Про історію з загорянням виробництва пінополіуретану «Полісинтез» у невеликому містечку Бібрки, що за 20 км від Львова, газета «Дзеркало тижня» (№24, 2008 р.) уже розповідала. Гасити пожежу тоді приїхали 17 пожежних машин та сотня рятувальників. Незважаючи на велику екологічну небезпеку та протести мешканців містечка, польський власник весь цей час відмовлявся закрити підприємство. І лише завдяки зусиллям місцевої громади, релігійних організацій справу було доведено до логічного завершення.
Відтоді екологічна ситуація на Львівщині значно погіршилася. Кількість шкідливих виробництв лише зростає. До цього спонукає ухвалення європейськими законодавцями низки заборон на виробництво продукції, що містить небезпечні компоненти. Першими постраждають території, прилеглі до кордонів Західної Європи, звідки ці виробництва всіляко витісняють. Через це їх поступово переносять в країни СНД. Поява нових джерел діоксинового забруднення - справа лише часу.
До звичайних забруднювачів атмосферного повітря - вуглекислого газу, оксидів сірки чи азоту, пилу - додаються більш небезпечні токсичні речовини. Якщо донедавна традиційні викиди Добротвірської ТЕС чи «Миколаївцементу» можна було помітити, підрахувати, вловити, то з новітніми боротися набагато складніше.
Одне з таких підприємств розташоване у Львові на вулиці Конюшинній. На «Гал-Кат» зараз планується запуск мідноплавильного виробництва, яке складатиметься з плавильної дільниці (що включає піч вогневого рафінування (очистки) відходів міді від обмотки чи інших домішок та плавильну піч) та дільниці прокату мідної катанки.
З документів, наданих Львівською міською санепідемстанцією, видно, що річний обсяг випуску продукції становитиме 34 тис. тонн, для чого переплавлятиметься 12 тис. тонн брухту міді, додаймо до цього ще 23 тис. тонн мідного катоду, з якого виплавлятимуться вироби з міді. Основну сировину, вочевидь, закуповуватимуть у Польщі, де є потужні мідні копальні. Згідно з документами, брухт міді очищатимуть до 99,9%, а отже, обмотки дротів чи інші матеріали у піч не потраплять. Але стосовно цього є великі сумніви. Експерти вважають, що це нереально. Також для подібних виробництв передбачено 1000-метрову захисну зону, якої в підприємства немає.
Відповідно до нового генерального плану розвитку Львова об’єкти такого класу небезпеки мали винести за межі міста. Але поки тривало обговорення його концепції, в обласному центрі з’явилося кілька таких виробництв. Зокрема у спальному мікрорайоні «Рясне-2» зводиться асфальтовий завод.
Практично реалізовано ідею спалювання автомобільних шин на Миколаївському цементному заводі «Лафарж». Причому все подають у привабливій «упаковці» - мовляв, це альтернативне паливо дорогому російському газу. Насправді ще невідомо, яку ціну доведеться заплатити мешканцям навколишніх населених пунктів за таку «альтернативу». Це не винахід керівництва цього підприємства. Насправді в західних країнах цементні заводи вже давно перетворено на сміттєспалювальні. І це викликає великі протести у Європі, у США, Канаді, інших країнах.
Про бажання «допомогти» Львову у спалюванні побутових відходів іще позаминулого року на інвестиційному форумі в м. Трускавці заявив представник цього підприємства. Слід очікувати, що надалі таких підприємств в Україні побільшає. Західна Європа зараз запроваджує дедалі жорсткіші екологічні норми, і намічається тенденція до перенесення шкідливих виробництв на територію Східної Європи, зокрема в Україну.
До використання побутових та промислових відходів як палива спонукають і економічні чинники. Наприклад, «Лафарж» до рішення спалювати сміття підштовхнуло подорожчання російського газу. Тепер підприємство захоче замінити його відходами, шинами, що може здешевити цей процес. Крім того, можна ще й плату брати з міста за їх переробку.
Про те, що такі наміри дуже швидко можуть стати реальністю, свідчить і недавня інформація у ЗМІ про поїздку львівських депутатів за кордон на оглядини заводів із сортування сміття. Для заспокоєння громадськості новий завод називають сортувальним. Однак що це означає? А те, що підприємство відбиратиме, висушуватиме і поставлятиме як паливо побутові відходи, які потім повертатимуться до нас через повітря у ще небезпечнішій формі. Першими від цього постраждають діти, оскільки їхні організми більш уразливі.
