«Чоботи! Чоботи президентові!» — кричить охоронець. Хтось із селян слухняно скидає гумові чоботи й віддає очільникові держави — чи то по доброті душевній, чи то як знак любові народу до його президента, чи то за завченою звичкою віддавати владі все, чого вона забажає.
Президент Зеленський прилетів дивитися на повінь, але взувся не по погоді. А може, в його гардеробній узагалі немає гумових чобіт. А в Карпатах, знаєте, нині мокро. Втім, президент не затримався — роззирнувся, потиснув руки, повідомив, що гроші, мовляв, виділені, зробив кілька ефектних фоточок і хутенько ретирувався в столицю.
У цьому крихітному епізоді — як у краплі води — відбилася вся Велика вода, що накрила нинішнього року карпатський регіон і затопила вітчизняний інформаційний простір.
Річки течуть
Мені б хотілося, щоб ви теж це побачили. Як прямо з центру дороги б’є фонтан. Як кволий струмочок на очах перетворюється на бурхливу річку, — вона ніби роздувається, стрімко заповнює ложе й починає витікати з нього, як із переповненої ванни на кахельну підлогу. Як носяться собаки по залитих водою вольєрах притулку, скавучать, вискакують на будки, а люди бредуть по пояс у каламутних водах і витягують хвостатих із водної пастки. А на протилежному березі річки, яку влітку з мосту не розгледиш, там, де розмістився ринок, так само по пояс у воді торгівці рятують свій товар. Вода біжить і біжить по асфальтових руслах вулиць, збирається широкими озерами на перехрестях, лиже пороги супермаркету, по-хазяйськи заходить у двори, перетворює акуратні городи й палісадники на подобу рисових полів. Несе прямо в будинки, кухні, хліви все, що змогла підхопити дорогою, — пластикові пляшки, вирвані з коріннями кущі, якесь безформне ганчір’я...
На все це воді треба зовсім мало часу — кілька годин. Це в передгір’ях. А в горах лік взагалі може йти на хвилини.
Такі паводки в Карпатах — звичайна річ. Підтоплення трапляються кожних три–п’ять років, а Велика вода прибуває приблизно раз на десять років. Кажуть, нинішній паводок гірший, ніж був у 2008-му. Не можу погодитися, — масштаби руйнування навряд чи більші. Але річ не тільки в них. Рівень води, можливо, такий самий. Змінилися люди.
На відміну від води, вони обміліли. Ось хоча б на президента подивитися. Ющенко, як скеля, стояв у бахилах серед бурхливої річки (Бистриці Солотвинської, якщо пам’ять мене не зраджує). А Зеленський з’явився вгамовувати Прут — і навіть калош не взяв. Звісно, в обох випадках головне питання не про взуття, а що вони тут роблять посеред Великої води. Втім, ні. Головна проблема не в цьому, а в тому, що фоточками і обіцянкою «все оплатити» на державному рівні справа й закінчується. Років через десять уже в наступного президента знову буде привід приїхати «на селфіки» на тлі стихій.
Дивний вигляд, утім, мала не тільки влада. З гласом народу за останні 12 років теж щось сталося. У 2008-му він був різним — від співчуття до гніву й насмішки. До 2020-го ми стали значно одностайнішими й простішими в судженнях. Нашому солідарному «самі винні» позаздрив би інструктор провінційного райкому КПРС. Так вам і треба, дружно випалили співвітчизники, ліс зрубали-вкрали-продали і тепер заслужено тонете.
Ви тільки не подумайте, ми тут, серед води, не образилися — ні ті, хто рубав, ні ті, хто тільки тонув. Ми все розуміємо. Ми самі такі. В нас уся країна «самівинних»: хтось не те рубав, хтось не там ходив, хтось не таку спідницю надів, хтось не тим прапором розмахував, не тому горілку наливав, а вже на виборах як проголосував... Я вам легко назву зо два десятки безплатних способів допевнитися в білості власного одягу, хоч би що коїлося навколо. Це не просто «національний вид спорту», це вже, здається, єдине, що нас об’єднує, — рефлекторне «самівинні» у відповідь на будь-яке лихо, що стається не з нами.
