Усі дотеперішні спроби розпочати розв’язання так званої сміттєвої проблеми в Україні видаються не лише стратегічно невизначеними, а й такими, що не відповідають екологічним викликам сучасності.
Системний пошук раціональних і бережливих до довкілля способів поводження з твердими побутовими відходами (ТПВ) у країні підмінено очікуванням магічних інвесторів «найновіших і найсучасніших технологій переробки сміття». Подобу такої підміни продемонстровано недавньою презентацією амбітного за назвою і мало зрозумілого за екологічною суттю національного проекту «Чисте місто» - проекту Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами (Держ-інвестпроект). Проек-ту, який орієнтує (мовою презентації) на будівництво в Україні «нових сучасних комплексів термічної обробки та утилізації твердих побутових відходів на найвищому технологічному та екологічному рівні», завдяки яким буде «вирішена критична проблема забруднення навколишнього середовища», будуть «створені нові робочі місця» і «нова індустрія переробки відходів», і, крім цього, здійсниться мрія еколо-гів - «повна заборона захоронення сміття до 2020 року на полігонах України».
«Якщо влада й турецькі інвестори швидко домовляться, то один із національних проектів («Чисте місто») почнуть реалізовувати вже з наступного року» - цитата з газетної публікації, датованої груднем минулого року.
Усі екологічно стурбовані мешканці міст України мали б аплодувати проголошеним намірам Держінвестпроекту. Проте тривожать сумніви не з приводу шляхетності намірів авторів цитованих гасел, а щодо відповідності цих гасел тим технічним засобам, із допомогою яких досягатимуться цілі, які є їх кінцевим результатом.
Викликає сумніви вже перший і головний проголошений Держкомінвестпроектом намір - збудувати десяток «нових сучасних комплексів термічної обробки та утилізації твердих побутових відходів на найвищому технологічному та екологічному рівні». Стосовно означень «новий» і «сучасний» (один раз навіть ужито термін «надсучасний») жодних застережень бути не може, бо хто тепер не використовує таких словосполучень при просуванні модерного проекту. А ось щодо «найвищого технологічного та екологічного рівня» майбутніх комплексів виникає не так застереження, як неспокій. Чи не постануть із сутінків модних окреслень примари сумнозвісних «сміттєспалювальних заводів» (ССЗ), про конт-роверсійність функціонування яких писано - не переписано.
Екологічною вигодою будівництва таких заводів є мінімізація лише того потоку відходів, які скеровуються на звалища-полігони, але при цьому зовсім не зменшуються загальні обсяги щоденно утворюваних потоків відходів, у безперервному постачанні яких (як своєї сировини) зацікавлений сміттєспалювальний завод. Звідси випливає вис-новок про екологічну обмеженість призначення ССЗ, - останній є лише альтернативою сміттєзвалищам-полігонам.
Що стосується екологічних аспектів сміттєспалювальних проектів, то слід наголосити на винятковій складності їх по-перед-ньої кваліфікованої екологічної експертизи, яка мусить дати громаді, на чиїй території реалізовуватиметься проект, переконливі докази мінімізації екологічної шкоди ще й від промислових відходів, що утворюватимуться на такому заводі внаслідок термічної переробки ТПВ (шлаки і продукти неповного згоряння, екологічні та санітарно-епідеміологічні загрози від яких на порядки вищі від сміттєзвалищних «продуктів»).
Така експертиза не лише винятково технічно складна, а й високовартісна. У зв’язку з цим неабиякий інтерес для спільноти становитиме техніко-економічне обґрунтування обговорюваного національного проекту, що, можливо, буде оприлюднене на сайті Держінвестпроекту.
Серйозність екологічних застережень до ССЗ пробують компенсувати певними ознаками економічної ефективності таких підприємств, до яких зараховують можливість виробництва на них теплової та електричної енергії. З інженерно-технічної точки зору, все добре аргументовано. Проте «бісик» ховається як в екологічних, так і в економічних деталях: економічна вигода когенераційного виробництва енергії на ССЗ є умовною через високу собівартість останньої, яку виробник муситиме дотувати з визначених урядом публічних фондів.
