Як навчаються українські школярі під час війни в Україні та за кордоном, із якими скаргами звертаються до освітнього омбудсмена батьки і вчителі, та що має зробити держава, аби українські діти, особливо ті, які пішли в закордонні школи, не втратили українську освіту? Про це ZN.UA говорило з освітнім омбудсменом Сергієм Горбачовим.
— Пане Сергію, скільки українських школярів зараз є за кордоном?
— За даними ООН, на 23 квітня 2022 року загальна кількість переміщених за кордон становить майже 5,2 мільйона людей. Половина переміщених, тобто 2,5 мільйона, — діти. Частина їх дошкільного віку. Переважна більшість — шкільного. Ми припускаємо, що за кордоном нині перебувають близько двох мільйонів школярів.
— Чи обов′язково відвідувати закордонну школу? Чи всі діти, які тимчасово виїхали до іншої країни, зобов’язані навчатися там у школах?
— Це залежить від країни. Я вдячний нашому МЗС, яке надало інформацію щодо освітньої політики країн, які прийняли українських переміщених дітей та їхніх батьків. За цими даними, у переважній більшості європейських країн усі діти, які перебувають на території цих країн, зобов’язані відвідувати школу.
Дехто з дітей намагається одночасно навчатися в місцевих школах та дистанційно — в українській, дехто відвідує суботні та недільні українські школи. Але це подвійне навантаження на дітей, і тому частина їх навчається лише в місцевих школах. Це велика проблема, яка, на жаль, поки що не усвідомлена й не має вирішення. Бо насправді ми можемо втратити ціле освітнє покоління, адже дуже багато наших дітей не мають можливості навчатися за українськими програмами. Вони втрачають можливість навчатися рідною мовою, втрачають зв'язок із батьківщиною і мають великі проблеми з отриманням документів про українську освіту.
З одного боку, ми вдячні нашим партнерам, друзям, які надали прихисток українським громадянам, а це здебільшого мами з дітьми. А з іншого — маємо зараз швидко домовлятися про те, щоб до механізмів здобуття освіти, які є в інших країнах, було внесено певні зміни, які враховуватимуть інтереси саме українських дітей.
— Чому українські діти не зможуть отримати документи про освіту, якщо не навчаються в українській школі? За документами, ухваленими Міносвіти, учневі достатньо принести оцінки, які він отримував в іншій школі, і їх врахують у рідній, коли виставлятимуть підсумкові.
—Там інші програми: і за переліком предметів, і за віковим розподілом, і за критеріями оцінювання. Якщо дитина навчається в німецькій, французькій чи в будь-якій іншій школі, в них викладаються предмети, що корелюються з нашими освітніми програмами. Це, наприклад, біологія, математика, хімія, тобто точні науки. Але навіть там є дуже істотні розбіжності у змісті програм, розподілі навчального матеріалу за віковими групами (класами), критеріями оцінювання тощо. А якщо говорити про предмети гуманітарного циклу — історія України, українська мова, українська література, українське мистецтво, — то їх просто немає.
Закордонні школи не наділені правом видавати свідоцтво про базову середню освіту і свідоцтво про повну середню освіту українського зразка. Видавати ці документи можуть Міжнародна українська школа, яка здійснює навчання дітей, що перебувають за кордоном, і координує освітній процес у суботніх школах, та деякі українські суботні школи, з якими Міжнародна українська школа має укладений договір. Із переліком таких шкіл ви можете ознайомитися на вебсайті Міжнародної української школи.
Школярі також мають право до початку нового навчального року наздогнати освітню програму з певних предметів і пройти річне оцінювання в українській школі.
— Дитина моїх знайомих — киян навчається в початковій школі в Польщі. Те, що там зараз вивчають із математики, їхня дитина проходила в українській школі ще рік тому. Отже, навіть математика не всім підходить. Ви кажете, що починаєте перемовини з закордонними міністерствами освіти. Чого ви від них хочете?
— Будемо просити, щоб вони дали можливість нашим дітям здобувати освіту за певним спеціальним механізмом. Наприклад, можливою є модель, за якою наші діти щодня відвідують школу в країні перебування, а в певні години, наприклад з 10:00 до 12:00, навчаються дистанційно в українській школі за українськими програмами, з українськими вчителями. Але для цього потрібно, щоб були узгоджені рішення між Міністерством освіти і науки України та міністерствами освіти країн перебування, потрібні міждержавні угоди. Робота над ними вже триває, однак працювати треба швидше й рішучіше, і обов’язково інформувати про це суспільство, щоб українські батьки, обираючи за кордоном школу для дитини, добре знали всі важливі умови й наслідки свого рішення.