Буки і беки
Якби порубок у карпатських лісах не було, їх годилося б придумати. Читаючи коменти далеких френдів, я не могла позбутися думки, що хтось саме так і вчинив. Що «гуцули ліс зрубали — хай тепер тонуть» — це навмисне вкидання. Маніпуляція. Пряме — на межі провалу — втручання рептилоїдів. Бо нормальний двоногий прямоходячий не напише капслоком «одна ялинка поглинає 50 тонн води». А якщо й напише (різні дурниці інколи зриваються з кінчиків пальців), хтось делікатно попросить подробиць або ще делікатніше кине посиланнячко на щось не занадто складне, — підручника з природознавства для 4-го класу, думаю, вистачить. І вже, звісно, двоногий прямоходячий мусить розуміти, що ті, хто рубає, і ті, хто тоне, — далеко не завжди одні й ті самі люди.
Але замість того, щоб скласти два і два, співвітчизники навперебій постять котиків, точніше — «гуцулів, які збрили ліс». Знайшлося і просте пояснення, і винні. І це — ви не здивуєтеся — саме жертви стихії. Немає нічого зручнішого, ніж звинуватити жертву. Хай це і вважається аморальним, але дає міцні підстави тим, хто завжди готовий кинути людей у біді напризволяще. «Самівинні» — це коли умовні «ми» можуть відчути моральну перевагу над умовними «ними». Та й, власне: де ми, а де Карпати (Донбас, Нові Санжари, Крим, Позняки — потрібне підкреслити).
Інколи складається враження, що ми справді не тільки не одна країна, — ми живемо на різних планетах. У різних пластах реальності, з різними законами природи. В одному ростуть суперялинки, що поглинають 50 тонн води (на хвилину? на годину? за один місячний цикл?), не буває затяжних дощів, не розливаються річки, і, взагалі, природа — таке ручне звірятко, яке приносить у зубах капці, і треба, буквально, видерти з нього всю вовну та облити його киплячою смолою, щоб воно раптом розлютилося. А в іншому — байдужа природа живе за своїми законами, а люди з язичницькою впертістю приносять духам стихій регулярні жертви. І навіть не намагаються спробувати якось інакше уникнути болісних зіткнень із реальністю.
Навколо цього язичництва будуються і суспільні відносини, і політична система. І міфи, само собою, підтримують та підкреслюють цю реальність.
Хороші якісні міфи не бувають необґрунтованими. Ліс справді рубають. І це така ж банальність, як і те, що з річок черпають воду, шляхами їздять, а ґрунти розорюють під посіви. Промисловій вирубці в Карпатах уже років двісті, — і ще на двісті вистачило б, якби поводилися хоч трохи розумно. Якщо не букового пралісу, «освоєного» ще позаминулою імперією, то бодай смерек, які стали символом Карпат саме внаслідок вирубки їхнього «рідного» — листяного — лісу. Згадайте хоча б, що робив головний герой «Тіней забутих предків», — він був плотогоном, сплавляв карпатський ліс до залізничних станцій, спеціально для цього лісу побудованих австрійським урядом, і німецьких тартаків, що росли на берегах карпатських річок у XIX столітті, як гриби. За драмою, геніально розіграною Миколайчуком і Кадочниковою, ніхто й не помітив цього скромного героя значно більшої, геологічної драми — суцільного потоку букових стовбурів у нуртуючих водах неприборканих гірських річок.
На рівні сільського обійстя відтоді мало що змінилося. Люди, які живуть у лісі, живуть із лісом і живуть лісом — з нього будують, ним гріються, з нього годуються. Але чого не роблять ці ґазди зі «штилями» й фірами — вони не влаштовують тотальних вирубок, добре помітних із супутника. Для тотальної вирубки схилів потрібні зовсім інші потужності, а тому влаштовують їх непрості люди з парком лісовозів, поліцейським «дахом» і надійними зв’язками в Києві. У часи президента Кучми, наприклад, помітну частину торгівлі карпатським лісом курирував глава АП Віктор Медведчук. У часи президента Ющенка ця функція перейшла до голови його адміністрації — Віктора Балоги. Жителям Ланчина, обласканим найвищими візитами, годилося б запитати (в перерві між фотосесіями) в Арсена Авакова, чи перейшов бізнес із «дахування» вирубки від старої міліції до нової поліції. Адже вантажені лісовози на дорогах поліції помітні, мабуть, не менше, ніж сліди суцільних вирубок на супутникових фотографіях. А в президента Зеленського поцікавитися, хто в його адміністрації тепер курирує карпатський ліс. Просто щоб знати. І лише після цього дати йому «гумаки».