Прискіпливіший аналіз свідчить, що використання технологій ССЗ не розв’язує проблему знешкодження ТПВ в Україні: вони лише сприяють вирішенню питань дистанціювання від місць їх первинного накопичення. Такий висновок підтверджується й історією виникнення та постановки цієї проблеми. Проблему дискомфорту від сусідства з власноруч витвореними відходами у минулому столітті було сформульовано як «кризу звалищ» (результат громадської протидії відведенню земельних ділянок під розміщення звалищ відходів) - явище, характерне для всіх країн світу. Як бачимо, автори формули «криза звалищ» не переймалися питаннями знешкодження відходів і обмежилися пошуком доступних технічних рішень «втечі від проблеми». Для подолання цієї кризи (розв’язання проблеми у такому її формулюванні) ССЗ справді видаються підходящим індустріальним засобом: зменшення на 70-90% маси відходів після їх термообробки - переконливе свідчення цього. Але залишається відкритим і гострим питання екологічно ефективного знешкодження «залишкових» відсотків (від 30 до 10%, за різними оцінками).
Апологети сміттєспалювання можуть дорікнути використанням тут застарілих показників ССЗ: мовляв, розвинені країни світу розпочали використання нових, майже безвідходних технологій термічної обробки типу «Піроліз + високотемпературне спалювання» (повне спалюється 90% відходів, а 10% - так званий твердий залишок, що піддається цілковитій (?) і нешкідливій(?) для довкілля утилізації). При цьому використовується багатоступенева система газоочищення, яка дозволяє істотно знизити викиди шкідливих речовин в атмосферу до рівнів, нижчих від передбачених найсуворішими європейськими нормами. Наведені параметри не можуть не тішити інженерну душу, - це справді поступ. Але бракує відповідей на питання повторюваності (вірогідності) обнадійливих показників ССЗ «нового покоління» у зв’язку з незначним історичним періодом їх практичної експлуатації і невелику (обмежену) чисельність.
Бракує також чітких і зрозумілих відповідей на інші питання, а саме: надійності такої складної технічної системи, як ССЗ «нового покоління» (чим складніша технічна система, тим нижча ймовірність її безвідмовної експлуатації), екологічної безпеки (говорити про екологічно безпечну індустрію можуть дозволити собі лише політики-популісти, а не відповідальні експерти) і, звісно, ціни, яку муситимуть платити громади, що користуватимуться послугами такого інноваційного підприємства (чи буде вона «підйомна» для громади, місцевого бюджету). Є й ще запитання: хто з вітчизняних спеціалістів візьметься за відповідальне оцінювання проекту, аналогів якому в Україні немає?! Може, «турецькі інвестори», швидкої домовленості з якими очікують розробники «Чистого міста»?!
На жаль, проект не порушує вкрай гострої проблеми рекультивації десятків тисяч сміттєзвалищ України (і «диких», і дозволених «полігонів», різниця між якими полягає лише в масштабності породжених ними екологічних загроз).
Викликають стурбованість і революційні наміри авторів «Чистого міста» створити в Україні «нову індустрію переробки відходів» (а що, в нас була чи є «стара» індустрія їх переробки?!). Хотілося б також більше ясності в питанні, про яку саме індустрію йдеться. І чи враховували розробники проекту висновки відомих світових експертів про те, що «не існує надійних, не пов’язаних із ризиками технологій позбавлення відходів. Тінь проблеми токсичності постійно падає на теперішню систему керування відходами, і ця тінь нікуди не зникне» [Робін Мюррей].
Ще один намір проектантів «Чистого міста» - «повна заборона захоронення сміття до 2020 року на полігонах України». У такому формулюванні завдання видається не лише міфічним, а й не дуже продуманим. Уже сучасний досвід зі сфери керування ТПВ у розвинених країнах свідчить, що полігони для відходів вічні, як і вічне питання використання у виробництві безвідходних технологій, питання проекологічного проектування тощо. Йдеться тут, звісно, про максимально безпечні для довкілля полігони, які слід проектувати і будувати так, щоб їх експлуатація не завдавала непоправної шкоди довкіллю, - на них забороняється складування небезпечних відходів, а дозволяється хоронити відходи, що піддаються безпечним для довкілля перетворенням у спосіб, який регулює сама природа.
Найголовнішим, на нашу думку - стратегічним, завданням у питанні ТПВ є розділення їх нинішнього єдиного монолітного потоку змішаних відходів, що переважно скеровуються на звалища (така поведінка з ТПВ отримала у експертів назву «концепція труби»), на декілька корисних і один, істотно зменшений, потік залишкових відходів. Для останніх завжди будуть потрібні «вічні полігони». Хоч як це дивно, але спроби розмістити «наприкінці труби» замість полігону ССЗ принципово не змінює старої концепції: як не комбінуй, усе одно - «труба».