Про цілковиту реальність цього свідчить досвід Італії: там поруч зі сміттєспалювальними заводами нещодавно закрили з десяток підприємств із виробництва сиру. Саме через перевищення в продукції вмісту діоксину.
Що ж до України, то тут ситуація практично не контрольована. Для цього навіть немає можливості. Вся система контролю нині зосереджена в одному-єдиному інституті, який має необхідне обладнання. Один тест на діоксин коштує близько тисячі доларів. На нашу думку, в Україні слід вибудувати систему контролю за діоксинами на різних рівнях. При запусках сміттєспалювальних заводів у Західній Європі на навколишній території беруть проби грунту, сільськогосподарської продукції на вміст діоксинів, а через рік експлуатації заводу перевіряють, чи відбулися зміни в результатах аналізів. У нас, на жаль, такої системи немає. І це загрозливо з огляду на те, що в Україну, зокрема у прикордонні області (приклад Яворівський район), західні виробники переносять виробництва фарб, електротехніки. У Західній Європі існує заборона використовувати ряд токсичних матеріалів, і виробники змушені перепрофільовувати свої підприємства. Значно простіше перекинути їх в Україну, де немає таких заборон.
Це набагато здешевлює виробництво. До того ж товари йдуть на наш ринок.
Причина цих тенденцій не лише у законодавстві. Корупція - ось що сприяє перетворенню України на територію, куди переносяться шкідливі виробництва. Є речі просто неприпустимі, коли з-за кордону в нашу державу завозять сотні тонн токсичних відходів. Так, наприклад, було з кислими гудронами.
Дуже часто шкідливі речовини та відходи надходять в Україну у вигляді… гуманітарної допомоги. Два роки тому на українському кордоні затримали гуманітарні медпрепарати зі Швеції, термін придатності 80% з них закінчився ще в 1970-х роках!
Проте найбільше занепокоєння у світі викликають відходи електронної та електротехнічної промисловості, кількість яких зростає в геометричній прогресії. Старі комп’ютери, мобільні телефони, побутова техніка - все це за якийсь час опиниться на звалищі. Але ж цей мотлох містить високотоксичні компоненти. А оскільки в Західній Європі набрала чинності директива, що передбачає розширену відповідальність виробника, який після закінчення експлуатації виробу повинен подбати про його безпечну утилізацію, то це ще одна причина, котра спонукає компанії шукати легких шляхів розв’язання проблеми.
Звичайно, компанії-виробники самі цим не займаються. Вони наймають для цього посередників. А вже посередники дуже часто задіюють різні схеми для здешевлення цих процедур. Митники розповідають, що підприємливі бізнесмени підганяють фуру зі старими холодильниками до кордону з Україною, а далі вже наймані люди по одному за годину перевозять їх на територію України чи Білорусії.
Крім того, в Україні дедалі більше з’являється інших джерел забруднення, які, можливо, є кількісно меншими, проте більш небезпечними, бо розташовані безпосередньо поруч з нами. Щодня купуючи продукти в супермаркеті, ми приносимо додому кілька целофанових пакетів, іншу упаковку, яку потім викидаємо на смітник. Часто можна спостерігати, як люди спалюють побутове сміття. Це і є джерело діоксинового забруднення. Отрута, яку не можна помацати, понюхати, впливає на організм людини на клітинному рівні.
Велика кількість діоксинів виникає при спалюванні хлормістких матеріалів, при виробництві паперу, спалюванні побутового сміття, пластику, який містить хлорні сполуки. Саме тому багато європейських держав починають відмовлятися від цих технологій. Євросоюз ставить дедалі жорсткіші вимоги до поводження з небезпечними сполуками. У результаті в Західній Європі на вже існуючому сміттєспалювальному заводі фактично добудовують іще один, де при високій температурі - понад 1100 градусів допалюють гази, що утворюються при спалюванні сміття. Таким чином відбувається руйнування діоксинів. Усього цього в Україні, звичайно, поки що не передбачається. Навіщо, коли люди зазвичай і без того раді будь-яким новим робочим місцям. Що ж до наших чиновників, то, схоже, вони живуть в іншій країні.