— Чи будуть якісь перемовини з приводу того, щоб відвідування іноземної школи не було обов′язковим для українських дітей в іншій країні, навіть там, де цього вимагає законодавство? Звісно, якщо така дитина дистанційно навчається в українській школі. Зараз це проблема.
— Так, це справді величезна проблема, і це теж має бути предметом перемовин. Треба домовлятися, щоб за довідкою з української школи або українського органу управління освіти дитина мала право не відвідувати школу країни перебування, оскільки вона навчається за нашою програмою. Але тут потрібні зміни відповідно до законодавства країн перебування. І тут дуже швидко мають реагувати Міністерство освіти у співпраці з Міністерством закордонних справ. Наскільки я знаю з власного досвіду співпраці з МЗС, наші дипломати налаштовані на це, вони готові це робити, але мусять отримати чіткі поради, рекомендації освітніх експертів про те, як саме це можна зробити.
Наразі є в нас невеличка неформальна група фахівців, ми готуємо певні пропозиції, які я подам як освітній омбудсмен до Кабінету міністрів, до Верховної Ради, до офісу президента, коли знадобиться. Також знаю про різні схожі групи фахових експертів, які діють у цьому ж напрямі. Але цю діяльність треба координувати, об’єднувати зусилля, запрошувати до співпраці всіх зацікавлених і фахових людей.
Бо нагальність і небезпека того, що ми просто зараз втрачаємо освітнє покоління українських дітей, поки що не усвідомлена в суспільстві як проблема. Звісно, в нас є набагато більша загальна небезпека — військова агресія Росії, руйнування країни і загибель наших співвітчизників. Але ми маємо усвідомлювати, що наша боротьба — це боротьба за майбутнє України. А наше майбутнє — це наші діти, наша освіта. Ми маємо гарантовано подбати, щоб після перемоги в нас було покоління, яке буде українським, а не німецьким, чеським, польським тощо, попри всю повагу до цих країн і вдячність за їхню підтримку нашої боротьби.
Як освітній омбудсмен я маю дбати і захищати права не лише дітей, а й учителів. Якщо буде розроблено відповідні механізми, українські вчителі за кордоном зможуть працевлаштуватися для навчання наших дітей в інтеграційних класах за українськими програмами. Але, на жаль, українські вчителі за кордоном наразі мають дуже великі проблеми з допуском до роботи: бо їхню кваліфікацію треба підтверджувати в країні перебування, а це досить тривала і складна процедура. Хоча здоровий глузд підказує, що коли український учитель працює з українськими дітьми за українською програмою, то національне підтвердження у країні перебування йому не потрібне: він усе це вже має — саме для роботи з українськими дітьми. Деякі країни зробили кроки назустріч такому логічному рішенню, але не всі.
Як обрати школу за кордоном: поради батькам
— На жаль, вплив Росії за кордоном залишається. Я читала ваші заяви про те, що деякі школи для українців за кордоном організовуються росіянами. І це нібито волонтерські проєкти, які підтримують українських дітей.
— На жаль, такі випадки є. На щастя, поширені вони не тотально, але скарги на це від батьків я отримую. Росія зараз підтримує російські школи у всьому світі, аби зберегти свій вплив на покоління. Тобто ми рятуємо дітей від російських бомб і ракет, відправляємо їх до Європи, а вони там потрапляють під ідеологічний пресинг «русского міра». Ці школи іноді маскуються під українські, навіть із нашими прапорами, вишиванками, але ідеологія — російська. Тому варто уважно обирати школи для навчання.
— Порадьте батькам, які обирають місце навчання для дітей за кордоном, як обрати школу (волонтерський проєкт чи державний заклад).
— По-перше, треба попросити освітню програму, запитати, якою мовою відбувається навчання. По-друге, обов′язково поцікавитися, чи вважають вони Путіна військовим злочинцем. Я не жартую! І чи вважають вони, що Росія напала на Україну й відбувається агресивна війна. І класичне запитання — «Чий Крим?» Ці прості запитання дають розуміння того, чи варто віддавати дитину до цієї школи. Ну й ще одна порада. Можливо, спочатку батькам дадуть «правильні» відповіді, а потім зможуть тихою сапою просувати щось інше. Є ще одна маркерна інформація, яку треба запитати вже в дитини: «Скажи, будь ласка, як вам розповідають: Росія та Україна — це один народ?» І відповідь на це запитання справді є маркерною.
Список перевірених шкіл нам надало МЗС, їх перелік розміщений на нашому вебсайті.
