У нашій країні, фактично, не налагоджено системи комплексної переробки промислових відходів із наступним використання отриманої сировини в різних галузях економіки. Тим часом найбільш розвинені країни Заходу сьогодні успішно впроваджують економіку замкненого циклу (або циркулярну). Адже таким чином розв’язуються дві проблеми: з одного боку, в рази зменшується шкідливий вплив токсичного сміття на навколишнє середовище, з іншого — завдяки використанню продуктів переробки досягається чималий економічний ефект.
Найбільший масив відходів — від промисловості
На жаль, наша держава є «лідером» серед європейських країн за обсягами утворення твердих промислових відходів. Так, за даними Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, щороку їх нагромаджується в середньому близько 450 млн т (у тому числі понад 250 млн т вугільних і понад 160 металургійних шлаків). Тим часом щорічний обсяг побутових відходів (ТПВ) становить 11–13 млн т. Різниця — в 40 разів! Промислові відходи становлять 97% усього обсягу сміття, а побутові — лише 3%.
Найбільші обсяги твердих промислових відходів утворюються на підприємствах гірничої промисловості (шлаки, відвали), чорної та кольорової металургії (шлаки, шлами, відходи металу тощо), металообробної промисловості (металева стружка, лом, браковані вироби), хімічної промисловості (фосфогіпс, галіт, недогарок, шлами, шлаки, скло, цементний пил, гума, пластмаси тощо), енергетики (фосфогіпс, галіт, недогарок, шлами, шлаки, скло, цементний пил, гума, пластмаси тощо). До речі, підприємства-забруднювачі здебільшого перебувають у власності найбільших вітчизняних олігархів.
На українських полігонах сьогодні нагромадилося близько 25 млрд т цих відходів, які назагал займають територію 1 600 кв. км, рівну п’ятій частині площі Чернівецької області! За іншими оцінками, 4–7% території України займають відходи різних промислових підприємств. А площа українських земель під шламосховищами, териконами та відвалами вже становить близько 260 тис. га. Причина — вітчизняна влада й досі не створила комплексної системи переробки індустріального сміття.
Окрім переповнених сміттєзвалищ, певний масив промислового сміття нагромаджується у спеціальних відвалах на самих підприємствах. Здебільшого ці «сховища» — застарілі й аварійні. За експертними розрахунками, зокрема, таким чином зберігається понад 300 млн т золошлакових відходів (побічний продукт спалювання вугілля на теплових електростанціях), а шлаків металургійних комбінатів — понад 200 млн т. Небезпека полягає в тому, що через 3–5 років чимала кількість відвалів об’єктивно вичерпає свої можливості й переповниться, а це загрожує масштабною екологічною катастрофою.
Тим часом щороку в Україні на 2 500 підприємствах утворюється близько 100 млн т токсичних і 4 млн т високотоксичних промислових відходів, які відносяться до першого класу небезпеки. Здебільшого тут домінують важкі метали (хром, свинець, нікель, кадмій, ртуть). При цьому в Україні налічується близько 300 накопичувачів твердих токсичних відходів, що побудовані без належного технічного захисту і не мають установок для знешкодження та регенерації. Якщо сьогодні лишити все так, як є (а влада й бізнес, схоже, ніяк не реагують), то невідомо, що буде з цією «бомбою уповільненої дії» завтра.
«Золото», якого не помічаємо
Якщо, наприклад, у Швеції на полігони потрапляє лише 1% сміття, то в Україні на звалищах опиняється 94%, 2% спалюється і тільки 4% переробляється повторно. Що ж стосується твердих промислових відходів, то з їх загального масиву утилізується не більше 20%, переробляється ж — усього 3%.
Тим часом ці мільйони тонн промислового сміття — за умови правильної переробки — здатні стати неоціненним сировинним ресурсом, який повторно можна використовувати в різних економічних галузях. Саме промислові відходи в найбільш розвинених країнах становлять основу для економіки нової формації — замкненого циклу (або циркулярної).
У загальному сенсі — це господарювання, що ґрунтується на постійному оновленні ресурсів, — на противагу лінійній економіці (видобування корисних копалин, користування та захоронення відходів). Інакше кажучи, всі побічні продукти виробництва підлягають максимальній вторинній переробці й повторному використанню. Якщо схематично, то в межах циркулярної системи одне підприємство продукує відходи, інша компанія це сміття переробляє і продає отриману сировину третім суб’єктам господарювання.
