Як це - жити, сидячи на «атомній бомбі», обслуговуючи її та працюючи на ній? Чи потрібно боятися «мирного атома»? Трохи страху й сумнівів із боку населення і, на противагу цьому, впевненість місцевої влади - ось як живе місто Нетішин на Хмельниччині, супутник атомної електростанції.
Після подій березня 2011 року в Японії, коли сталася катастрофа на атомній електростанції «Фукусіма-1», світова спільнота забила тривогу з приводу безпечності використання такого виду видобування електроенергії. Німеччина припинила роботу семи реакторів, та й усі європейські держави висловили стурбованість станом галузі атомної енергетики. Тим часом в Україні є, за сучасними мірками, невелика АЕС - Хмельницька, яку планують доповнити двома новими енергоблоками. Проте не лише екологи виявилися противниками добудови станції. Навесні Хмельницький осередок ВО «Свобода» організував збір підписів серед населення області проти добудови 3-го та 4-го енергоблоків станції. І ця акція мала успіх - чимало жителів області, зокрема й містечка-супутника станції - Нетішина, підписалися проти добудови. Я вирішила поїхати в Хмельницьку область і з’ясувати, що ж врешті-решт відбувається навколо цього, здавалося б, потрібного Україні проекту.
Добратися від залізничної станції Кривин до Нетішина, що всього за сім кілометрів від неї, можна або маршруткою, або таксі. Оскільки їхати недалеко, вирішую взяти таксі. Водій виявляється досить балакучим, розповідає про саме місто і станцію. Пан Віктор (так відрекомендувався таксист) за професією слюсар, оскільки роботи в місті практично немає, то влаштувався «таксувати». Розпитую його про причини негативного ставлення містян до добудови станції. Каже, що люди бояться повторення Чорнобиля, а, з огляду на події в Японії, стали боятися ще дужче. «Чула, у вас новий мер. Задоволені?» - запитую. «Так, новий. - відповідає таксист. - Молода жінка. Але нею в місті дуже незадоволені». - «Чому ж?» - «Тарифи зростають, вона їх відстояти не може. Підприємництво не розвивається, всі, хто може, працюють на станції, а решта перебиваються з хліба на воду, виїжджають на заробітки. Люди сподівалися, що новий мер щось змінить, але, бачу, марно», - каже пан Віктор. Запитую, чи є в місті осередок організації інвалідів-чорнобильців. Є, каже, в міськраді запитайте, вони вам усе розкажуть.
Ось я в Нетішині. Містечко саме по собі - невеличке, його можна пройти пішки з одного кінця в інший за 20-30 хвилин. З околиці відкривається краєвид на містоутворююче підприємство - Хмельницьку атомну електростанцію (ХАЕС), що всього за шість кілометрів від «супутника». До неї з міста регулярно курсують автобуси. Будинки на вигляд - типові радянські «сірникові коробки». Як погода, так і місто наганяє похмурі думки: все сіре, безлюдно. Проте пополудні місто оживає - можна побачити багато дітлахів, які повертаються зі школи, та молодих мам із візочками. Трохи повештавшись вулицями, прямую до міської ради, де, сподіваюся, мені дадуть відповіді на кілька запитань, які бентежать багатьох.
У міській раді панує впевненість, що новим енергоблокам таки бути. «Це ж дозволить створити нові робочі місця, та й із часом привабить інвестиції в місто» - каже керівник оргвідділу міськради Богдан Фединчук. Його підтримує і керуюча справами виконкому Валентина Пашинська, яка, незважаючи на громадські настрої, вважає, що переконати людей - справа часу та достатнього інформування. «В нас же місто атомників, - каже вона, - всі все мусять розуміти, а те, що переживають, - це ж добре, про безпеку треба дбати». На «провокації» з боку «Свободи» тут не особливо зважають, бо громадські слухання вже пройшли, нібито все гаразд. Та й мер активно лобіює побудову блоків як у місцевих структурах, так і в Києві.
Запитую про чорнобильців. Мене скеровують до Євгена Христиченка, голови обласного осередку ГО «Допомога інвалідам Чорнобиля». Заодно домовляюся про розмову з мером Ольгою Омельчук.
Позиція міської ради у питанні добудови ХАЕС загалом схвальна, щоправда - не без зауваг: соціальні гарантії, розвиток інфраструктури міста, страхування життя та здоров’я нетішинців. Представники і «Батьківщини», і «Свободи», і Партії регіонів вважають, що будувати енергоблоки потрібно. Як сказав Геннадій Вагнер, очільник фракції регіоналів у міськраді, «у певних ідеологічних питаннях ми можемо різнитися, а ось що стосується питань, які торкаються міста, - в цьому всі фракції одностайні, бо для нас важливий його розвиток». На такій оптимістичній ноті закінчився перший день.
Наступного ранку нарешті отримую допуск у кабінет керманички міста, якій усього 30 і яка справляє враження енергійної та компетентної особи. Цікавлюся, чим, на її думку, спричинена така ситуація - містоутворююче підприємство пропонує створення нових робочих місць та потужностей, а населення - проти?
«Я б не сказала, що ситуацію можна вважати дуже напруженою, - каже Ольга Омельчук, - проте мені здається, що є певні особи, котрі намагаються маніпулювати суспільною думкою з певних політичних міркувань. Колись у нас уже так було - маніпуляція свідомістю призвела до мораторію на будівництво АЕС, внаслідок чого ми втратили колосальний фінансовий ресурс і можливість розвиватися. А завдяки побудові двох енергоблоків нам вдасться отримати додаткове фінансування для соціального сектору, яке може посприяти розвиткові інфраструктури і розширенню міста».