Чи обов’язково писати заяву про відрахування з рідної школи, якщо дитина виїхала в інше місто або країну
— А тепер запитання, що стосується всіх переміщених дітей, які навчаються не в рідній школі, — відвідують вони навчальний заклад за кордоном чи в іншому, більш спокійному регіоні України. Мені розповідали батьки, що окремі директори шкіл відраховують дітей зі школи, бо, мовляв, ті навчаються тепер в іншому місті. Але діти хочуть бути дистанційно у себе в рідній школі зі своєю вчителькою.
— Це незаконно. Дитину можна відрахувати зі школи лише за заявою батьків. І тільки. Це вимога чинного законодавства. А таким директорам треба нагадати наказ МОН від 16.04.2018 № 367 «Про затвердження Порядку зарахування, відрахування та переведення учнів до державних та комунальних закладів освіти для здобуття повної загальної середньої освіти». Цей наказ чітко регламентує порядок, коли дитину можна відрахувати. Якщо батьки не пишуть заяви про відрахування, то школа не має права відраховувати дитину. Тому хай ці директори не займаються свавіллям, а виконують чинне українське законодавство.
— Якщо дитина навчається в закордонній школі, батьки також можуть не писати заяви на відрахування з української? Можна навчатися і там, і там?
— Якщо є можливість навчатися і в українській школі дистанційно, то, звісно, можна. Єдине — тоді треба узгодити освітній процес. Проблема в тому, що і там, і в нас заняття починаються зранку. І треба виділити окремий час для української школи. Виходом може стати запис уроків української школи, так зване асинхронне навчання. Дитина може їх передивлятися і здавати якісь заліки. Але це означає додаткове навантаження — і на дитину, і на вчителя, що не дуже добре. Нам потрібно шукати більш системні логістичні рішення, про які я казав вище.
— З якими ще проблемами звертаються до вас як освітнього омбудсмена батьки школярів? Напевно, ще є проблема з технічним обладнанням для дистанційного навчання: хтось не зміг узяти з домівки навіть одягу та документів, не кажучи вже про гаджети.
— Звісно, це проблема. Я вам більше скажу: з нею зіштовхнулися навіть наші колеги — Служба освітнього омбудсмена, які змушені були залишити домівки в місцях, де велися активні бойові дії і зараз є руйнування, це Київська область, Макарів.
Вирішити ці проблеми могли б міждержавні угоди, згідно з якими наші діти зараховуються до школи країни перебування. Важливо, щоб наші діти могли певний час користуватися для дистанційного навчання в українській школі з українськими вчителями матеріальною базою школи за кордоном (кабінетами, обладнанням, комп'ютерами тощо). Для наших учителів, котрі виїхали за кордон, це добра можливість працевлаштуватися. Особливо для тих, які більше не працюють у своїй українській школі, навіть дистанційно, і не отримують там зарплати. Але тут теж є серйозна проблема, що досі не вирішується. Українські педагоги, які працюють за кордоном (за поодинокими винятками для тих, хто офіційно оформлений у Міжнародній українській школі), не мають жодних прав. Наприклад, права на педагогічний стаж, підвищення кваліфікації, оплату своєї праці саме як учителя — від Української держави. Незрозуміло також, як оплачувати їхню роботу. Тобто треба легалізувати українського вчителя у країні перебування. Важливо, щоб він не втратив своєї роботи в Україні й повернувся на неї згодом. Тут потрібні спеціальні рішення, розумієте?
Навчання на тимчасово окупованих територіях: проблеми вчителів і школярів
— У вчителів, які залишилися на окупованих територіях, теж дуже складна ситуація.
— Це великий біль. Наші вчителі на тимчасово окупованих територіях не можуть працювати у школах. До мене щодня надходить по декілька таких звернень, педагоги у розпачі, й вони запитують: «Які гарантії того, що ми будемо відновлені на роботі, якщо ми зараз на знак протесту і небажання працювати звільнимося зі школи? Чи нас потім відновлять на роботі? А що буде з зарплатою, з нашим педагогічним стажем? Чи буде він перериватися? А що робити, якщо нас примушують працювати під дулом автомата?».
Хочу наголосити найголовніше: життя — найважливіша цінність.
Я не можу давати якихось порад щодо рішень у цих жахливих ситуаціях. У кожній ситуації своє рішення. Але однозначно не сприймаю добровільної співпраці з окупантом.