Наведу кілька прикладів, які доводять, що промислові відходи є просто-таки неоціненним ресурсом.
Наприклад, із кристалічного сульфату амонію, що є побічним продуктом діяльності коксохімічних заводів, можна виробляти цінні мінеральні добрива. В Україні такий завод із потужністю переробки 100 тис. т на рік побудувала в Кривому Розі компанія Recycling Solutions. Сировину для нього дають підприємства Донецького й Запорізького регіонів. Компанія постачає високоякісні добрива українським агрофірмам і фермерським господарствам.
Промислові відходи ТЕС — золошлаки, яких в Україні щорічно нагромаджується близько 5 млн т — є цінною сировиною у виробництві будівельних матеріалів (бетон, цегла, теплоізоляційні суміші, газобетон, тротуарна плитка тощо). Нині активно використовує золошлаки промислово-будівельна група «Ковальська». За розрахунками її фахівців, умовно, 20 кг цементу в певній кількості бетонної суміші можна замістити 40 кг золи сухого відбирання — без втрати якості продукції.
Тим часом важко переоцінити потенціал використання золошлаків у дорожньому будівництві. Так, для створення 1 км дорожнього насипу (заввишки 4 м і з шириною «поверху» 12 м) можна використовувати середній річний вихід золошлаків великої ТЕЦ (близько 80 тис. кубометрів). З іншого боку, з допомогою флотаційного збагачення золи (розділення сумішей твердих дрібних часток) сировина повторно може бути використана в металургії, енергетиці, хімічній промисловості тощо.
Металургійні, зокрема відвальні шлаки (як вторинний щебінь) так само застосовують у дорожньому будівництві. А також — для виробництва мінеральних добрив, для гідравлічного інжинірингу тощо. З металургійних шлаків можна вилучати цинк, — а в тонні червоного шламу міститься більше 100 грамів рідкісного металу скандію (ціна за тонну — 4,5 млн дол.!).
Усе це «золото» могло б збагачувати Україну на мільярди доларів — за умови функціонування циркулярної економіки. До речі, необхідність її створення закріплена в Національній стратегії управління доходами до 2030 року. Втім, традиційно все це лишається на папері.
А хоч якісь елементи економіки закритого циклу, що працюють в Україні, — то лише ініціатива найсміливіших представників вітчизняного бізнесу, їх можна перелічити на пальцях. Адже цикл самоокупності інвестицій у переробку промислових відходів — тривалий, дешевих кредитних ресурсів — через високу ризикованість цього бізнесу — немає. Тим часом немає як профільного законодавства, так і державних програм фінансової підтримки. Без цього обсяги переробки промислових відходів в Україні і далі становитимуть жалюгідні кілька відсотків.
Наприклад, за даними компанії Recycling Solutions, у 2016 р. країни ЄС утилізували й переробили 13,5 млн т золошлакових відходів (або 43% їх обсягу). В Україні ж ця цифра становила мізерні 7,5%. Назагал, за експертними розрахунками, якщо схожі темпи в нашій державі збережуться, то для позбавлення від гігантських масивів промислового сміття знадобиться понад 500 років!
Циркулярна економіка: закордонні кейси
У найбільш розвинених країнах Заходу сьогодні відбувається динамічний перехід економіки від лінійної до циркулярної. За недавніми даними міжнародної дослідницької групи Acumen Research and Consulting, світовий ринок переробки промислових відходів до 2027 р. щорічно зростатиме в середньому на 8%, сягнувши на 2027 рік обсягу 2,2 трлн дол. (при 1,3 трлн дол. у 2018 р.).
Показово, що в 2018 році Європейський Союз затвердив новий Пакет економіки замкненого циклу, а в 2020-му — План дій щодо циркулярної економіки (Circular Economy Action Plan) на десятирічний період. Мета заходів, прописаних у документі, —зменшити споживання в ЄС та подвоїти повторне використання промислових ресурсів упродовж найближчих 10 років. Планується, що їх реалізація може збільшити ВВП ЄС на щорічні додаткові 0,5% до 2030 року та створити близько 700 тисяч нових робочих місць.
