Функціонування традиційної освіти побудоване на розрахунково-знеособленій системі фінансування, де отримання грошей за кошторисом є ключовим механізмом управління фінансовими ресурсами. А недиверсифікованість джерел фінансового забезпечення не викликає ані найменшого дискомфорту в її керівників. Споживацький характер більшості університетів України стає причиною традиційних вимог їхніх керівників: "Доки ви нам не виділите грошей, ми не зможемо бути ефективними", що породжує традиційну відповідь влади: "Грошей на все не буде, оскільки гроші потрібні для всіх". Знеособлена й непрозора система розподілу грошей між освітніми установами та всередині їх має багато точок ручного управління і є благодатним середовищем для виникнення корупційних схем. До того ж на систему освіти здавна дивилися як на соціальну дотаційну сферу, в якій корупція є практично природною складовою.
Корупція схожа на онкологічне захворювання, що починається в якійсь точці й поступово знищує весь орган, а потім – і весь організм. Корупція по-українському - це пухлина, причому в тій стадії, коли метастази вже уразили практично всі органи системи. Особливість її полягає в тому, що хворий мозок продовжує керувати хворою системою, забезпечуючи тим самим певну форму державності. Унікальність корупції в українській освіті забезпечується своєрідним "both way", де корупція поширюється в обидва боки.
Наприклад, понад 80% студентів заочного відділення дозволяють собі, особливо не криючись і організовуючись у групи, вкласти в залікову відомість від 1000 грн та більше і віддати своєму викладачеві, з "надією" і, звісно ж, з упевненістю, що він "дистанційно" поставить потрібну оцінку. Дивно, але факт, що решта 20% студентів, які реально готові складати іспит, слухняно підкоряючись більшості, докладають необхідну суму. Саме в такій системі цінностей освіта дає не освіченість, а її відсутність, а ключовим успіхом для студентів стає отримання паперу про освіту - диплома. Це призводить до тотальної корупції та формує антимотивацію до освіти, знижуючи її престиж в очах суспільства.
Система існує таким чином, що студенти, які б мали бути зацікавлені в якісній освіті, самі створюють ситуацію, коли метою навчання у виші стає отримання диплома, а не набуття системи компетентностей, котра б дозволила влаштуватися на хорошу високооплачувану роботу після закінчення вишу.
Що стосується корупції, що спускається згори донизу, то, наприклад, уже тривалий час правилом стало призначати виконувачем обов'язків ректора одного з кандидатів на цю посаду, що дає йому істотні преференції, а це і є корупція.
Не менш показове нововведення (стаття 36, п.2 Закону України "Про вищу освіту" від 01.07.2014 №1556-VII) про те, що декана факультету обирають на вченій раді вишу, а не на конференції трудового колективу факультету. Це дає ректорові додаткові важелі, щоб поставити "свою людину" деканом. То яка ж може бути автономія університету без автономії факультетів?
Описані вище приклади свідчать, що результатом роботи такої системи є аж ніяк не освіченість, а сукупність людей із дипломами про вищу освіту. Але, попри все, наша система освіти готує певну кількість висококласних фахівців, які, здебільшого залишають країну.
Причиною такого становища, на наш погляд, є:
- незбалансованість системи управління навчальною установою;
- знеособленість системи фінансування основних суб'єктів;
- нерелевантність між потребами держави, суспільства, ринку праці та вартістю випускника вишу - його професійною вартістю, якої він набуває впродовж навчання у виші.
Внаслідок цього й формується ставлення до системи освіти як до системи, котра жила, живе і житиме сама собою.
Постає запитання: що можна запропонувати, крім критики, для вирішення проблем? Чи існують інструменти, які дозволяють їх вирішити?
На наш погляд, для цього треба:
1. Збалансувати систему управління освітою. Частково ми обговорювали становище, що склалося, і перспективи реалізації нового закону про вищу освіту в попередній статті "Будівля освіти. Ремонт триває..." (DT.UA, №30, 2014 р.). При цьому підкреслимо, що можливість мати чи не мати преференції саме й породжує корупцію. Автономія вишу не повинна ставати автономією окремої людини.
2. Створити систему незалежного ліцензування професійної діяльності випускників. На державному рівні має бути запроваджено відповідний інститут ліцензування, що дозволить молодому спеціалістові після одержання диплома на наступному етапі одержувати і ліцензію на професійну діяльність. Процедура ліцензування не потрібна спеціалістам абсолютно всіх професій, але для деяких вона має стати обов'язковою. Так, випускник університету отримав диплом і хоче працювати за спеціальністю, наприклад учителем. Відповідно до певної процедури, він подає заявку й диплом у певний освітній департамент, проходить співбесіду й тестування, що дає йому можливість отримати ліцензію, скажімо, на 2-3 роки та роботу. Пропрацювавши цей термін, учитель подає заявку, додаючи відгуки роботодавців, і, пройшовши успішно процедуру, отримує ліцензію на триваліший термін, наприклад на 5 років. Згодом фахівець може отримати довічну ліцензію. Це саме й створить усвідомлену мотивацію студентів набувати професійних компетентностей, а не просто отримати диплом.
3. Запровадити як обов'язковий елемент системи освіти рейтингування університетів, наукових шкіл, індивідуальних досягнень учених. Ця система має враховувати взаємодію вишів із бізнес-структурами. На початковому етапі доцільно дати відповідні права на освітньому ринку України відомим рейтинговим агентствам Європи та США. Перед повторним ліцензуванням спеціальності в обов'язковому порядку проводити зрізи, ключовими інструментами при цьому мають стати:
а) проведення різних типів опитування роботодавців, зокрема для визначення успішності випускників;
б) непряма оцінка вартості випускників, із використанням для цього інформації податкової служби та пенсійного фонду;
в) виявлення проблем на основі аналізу претензій роботодавців до рівня підготовки молодих фахівців.
4. Знайти ефективний, прозорий та зрозумілий алгоритм формування національного агентства з визначення якості підготовки випускників.