Інакше кажучи, управлінці ТПВ (якщо такі є в наших органах влади) замість концепції «труби» мають запроваджувати на конкретних територіях громад справді іншу, нову концепцію «чотирьох потоків», що передбачає зміну поводження із відходами.
Вище згадані чотири потоки комунальних відходів - це:
1) органічні відходи (40-50% від загальної кількості ТПВ) - на обробку/переробку; 2) сухі відходи, що піддаються ручному сортуванню та переробці (15-30%) - на сортування і переробку; 3) залишкові відходи - на складування і знешкодження;
4) великогабаритні відходи - на сортування, повторне використання, переробку, знешкодження. З конкретного (прив’язаного до конкретної території) розділення потоку ТПВ на чотири визначальні субпотоки має розпочинатися розробка місцевих програм (проектів) роздільного збирання відходів (РЗВ). На цьому напрямі вже працюють окремі перевізники ТПВ, організувавши збирання у спеціальні контейнери пластикових пляшок, скла, паперу. На жаль, це тільки перші, вузько цільові рухи окремих підприємців, а не кроки органів місцевого самоврядування, виконкоми яких своє призначення у цьому секторі господарювання вбачають лише в наданні височайших дозволів, а не у створенні й реалізації сучасних стратегічних програм знешкодження відходів. Суть такого стратегічного керування відходами зводиться не лише до спорадичного розміщення мальовничих ємностей для різних видів ТПВ на території поселення (часто на практиці вміст цих ємностей опинявся на звалищах), а до розробки і впровадження всієї інфраструктури системи чотирьох потоків, завдяки якій забезпечуватиметься не лише утилізаційний, а й знешкоджувальний ефект від РЗВ.
Аналіз фракційного складу відходів свідчить, що, наприклад, зі 100 000 тонн змішано зібраних відходів можна видобути не більше 3- 5 тис. тонн вторинної сировини (3-5%). Можна, звісно, напружитися і спробувати видобути більше 5%, однак такий видобуток вторсировини буде нерентабельним. Ним зайнятися могли б лише волонтери, а підприємці можуть погодитися на такий видобуток тільки за умови дотування їх діяльності з публічних бюджетів. З наведеного прикладу випливає висновок, що видобуток вторинної сировини з комунальних відходів, зібраних нашим традиційним способом (з одного нерозділеного потоку змішаних відходів - на кінці «труби»), - невдячний сізіфів труд. Сам термін «сміттєпереробний завод» є термінологічною недоречністю, термінологічним блудом. Таких заводів просто не існує. Користувачі такої термінології, очевидно, мають на увазі заводи з переробки вторинної сировини, добутої, зокрема, і з побутових відходів.
На сучасному ринку можна натрапити на пропозиції будівництва сортувальних ліній/станцій для змішаних відходів. Однак високі видатки функціонування таких підприємств, мізерні ефекти видобутку вторинної сировини і низькі ціни на неї примушують підвищувати ставки збирання та знешкодження відходів (тарифи), а також шукати «спонсорів» від влади (дотацій).
Тому для видобутку вторинної сировини з комунальних відходів ефективним є їх роздільне збирання безпосередньо біля джерел їх утворення, що поступово і безперервно впроваджується у цивілізованих країнах світу. Найістотніший аргумент на користь впровадження роздільного механізму - те, що всі нові технології видобутку вторинної сировини з ТПВ передбачають виключно відбір роздільно зібраних відходів!!!
Очевидно, організація таких робіт вимагає зусиль у спілкуванні з громадськістю, чого, як правило, уникають і не люблять можновладці. Звісно, простіше й комфортніше коштом громади роками займатися пошуком у розвинених країнах «надсучасних технологій», після чого спробувати реалізувати високовартісний інвестиційний проект, наприклад зі спалювання відходів, біля якого можуть непогано «погрітися» вітчизняні «інноватори».
Отже, слід перезавантажувати громадську й експертну думку на реалізацію не гігантських, псевдомодерних індустріальних проектів знешкодження відходів, а на втілення в життя таких стратегічно виважених технічних рішень, які б відчутно сприяли зменшенню відходоутворення, мінімізації місць знешкодження відходів і не перетворювали б нас у прислужників індустріальних монстрів, попри всю їх «інноваційну привабливість». Відповідно до системних підходів, такі рішення мають бути простими (чим простіша система, тим вища її надійність).