Наведу кілька найбільш успішних кейсів. Так, першу в ЄС модель індустріального симбіозу (яка остаточно сформувалася у 2011 р.) було створено в місті Калундборг (Данія). Йдеться про екологічний консорціум, до якого входять найбільша нафтопереробна компанія Данії, що належить енергетичному гігантові Equinor, теплоелектростанція Asnaes, фармацевтична компанія Novo Nordisk, виробник будівельних гіпсових плит Gyproc, муніципальна компанія з постачання води та тепла мешканцям міста, оператор із поводження з відходами та інші компанії.
Їхня співпраця полягає в тому, що промислові відходи однієї бізнес-структури стають сировинним ресурсом для іншої. Така кооперація сьогодні охоплює 19 проєктів із багаторазового використання вторинної техногенної сировини, води й енергії. Наприклад, ТЕС Asnaes постачає гіпсовмісні відходи для Gyproc, задовольняючи дві третини потреб компанії в гіпсі. А Novo Nordisk продає технічний шлам сусіднім фермам, які використовують його як добриво. Після термічної обробки шлам поширюється всією країною через мережу трубопроводів та автоцистерн. Назагал, завдяки індустріальному симбіозу, крім досягнення значного екологічного ефекту, учасники консорціуму щороку економлять на операційних процесах у середньому 24 млн євро.
Інший приклад: у місті Люнені (Німеччина) працює найбільший у Європі центр переробки промислових відходів Lippe Plant, площею 230 га. Йдеться про заводи з переробки хімікатів, деревини, пластмас, індустріальних відходів (металургійного шламу, золошлаків і т. д.), електроніки, а також — станцію з компостування харчових відходів. Центр щорічно отримує понад 980 тис. т промислового та іншого сміття, виробляючи близько півмільйона тонн корисних матеріалів, які повторно використовуються в металургійній, хімічній та іншій промисловості. Тим часом завдяки переробці промвідходів виробляється 337 ГВт/год. енергії, третина якої йде на підтримку роботи заводів центру, а решта енергетичного ресурсу продається кільком підприємствам і муніципальному операторові з водопостачання м. Люнен.
Що потрібно для «циркулярного» переходу в Україні
Важливий «нюанс»: усі успішній кейси й моделі економіки замкненого циклу в ЄС та інших країнах створювалися завдяки потужній фінансовій та інституційній підтримці з боку держави. Зокрема — у форматі грантів та «нульових» кредитів зі спеціальних фондів, які наповнюються з екологічного податку та інших спеціальних зборів, залежно від країни.
Для переходу до циркулярної економіки в Україні геть недостатньо лише прописати відповідні принципи в Національній стратегії управління відходами до 2030 року. Щоби більшість промвідходів у нашій країні перероблялася на цінну сировину, як мінімум, необхідно:
- урядові й парламенту — створити законодавчу і нормативну базу щодо промислових відходів як окремого класу ТПВ. Необхідно розробити новий державний стандарт з переробки різновидів індустріального сміття — на основі найкращих доступних практик ЄС у сфері циркулярної економіки. Назагал, мають бути визначені комплексні алгоритми поводження з індустріальним сміттям з фокусом на переробку — на національному й муніципальному рівнях. Необхідно створити державний реєстр підприємств, які реалізують принципи індустріального симбіозу. А також — тих бізнес-структур, які порушують стандарти поводження з промвідходами;
- урядові — створити окремий державний фонд (що наповнюватиметься з екологічного податку підприємств) для фінансування та пільгового кредитування модельних проєктів із циркулярної економіки. Бажано ініціювати ці проєкти в Південно-Східному регіоні, де сконцентровано більшість підприємств видобувної та металургійної промисловості, створивши первинні кластери економіки замкненого циклу;
- урядові й парламенту — розробити пакет податкових та інших пільг для підприємств, які здійснюють рециклінг понад третини власних промислових відходів або передають їх на переробку спеціалізованим компаніям. Можливо, варто підвищити рентну плату для підприємств за спеціальне використання природних ресурсів, що можуть бути замінені вторинною сировиною, отриманою внаслідок переробки промвідходів. Необхідно також нормативно закріпити пріоритет у публічних закупівлях (у всіх, а не лише в сегменті дорожнього будівництва) для компаній, які максимально використовують сировину, отриману внаслідок переробки індустріальних відходів.
Більше статей Олега Тітамира читайте за посиланням.