Пані Ольга підкреслила, що обіцяє зробити все, від неї залежне, для достатнього інформування як звичайного населення, так і своїх політичних опонентів про безпеку та стан побудови реакторів.
Представник «чорнобильців» Євген Христиченко прийшов на зустріч не сам - з ним голова громадської ради при міськвиконкомі Валерій Куліковський. Обидва вже немолоді, досвідчені та «биті» життям. Оскільки на вулиці холодно, йдемо до офісу об’єднання підприємців «Край», активістом і керманичем якого є В.Куліковський. Пан Валерій категорично проти будівництва енергоблоків. «В СРСР нас запевняли, що атомна енергетика - єдиний шлях розвитку, без неї людство просто приречене на вимирання. Тому, звісно, ми всі вважали, що АЕС потрібно будувати, та й нашою думкою ніхто не цікавився. Але тепер, зважаючи на кількість позаштатних ситуацій на різних станціях, ми розуміємо, що це не так уже й безпечно», - каже він.
Христиченко певний час мовчить, нервово крутячи в пальцях ручку, аж раптом, коли запитую про аварійну ситуацію, що сталася на ХАЕС у 1996 році, підводить очі і починає емоційно розповідати: «Стовпи іонізуючого випромінювання стояли такі, що їх бачили в радіусі 15 кілометрів! Була пожежа - горіли генератори, і про це все як замовчували тоді, так і тепер не особливо говорять. Другий блок теж проблемний, та всі вони, зрештою, проблемні». Його думку підхоплює Куліковський, який нагадує, що будь-яка необережність може спричинити руйнівні наслідки для довкілля і спустошити територію на сотні років. Обидва наголосили на культурних та ментальних відмінностях між тими, хто працює на АЕС у нашій країні, та їх мірою відповідальності, і тими, хто працює на реакторних установках у тій-таки Франції.
Торкнувшись у розмові громадських слухань на тему побудови реактора, Куліковський зазначив, що до рішення громадської ради не дуже дослухалися, а особливо до тієї його частини, в якій наголошується на необхідності побудови нових енергоблоків на новому фундаменті, а не на погано законсервованому старому. Та й населення потребує ряду соціальних гарантій, зокрема страхування життя і здоров’я.
У громадської ради багато прибічників - екологи, як місцеві, так і столичні, правозахисники. Один із них, Анатолій Войтко, взагалі вважає, що атомна енергетика шкідливо позначається на здоров’ї людей сама по собі, навіть без аварій, і пропонує перейти на локальні альтернативні електростанції, як, скажімо, маленькі гідроелектростанції на притоках річок. Окрім екологів, до ради приєдналося чимало місцевих підприємців та звичайних городян, яким не байдуже рідне місто.
Після розмови прощаємося, і Христиченко вирішує провести мене до меморіальної таблички про першу в світі вулицю Висоцького, яка розміщена саме в цьому містечку. Дорогою розпитую його про те, як живеться тепер інвалідам-чорнобильцям. Пан Євген зітхає, тремтячими пальцями дістає цигарку, припалює і після тривалої паузи зауважує, що йому навіть не особливо хочеться говорити на цю тему. «Ось кому ми зараз потрібні? Державі? Їй, мабуть, найменше. Я колись сам поїхав у Чорнобиль, без рознарядки, просто вирішив, що так потрібно. Завжди так чинив. Хотів ще в Афганістан поїхати, але жінка не пустила. Може, й добре, що не пустила. Звісно, чорнобильці бувають різні, є й такі, хто просто «корочки» купив і тепер махає ними направо й наліво. Але ж таких дуже легко вирізнити з-поміж інших! А держава всіх під одну лінійку…» - зітхає чоловік. Запитую, чи нетішинські чорнобильці протестували разом із усіма іншими. Каже, що ні, - а навіщо? Все одно держава викрутилася б: он у Донецьку і Львові кинули гроші, як кістку собакам, - і все спокійно. А проблема й далі залишається болючою. На такій сумній ноті ми прощаємося.
А що ж думають експерти? Володимир Омельченко, провідний експерт енергетичних програм Центру Разумкова, вважає, що питання добудови енергоблоків на ХАЕС потрібно розглядати комплексно, беручи до уваги різноманітні аспекти проблеми - екологічний, технічний, економічний тощо. «За великим рахунком, зараз немає жодної людини, яка могла б зважено й раціонально прокоментувати цю проблему. Екологи зазвичай підходять до вирішення таких ситуацій досить емоційно, інша сторона - атомники - зацікавлені в розширенні своїх потужностей, є й певні соціальні проблеми. Але збалансованого чіткого рішення я наразі не бачу, - проте й сказати, що не потрібно добудовувати ці реактори, теж не можу. В Україні назрівають дуже великі енергетичні проблеми - зокрема, теплова генерація перебуває в поганому стані, зношеність деяких блоків сягає 70%, та й атомні блоки наближаються до межі, за якою потрібно вирішувати, продовжувати їх експлуатувати чи виводити із системи. Тому однозначного і простого розв’язання цього питання просто не може зараз існувати».
Але все-таки питання залишається відкритим: чи варто добудовувати атомну електростанцію, тоді як Німеччина згортає свої ядерні потужності? Чи можна бути впевненими в безпечності мирного атома, маючи за плечима «свій» Чорнобиль і «чужі» Фукусіму та Тримайл-Айленд? Опитування «Свободи» свідчить, що люди бояться, проте не дуже хочуть говорити про це. Дається взнаки ланцюгова реакція зневіри.