Але що робити людям, котрих примушують виходити на роботу під дулами автоматів? Якщо їм погрожують убивством? І ми вже бачимо, що це не просто погрози: страшний досвід Бучі, Гостомеля, Бородянки, Маріуполя та інших міст і селищ, про які ми ще не знаємо, це підтверджує.
Правильне рішення, і це рішення вже закріплене в наказі Міністерства освіти від 28 березня № 274, який передбачає, що військові адміністрації або військово-цивільні адміністрації мають оголошувати простій на тимчасово окупованих територіях.
Але більшість закладів освіти, органів управління освітою, які перебувають у тимчасовій окупації, не мають змоги оголосити простій. Припускаю, що частина управлінців не ознайомлені з цим наказом або ознайомлені й не виконують його. Тому я вважаю, що потрібне рішення — або на рівні Кабінету міністрів, або на рівні Верховної Ради, яке ухвалить чіткий однозначний спосіб дії. Якщо територія окупована, то всі заклади освіти, які на ній розташовані, оголошують простій. І тоді вчителі мають законне право не ходити на роботу, але будуть отримувати щонайменше дві третини, а можливо, й повну заробітну плату відповідно до чинного законодавства. Проте є питання з нарахуванням, виплатою заробітної плати на цих територіях. Зараз це практично неможливо. Адже управлінці втратили доступ до печаток, електронних цифрових підписів, програмних систем нарахування, казначейських рахунків тощо для нарахування зарплати працівникам сфери освіти. Якщо заробітна плата й нараховуватиметься, як її можуть зняти з банківських рахунків? Банкомати на тимчасово окупованих територіях не працюють, розрахунок у магазинах лише готівкою. І невідомо, чи зможуть вчителі використати ці кошти, чи їх отримають колаборанти.
Наприкінці березня набув чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», в якому, зокрема, зазначено: «Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати». І далі: «Якщо неможливо своєчасно виплатити заробітну плату внаслідок ведення бойових дій, строк її виплати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства». Тому сподіваємося, що ці питання буде вирішено після визволення окупованих територій.
Ще одна проблема — це моральна підтримка вчителів на тимчасово окупованих територіях. Я бачив доречний і правильний меседж на їхню підтримку, який оприлюднив голова профільного парламентського комітету Сергій Бабак. Але, крім заяви голови комітету, я думаю, було б дуже добре зробити таку заяву й іншим органам влади. Проте поки що не бачу публічної підтримки з боку держави тих людей, котрі працюють у складних умовах і наражаються на небезпеку…
— А як можуть отримати українську освіту діти, які залишилися на тимчасово окупованих територіях? Вони мають можливість навчатися в українських дистанційних школах, правильно?
— Питання навчання на тимчасово окупованих територіях — надзвичайно болюче і для учнів, і для батьків, і для вчителів. І я відверто скажу, що не бачу зараз остаточного повного вирішення проблеми, крім визволення наших територій… Ми неодмінно виженемо окупантів, але до того часу треба шукати компенсаційні рішення.
Один із варіантів — батьки пишуть заяву й передають до школи будь-яким можливим способом, зокрема надсилають на електронну пошту, через месенджер тощо. Головне, щоб у дитини був Інтернет або гаджети. А з цим на тимчасово окупованих територіях проблеми. Думаю, нам варто розробляти механізми компенсації освітніх знань.
До речі, ще одне питання, яке мене прямо зараз рве на клапті. Деякі дуже креативні директори шкіл, щоб не сказати «самодури», вимагають від учителів приїжджати з-за кордону й заповнювати журнали. Прямо зараз. А рішення чернігівської міської влади про те, що всі мають повернутися на робочі місця під загрозою звільнення, — це взагалі поза межами здорового глузду. Що там робити вчителям, якщо в самому Чернігові залишилося дуже мало дітей, деякі школи зруйновані й немає навіть надійного якісного Інтернету, а дехто не має домівки, дороги заміновані? Повертатися, щоби що?
— Пане Сергію, чи правильно я зрозуміла, що з усіма озвученими проблемами ви будете звертатися до Міносвіти і депутатів? Будете ініціювати якісь зміни в законодавстві, так?
— Я їх уже ініціюю. Власне, вже є звернення, і не одне. Певні речі потребують узгодження. Я, наприклад, ще місяць тому написав звернення до прем’єра й міністра освіти з пропозицією створити координаційний штаб задля дотримання прав в освіті в умовах воєнних дій. Ви розумієте, що дуже багато рішень, про які ми зараз говоримо, потребують узгодження між різними установами та відомствами — МЗС, Мінцифри, Міносвіти, Міноборони, Державною прикордонною службою. І для цього формату координаційний штаб дуже корисний.
Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.