Простота цих рішень базується на шістьох відомих принципах сталого розвитку, що закладаються в ієрархічно визначений порядок дій при стратегічному плануванні господарювання відходами:
1) запобігай утворенню відходів;
2) мінімізуй їх утворення;
3) спрямовуй їх на повторний вжиток;
4) організовуй видобуток із них вторинної сировини та її переробку;
5) видобувай з них енергію;
6) безпечно складуй (захоронюй) на полігонах.
Для повномасштабної реалізації таких принципів потрібна політична воля громади, об’єднання громад, влади. Політична воля необхідна насамперед для підвищення управлінського рівня в роботі над цією проблемою: нині в Україні він занижений фактичною відсутністю стратегічної взаємодії трьох головних «опікунів» проблеми - МінЖКГ, Міністерства екології та Держсанепідслужби - з іншими органами державного управління. На місцевому ж рівні розв’язання проблеми покладено на управлінські підрозділи, більшість яких не вникає в тематику проблеми глибше, ніж спорадичне вибивання коштів із різних державних фондів на залатування нових і нових дірок комунальної сфери та ялові перемовини з «потенційними інвесторами сміттєпереробних проектів». Стратегічна провальність такого керування проблемою гарантована наперед, оскільки дармових інвестицій не буває, за кожен інвестиційний «сміттєпереробний проект» мають заплатити самі громадяни - або підвищенням відповідного тарифу (на що ніяк не зважиться наша «народолюбна» влада), або відповідним перерозподілом коштів соціально значимих статей бюджету для забезпечення рентабельності інвестора (що також не менш проблематично з погляду політичної доцільності). Що стосується волевиявлення громади, то це ще складніше питання. Хто є співтворцем наших близько 16 тис. диких сміттєзвалищ України чи значно численніших післяпікнікових смітників у парках та скверах?! Марсіани?! Наша громада… Чому так склалося? Бо за такі дійства у нашій країні ніхто не платить, - смітити дешево! Бо в цьому аспекті нашої суспільної поведінки панує повна безкарність, а та частина населення, яка носить свої мішечки зі сміттям до контейнерів, справляє за це символічну і далеку від обґрунтованої й прозорої плату, яка переважно нараховується парадоксальними одиницями вимірювання, що обчислюються, виходячи не з людини-творця відходів, а з квадратного метра (ідіотизм нашої совковості).
У більшості розвинених країн стратегічне управління в цьому секторі суспільного господарювання здійснюється з дотриманням найголовнішого принципу - «забруднювач платить!», а також вище згаданих шести засад, згідно з якими кожна наступна дія з відходами має проводитися після виконання попередньої або при об’єктивній неможливості виконання цієї попередньої дії. Їх дотримання, звісно, є непростим, перш за все - управлінським завданням, для виконання якого необхідна висока культура організації національного господарства (не лише комунального).
Відповідно до засад сталого розвитку, у довгостроковій стратегічній перспективі найпріоритетнішими завданнями є уникання і мінімізація утворення відходів, тоді як найнижчими за пріоритетністю визнаються дії, пов’язані з термічною обробкою та складуванням на полігонах. Це не означає ігнорування, заперечення технічних рішень стратегічного розв’язку проблеми, навпаки - мають бути підтримані й використані всі в міру актуальні можливості: від екологічного просвітництва, екологічного проектування, роздільного збирання відходів біля джерел їх утворення - до всієї сукупності технічних проектів, у тому числі компостування, біомеханічної, термічної обробки та екологічно безпечного захоронення відходів. У цьому полягає суть комплексного підходу до розв’язання проблеми відходів.
P.S. Як відомо, проблеми не розв’язуються на тому рівні, на якому вони виникають. Для їх вирішення потрібно піднятися до рівня вищого. Так міркував мудрий Альберт Ейнштейн. Не можна перекладати відповідальність за свою аморальну поведінку з ТПВ на «прогресивні і найдосконаліші» індустріальні рішення: вони, хоч як це парадоксально, продовжуватимуть мультиплікувати ті загрози, на подолання яких і були нами взяті. Найвагомішою інвестицією у розв’язання обговорюваної тут проблеми мають стати людський Розум та моральна відповідальність людини, інакше може справдитися сумне пророцтво ще одного славетного фізика, Нільса Бора: людство не загине у ядерній катастрофі, але воно може втопитися у власному лайні.