З 1 вересня викладачі й студенти почнуть працювати в умовах, наближених до європейських практик організації вищої освіти
Упровадження нового Закону України "Про вищу освіту" поставило перед багатьма вищими навчальними закладами непрості проблеми й викликало жваві дискусії не тільки у стінах храмів науки, а й поза ними.
Зазначимо, що університети справді перебувають у непростій ситуації: набрання чинності нормами нового Закону, який наділяє їх незвично великою академічною свободою і водночас збільшує їхню відповідальність, розтягнуто в часі і на додачу стримується все ще наявними перепонами у вигляді підзаконних актів, скасувати які вельми непросто. Тут дається взнаки й усталена впродовж років ментальність університетського керівництва усіх рівнів: ЩО і ЯК робити має вказувати міністерство у вигляді чітких нормативних документів ("Дайте відповідний наказ, що ми можемо робити, а що - ні").
Першим каменем спотикання для вищих навчальних закладів при плануванні навчального навантаження на 2015/2016 навчальний рік була певна неузгодженість між статтями нового Закону "Про вищу освіту". Одні зрозуміли їх так, що перехід від 900 до 600 годин навчального навантаження викладачів має здійснюватися поступово, починаючи з 2015 р. і закінчуючи 2019-м, а інші - що вже з 1 вересня цього року. І тільки нещодавній лист Міносвіти частково прояснив ситуацію: відповідне рішення - в компетенції вчених рад і вищих колегіальних органів громадського самоврядування.
"Підігріла" ситуацію відсутність своєчасних роз'яснень міністерства стосовно того, що швидкий перехід до значно меншого навчального навантаження не спричинить зменшення кількості ставок, як побоювалися деякі викладачі. Навпаки, скорочення навчального навантаження надає більше можливостей зосередитися на науковій роботі, вимоги до рівня якої Міносвіти планує незабаром істотно підвищити. Крім того, потрібно було роз'яснити, що одночасне зменшення навантаження всіх науково-педагогічних працівників зменшить ризик конфліктів між викладачами, які працюють переважно на молодших і старших курсах.
Що ж до студентів, то зменшення годин занять в аудиторіях не означає, що їм доведеться працювати менше: адже вимог до рівня компетентності випускників ніхто не знижував. Самостійність, відповідальність за набуття професійних компетентностей - риса, яка характеризує студента сучасних вишів. Реформа вищої світи в Україні націлена на те, щоб позбутися таких пострадянських традицій, як примус, диктат, приниження гідності студентів з боку викладачів і освітянського керівництва, та патерналізм, пасивність, "стояння в черзі за дипломом" - з боку студентства. Зрештою, результатом цієї реформи мають стати еволюція "людини постсовкової" в "людину європейську", зміна ментальності суспільства й цивілізаційні зміни загалом.
Разом з тим деякі студенти побоюються: "Що з того, що на папері запланують зменшення кількості занять в аудиторіях: на кілька місяців знову оголосять зимові канікули, а решту часу сидітимемо в аудиторіях по 4–5 пар на день". Сподіваємося, що об'єктивне "ущільнення" навчального процесу минулої зими було тимчасовим, і керівництво вишів знайде спосіб у подальшому не "ущільнювати" графіка занять узимку.
Відомо, що підготовка за інженерними та природничими спеціальностями потребує більше часу на роботу в лабораторіях та практичну підготовку. Тому частка аудиторного навчання для них має бути більшою, особливо - на перших курсах. А от при підготовці студентів за спеціальностями гуманітарного, суспільствознавчого спрямування в навчальних планах потрібно передбачити більше часу на самостійну роботу, навпаки, на старших курсах.
У будь-якому разі слід пам'ятати, що навчальні плани на 2015/2016 навчальний рік певною мірою тимчасові (до ухвалення нових стандартів вищої школи й освітньої діяльності). Тому навряд чи потрібно вносити в них занадто революційні зміни. Тим більше що при їх розробці слід дотримуватися чинних освітньо-кваліфікаційних характеристик спеціальностей.
Відповідно до нового закону, 1 кредит європейської кредитно-трансфертної системи (ЄКТС) = 30 годинам. За чотири роки навчання для здобуття ступеня бакалавра його здобувач має набрати 240 кредитів ЄКТС, для здобуття ступеня магістра - 180-240 кредитів ЄКТС. Частка аудиторних занять в одному кредиті для бакалавра становить 33–50% для магістра - 23–33%.
Студенти повинні обстоювати право вибирати навчальні дисципліни
Для багатьох вишів новою є проблема організації вибору студентами не менше ніж 25% від загального обсягу кредитів ЄКТС. Для запобігання конфліктним ситуаціям ці кредити доцільно розділити в навчальному плані на кілька частин, як це практикується в європейських та американських університетах: одна частина - для вибору з числа запропонованих викладачами дисциплін для "своєї" спеціальності, а друга - на вільний вибір студента, із числа дисциплін, які викладаються студентам інших спеціальностей.
