З часу набуття Україною незалежності ми досить критично ставилися до внеску держави в розвиток науки. Тепер, в умовах війни, будь-яка суспільна критика має бути абсолютно конструктивною і вийти на якісніший рівень — рівень чітких і змістовних пропозицій. Водночас держава має розуміти важливість наукових досліджень, адже відновити економіку країни без якісної науки неможливо. Цю тезу доведено попереднім досвідом багатьох країн світу.
Якість науки — це імпакт, тобто вплив наукових досліджень на суспільство, корисність і цитованість наукових досліджень та публікацій. Важливо визначити, які фактори впливають на науковий імпакт. Фінансування наукових досліджень, мотивація праці вчених, наукові кадри та міжнародна науково-дослідна праця — ось основні фактори, передумови для становлення імпакту української науки. Бути чи не бути цьому в післявоєнний період? Розглянемо зазначені фактори докладніше.
Що ми мали до війни?
За показником науково-публікаційного імпакту Україна перебувала на 225-му місці у світі. При цьому за показником науково-публікаційної продуктивності ми посідаємо набагато вище місце — 42-ге. Це означає, що ми продукували досить багато наукових результатів, але їхній імпакт, тобто кількість цитувань, був дуже низьким.
CША, Велика Британія, Німеччина — так виглядає перша трійка країн-лідерів за науковим імпактом. Ці ж самі країни мають найвищий ВВП у світі. Бо економіка країни і науковий імпакт вчених тісно пов′язані. Таким чином, вкладаючи гроші в розвиток економіки, ми можемо сподіватися на результат лише тоді, коли одночасно вкладатимемо гроші і в нашу науку. Це називається інноваційною економікою.
До війни фінансування науки в нас мало тенденцію до зменшення, зафіксувавши показник на рівні 0,41% ВВП, тоді як інші країни Європи демонстрували значно вищий показник: у середньому 2,5% ВВП. Та що там країни Європи! Навіть країни Африки вже випередили нас за цим показником — 0,42% ВВП.
1282 млн дол. США у 2013 році проти 631 млн дол. США у 2020 році — це витрати на наукові дослідження та розробки в Україні. Тобто з початку війни, яка фактично розпочалася ще у 2014-му, витрати на науку у нас зменшилися вдвічі.
Так, можна згадати, що в цю динаміку закладено девальвацію гривні, але ж і показник витрат як частка ВВП теж зменшився: з 0,7 до 0,41% ВВП. Витрати на науку потрібно збільшити до 2% ВВП, — стільки витрачають розвинені країни світу. Це про наукові гроші.
А що стосовно наукових кадрів? У нас, на жаль, тенденція негативна. Лише за 2015–2018 роки кількість вчених у країні зменшилася з 90 тисяч до 58 тисяч осіб, тобто в нас тепер кількість вчених, у розрахунку на 1 млн населення, дорівнює 1,45 тисячі осіб. Цю погану тенденцію ми маємо зупинити. Варто заначити, що в Європі цей показник у 2005 році становив 2,8 тисячі вчених, у 2015-му — 3,7 тисячі. Ось сама така тенденція нам потрібна, якщо ми прямуємо в Європу.
З 2013-го по 2020 рік кількість молодих вчених в Україні зменшилася з 2984 до 1625 осіб, тобто майже вдвічі. Імовірно, за роки війни, тобто з 2014 року, ми з вами майже втратили школу молодих вчених, що становить велику проблему для країни. Стосовно мотивації молодого вченого бути в науці — то її правильно було б назвати «демотивацією», що не сприяє підвищенню якості наукових досліджень. Заробітна плата як академічних, так і університетських вчених нижча від середньої заробітної плати в країні (14,3 тис. грн.) на 30–40%. Наприклад, у Канаді зарплата професора дослідного університету більш ніж удвічі перевищує середню зарплату. Аналогічна ситуація і в багатьох інших країнах світу.
