також розгубленість тих, хто тепер не знає, кому зателефонувати чи кому «дати на лапу», аби «вирішити питання» з улаштуванням свого чада до престижного університету. Про те, наскільки болісним є цей культурний шок для «сильних світу цього», нещодавно розповідав мені начальник управління освіти одного з обласних центрів: чи не вперше в їхньому житті виникає ситуація, коли влада і гроші нічого не вирішують!!! Проте було б великою ілюзією сподіватися, що вкорінена ще з радянських часів звичка «влаштовувати» до ВНЗ, швидко вилікується навіть такими радикальними засобами, як шокова терапія зовнішнього оцінювання!
На завершення дозволю собі дати новому керівництву МОН дві прості рекомендації:
— Ні в кого не запитуйте згоди на здійснення тих чи інших інновацій, адже якщо, наприклад, в авіації заради посилення безпеки польотів виникає потреба поставити якийсь новий прилад, ніхто не запитує в пілотів або пасажирів, чи варто це робити. Переконування дією є найефективнішим способом подолати опір змінам з боку консервативно налаштованих політиків.
— Налаштовуйтеся на необхідність стерпіти «біль».
Справжнє реформування освіти несе не тільки нові можливості, а й нові загрози. На цьому шляху будуть злети й падіння, підтримка й опір, розчарування й надії, і навіть біль… Так, саме біль як сигналізатор того, що зачіпаються чутливі «нерви» системи освіти.
І одна-єдина рекомендація тим, хто писатиме чергові заяви про недоцільність радикальних змін в освіті чи будь-якій іншій сфері. Давайте нарешті навчимося уникати типово української ментальної моделі поведінки, яка зазвичай має три етапи: перший — «Із цього нічого не вийде»; другий — «Якось воно буде…» і третій — «А я ж казав...».