Варто ознайомитися з досвідом вишів, що вже давно перейшли до такої організації. У Києво-Могилянській академії практикують нещільний розклад з тим, щоб студенти інших спеціальностей могли відвідувати заняття викладача певної спеціальності навіть іншого факультету. Деякі виші для вибіркових занять відводять цілі дні або певні години в окремі дні.
Головне, щоб вибирав справді студент, а не деканат: "Візьміть аркуші! Пишіть заяви на такі курси за вибором…". - "А чому не відмовляєтеся писати під диктовку? - "Це ж декан, він може покарати".
Тут, безперечно, багато залежить від самих студентів, від їхньої бажання самостійно вибирати дисципліни й готовності обстоювати таке право у разі його порушення.
Викладачі ж бояться, що факультативи і право студентів вибирати дисципліни позбавлять їх гарантованої ставки (заробітку). Тож поки що домінують фобії. Реальна конкуренція, яка б зумовила підвищення якості освітніх послуг, далеко й далеко не гарантована. Бо ректорати, замість позбуватися слабких викладачів і не надто потрібних студентам навчальних дисциплін, більше схильні діяти як орган соцзабезпечення.
Право вишів - самостійно формувати освітні програми, без втручання членів уряду та інших інституцій
Особливий резонанс в академічному й науковому середовищі викликало скасування МОН свого ж наказу про обов'язковість вивчення певного набору гуманітарних дисциплін. До речі, це був черговий наказ, виданий згідно з планом заходів щодо імплементації нового Закону України "Про вищу освіту".
Учасники дискусії про обов'язковість циклу гуманітарних дисциплін у навчальних планах підготовки студентів мають розуміти, що йдеться про готовність академічної та наукової громадськості до нібито омріяних, реалізованих у тисячах провідних університетів світу академічних свобод, де в числі перших - свобода у створенні освітніх програм на основі державних стандартів вищої освіти. Робота над цими стандартами ще попереду. Серед них напевне посядуть належне місце компетентності й результати навчання, які й формують гуманітарний, світоглядний складники вищої освіти, а надто - університетської.
У згаданих вище дискусіях на різних рівнях питання компетентностей, результатів навчання, забезпечення його якості тощо часто не згадуються взагалі, а якщо й згадуються, то переважно для того, щоб обґрунтувати ту чи іншу позицію стосовно вільного вибору соціально-гуманітарних дисциплін або неможливості скорочення аудиторного навантаження за конкретним курсом.
Трохи різноманітніші за аргументацією дебати щодо нового переліку спеціальностей підготовки фахівців із вищою освітою (але про це трохи згодом, скажемо лише, що дуже насторожує те, що під час бурхливого обговорення нового переліку майже не порушується проблематика формування та організації роботи Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, яке відатиме, зокрема, реєстрацією й акредитацією навчальних програм).
Початок справі вже поклав МОН України, скасувавши широкий перелік наказів і листів, якими регламентувався зміст програм підготовки: від наказу часів С.Ніколаєнка про обов'язковість викладання навчальної дисципліни "Вища освіта України і Болонський процес" до минулорічного рішення про запровадження викладання навчальної дисципліни за результатами парламентських слухань "Участь молоді в суспільному житті: економічна активність". Не менш важливе скасування обов'язковості затверджених у минулі роки освітньо-професійних програм, які за окремими спеціальностями регламентували до 90% обсягів навчального часу і в переважній більшості відверто лобіювали інтереси окремих вищих навчальних закладів, а точніше, їхніх кафедр. Не залишив МОН поза увагою і питання організації освітнього процесу: серед скасованих - наказ про запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу і положення про організацію навчального процесу. Щоправда, скасування останнього краще було б відтермінувати до 1 вересня 2015 р., попередивши про це вищі навчальні заклади. Наразі ж значний перелік питань не врегульований ні міністерством, ні ВНЗ.
На жаль, повноцінна ефективна робота університетів над створенням власних нормативних документів поки що стримується застарілістю та невідповідністю вимогам Закону "Про вищу освіту" низки урядових документів, які регламентують питання стипендіального забезпечення, державного замовлення, видачі документів про вищу освіту тощо, а також відсутністю підзаконних актів, створення яких передбачено Перехідними положеннями до закону і планом дій його впровадження. МОН України, якщо воно насправді зацікавлене у впровадженні закону, має активізувати роботу з Міністерством фінансів, Мін'юстом, іншими міністерствами й відомствами, від позиції яких залежить ухвалення цих документів. Проте поки що перемагають небажання брати на себе відповідальність за скасування популістських рішень або боязнь ліквідувати порядок, який дозволяв жорстко контролювати кожен крок університетів.
Над розв'язанням яких проблем мають працювати виші в найближчій перспективі?