Сукупно це робить нашу науку інертною, тобто нездатною до якісного розвитку міжнародної науково-дослідної співпраці, результатом якої мали би бути доступ до науково-дослідних грошей та наукові публікації з високим імпактом. Світовими лідерами за часткою наукових публікацій у міжнародному співавторстві є Велика Британія (50%), Австралія (50%) та Канада (49%). Саме тут ми спостерігаємо цікавий факт: частка наукових публікацій у міжнародному співавторстві в загальній кількості публікацій вчених України за період з 2010-го по 2019 рік становить 37,2%.
Це навіть більше за середньоєвропейський показник (31%), що потребує додаткового глибокого вивчення, адже вища частка наукових публікацій у міжнародному співавторстві, ніж у багатьох країнах Європи та світу, мала б сприяти вищому рівню цитувань наших наукових праць. Тимчасом 7,58 цитування в розрахунку на одну статтю авторства вчених з України не порівняти з аналогічним показником країн Європи, який перевищує наш показник у 2–3 рази.
Чому так склалося, що фактор міжнародної наукової співпраці добре працює на науковий імпакт у більшості країн світу, але не в нас? Може, причина в занадто звуженій географії нашої науково-публікаційної співпраці, яка має ознаки не міжнародної, а регіональної (понад 60% усіх наших міжнародних праць написані у співавторстві з колегами з країн Східної Європи)? Може, причина в якості наукових робіт, занадто низькому рівні фінансування досліджень та низькій мотивації праці наших вчених?
Міжнародна наукова співпраця наших вчених має добрі можливості у післявоєнний час посприяти підвищенню наукового імпакту. З початку війни багато вчених світу і наукових товариств заявили про підтримку України та наших вчених. Наші закордонні колеги прагнуть до співучасті у відновленні та подальшій розбудові системи наукових досліджень у країні. Це створює перспективи для отримання науково-дослідних грошей кожним нашим вченим окремо, але, з огляду на жорстку міжнародну конкуренцію та слабку підтримку вчених нашою державою, такий «похід» по міжнародні наукові гроші наших вчених нагадує добре відомий у стародавній Спарті курс агоге: на одному з етапів він передбачав виживання молодої людини в дикій природі, де б вона самостійно добувала їжу. Просто в нашому випадку замість їжі це наукові гроші.
Тому нинішня ситуації пропонує нашій державі нагоду стати нарешті єдиним цілим із нашою наукою, витягнувши її з багатолітнього забуття. У Європейському Союзі витрати на одного науковця (зарплатня, інфраструктура, оплата поїздок) становлять 176 тис. дол. на рік, тоді як в Україні — 8,8 тис. дол. Невже наш науковець не вартий кращої долі, як і наука загалом, особливо в період відбудови країни? Апелювання до складного економічного становища країни не є аргументом, адже після війни 1941–1945 рр., тяжкої як у людському, так і в економічному плані, витрати на науку в країні було збільшено в 1,2 разу, а заробітну плату в 1946 р. — у 5–6 разів.
Фахівці Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки розробили метод прогнозування еволюції чисельності дослідників у розрізі двох сценаріїв. Згідно з першим сценарієм, до 2035 р. чисельність дослідників в Україні зменшиться у 4,6 разу, що «можна буде вважати завершенням остаточної ліквідації української науки». За іншим сценарієм, щоб на 2035 рік наблизитися до європейських показників, Україні потрібно кожних 5 років подвоювати прихід молоді в науку, не допускаючи при цьому щорічних втрат понад 1% вікових груп від 30 до 59 років та 5% — за 60 років .
Тому план розвитку науки мав би містити такі пункти.
По-перше — збільшення фінансування науки з 0,41 до 2% ВВП.
По-друге — збільшення кількості молоді в науці. Негативний тренд ми маємо змінити на позитивний, повернувши кількість вчених до довоєнного показника 2013 року — близько трьох тисяч молодих вчених. По-третє — підвищення заробітної плати вченим, особливо молодим, до рівня, вищого за середню зарплату в країні, тобто 14 300 грн, на 20–30%.
Почетверте — збільшення фінансування закупівлі науково-дослідного обладнання.
Якщо цього не зробити, то під тиском перелічених проблем «відплив наукових мізків» до країн Європи доб’є нашу науку остаточно, а мрії про високий імпакт нашої науки та відбудову економіки перетворяться на ілюзію.
Більше статей Олександра Костюка читайте за посиланням.