Попри те що нормативну базу "верхнього рівня" ще не приведено у відповідність до вимог нового закону, вищі навчальні заклади повинні негайно розробити, затвердити і ввести в дію не пізніш як із 1 вересня нові документи, що регламентуватимуть усі питання організації та забезпечення освітнього процесу, - концепцію освітньої діяльності, положення про організацію освітнього процесу, положення про оцінювання знань студентів, положення про порядок відрахування, поновлення та переведення студентів тощо. Основні принципи, якими слід керуватися при цьому, добре відомі, тому вкажемо лише на ключові новації:
- побудова освітніх програм на компетентнісній основі відповідно до рівнів Національної рамки кваліфікацій з урахуванням професійних стандартів;
- досягнення якісно нового рівня внутрішньоуніверситетської кооперації в підготовці кадрів шляхом закріплення відповідальності за формування, виконання і забезпечення якості освітніх програм за керівниками і комітетами освітніх програм (а не кафедрами, як нині);
- залучення всіх категорій працівників університету та студентів до заходів із забезпечення якості освітніх програм.
Чекати на появу відповідних типових документів немає часу, та й не варто. Бо рішення, ухвалені для одного ВНЗ, можуть виявитися неефективними або й шкідливими для іншого. Тому кожен ВНЗ повинен сам дати відповіді на питання, наприклад, яким чином у нормах навантаження викладачів буде враховано потребу експертизи процедур і критеріїв оцінювання, внутрішньої та зовнішньої експертизи виставлених оцінок, використання інформаційно-комунікативних технологій в оцінюванні. Або - як при розробці навчальних планів визначається відповідність інструментів оцінювання цілям оцінювання. Або, зрештою, яким чином урівноважити потребу планувати роботу кафедр і необхідність забезпечити реалізацію студентами свого права на вільний вибір дисциплін. Від цієї взаємодії між учасниками освітнього процесу залежатиме успішність університету.
Бо інакше за кілька років в Україні жоден вищий навчальний заклад не зможе ні перед викладачами, ні перед студентами виправдати власні прорахунки тим, що виконував затверджені кимось стандарти, положення й норми.
Якими будуть нові переліки галузей знань
і спеціальностей?
Говорячи про імплементацію нового закону, не можна оминути стратегічно важливого для освіти і науки питання створення нових переліків галузей знань і спеціальностей. Згідно із законом нові переліки, побудовані на основі поєднання існуючих класифікацій науки і освіти, мають бути запроваджені постановою Кабміну. Після оприлюднення спочатку на сайті роботодавців, а невдовзі - на сайті МОН проекту нового об'єднаного переліку (який включає відразу обидва: і галузей, і спеціальностей) в освітянському середовищі здійнялася справжня буря. Причому кількість конструктивних пропозицій наразі істотно відстає від кількості звинувачень у розвалі "всього і вся", спроб лобіювати окремі позиції у переліку під солодким соусом "підтримки інших пропозицій МОН", аби обов'язково побачити в ньому "свою" галузь чи спеціальність, а подекуди - й максимально підігнати перелік під структуру конкретного університету.
Але аналіз перебігу обговорення цього питання свідчить про наявність щонайменше двох проблем: нерозуміння нового підходу до об'єднаної класифікації освіти і науки та побоювання серйозних структурних змін у вищих навчальних закладах і пов'язаного із цим ризику втратити місце роботи.
Нині чинний та попередні освітянські переліки формувалися за ще радянським принципом поділу всього освітнього поля на чітко визначені ділянки, вузько поіменовані й такі, що практично не перетинаються між собою (типовий наслідок планової економіки). Це призвело до того, що кількість спеціальностей неухильно і швидко зростала (на сьогодні їх понад 500) попри будь-які спроби їх скоротити (типовий приклад - псевдореформа 2005–2006 рр.). Відтак виник небачений у світі клас "специфічних категорій", а відрив від реального ринку праці перетворився на прірву. Під усе це підводили так зване державне замовлення, а фіктивні угоди про працевлаштування обґрунтовували "суспільними потребами у фахівцях".
Концепція нового переліку (в її основі - Міжнародна стандартна класифікація освіти - МСКО) - принципово інша: широкі галузі й спеціальності, за якими здійснюється ліцензування освітньої діяльності, охоплюють загальноприйняті у світі галузі науки і освіти, а освітні програми, за якими власне й ведеться підготовка фахівців та здійснюється акредитація, виступають в основному у вигляді спеціалізацій. При цьому обов'язковим є студентоцентрований підхід у побудові й реалізації освітніх програм, участь у цих процесах роботодавців, професійних асоціацій, випускників і студентів, використання професійних стандартів, що забезпечить на практиці відповідність профілів підготовки фахівців різного рівня реальним суспільним потребам. Тим паче що всі необхідні для реалізації такого підходу інструменти закладено в новому законі.