Але, даруйте, тільки Карпати вирубали? Може, я когось зараз здивую або навіть ображу, але наймасштабніші вирубки останніх років зовсім не в Карпатах. Лідери з порубок — Житомирська та Київська області. Зв’язок пилових бур у Києві з вирубкою довколишніх лісів та розорюванням земель підтвердили екологи. Коли Київ задихався від пилу, нам, жителям інших регіонів України, мабуть, треба було стати на стільчик і голосно декламувати: «Самі винні. Навіщо ліси вирубали? Так вам і треба!»
Ескімо за рахунок закладу
Та Бог із ним, із лісом, — не ним єдиним, повірте. Бувають і просто затяжні зливи. А також безтолкова експлуатація річок, безладна забудова берегів, заплав і схилів, дороги, прокладені не там де слід, а там, де зручніше й дешевше.
Річки розливаються регулярно. Дружне танення снігів, затяжні зливи — не така вже рідкість для Карпат у травні—червні. Та ось що цікаво: кожен наступний паводок схожий на попередній, як дві краплі каламутної води. У зведеннях МНС — жодного нового слова. Тонуть ті ж самі села, а в селах — ті ж господарства. Зносить ті ж самі мости. Руйнуються ті ж самі дороги приблизно на тих самих ділянках. Ті ж населені пункти вже звично опиняються без світла, питної води, зв’язку з Великою землею. «Ніколи такого не було — і ось знову».
І нікому не спадає на думку (чи спадає, але цю думку відгонять, як настирливу муху), що, може, ліси лісами, але і в консерваторії треба щось підрихтувати? Спеціалісти вже накидали список усіх «треба» й «не можна», які, звісно, не примусять річки текти за точно визначеним маршрутом, — це ще нікому не вдавалося, але допоможуть зменшити масштаби лиха і знизити ціну, яку ми регулярно платимо духам стихій.
Але хто ж слухає спеціалістів? Значно цікавіше спостерігати за чарівниками в блакитних вертольотах, які позують перед камерами, роблять селфіки, розповідають, як зараз усіх урятують, розігрують прямо в залі мізансцену з «гумаками» й залишають п’ятсот ескімо — гроші, мовляв, із бюджету виділені, вимагайте в місцевої влади.
Одне слово, ми знову рятуємо свою владу. Ми кидаємо їй не тільки гумові чоботи, а й рятувальне коло — їй, а не тим, хто борсається у воді. «Самівинні» — це означає, що влада наче й ні причому. Отже, ніщо не зміниться докорінно, і всі годівниці залишаться на своїх місцях. Туди ще й із Києва трохи підсиплють. Доки публіка «топить за ліс» (в обох сенсах), рептилоїди потирають перетинчасті кінцівки. Це ж так вигідно — рік у рік відновлювати те, що «вода забрала»! Щороку ми — і ті, хто борсається в каламутній воді, і ті, хто гордо стоїть весь у білому, — платимо кругленьку суму на підтримку того, що давно слід було просто викинути і зробити нове, тільки вже абсолютно інакше.
Цього вкотре не станеться. Бо шанована публіка, попри все багатство вибору «проклятих запитань», віддає перевагу одному — «хто винен?» Запитання «що робити?» безнадійно засунули за лаштунки історії.
Нас тут немає
Вода — бурхлива стихія. Швидко наступає і швидко сходить, залишаючи вас сам-на-сам і з тим, що вона принесла, і з тим, що забрала назавжди. З товстим шаром грязьових наносів, які треба вичистити з будинків, дворів, вулиць. Із трупами свійських тварин і птахів. Із загиблим городом, тріснутим фундаментом і перекошеними стінами. З дорогими небіжчиками, яких інколи доводиться, фактично, ховати заново, бо вода розмила сільський цвинтар. Із криницями, з яких не можна пити воду — в кожному разі, поки не проведуть тривалу й марудну процедуру знезаражування. І всі знають, що далеко не скрізь її проведуть, а тому місцеві лікарі під сурдинку, але наполегливо попереджають про близький спалах кишкових інфекцій. Та що там сільські криниці, — навіть у містах воду з-під крану після повені можна використовувати лише для технічних потреб.
Але до цього тут давно звикли. Як і до того, що, коли вода сходить, на облисілих схилах гір, на недоглянутих гірських шляхах залишаються глибокі вимоїни — перші ознаки ерозії, попередники ярів, ущелин, прірв. Утім, для того, щоб вони утворилися на обличчі планети, потрібні десятиліття.
На людському рівні все відбувається значно швидше. Зійшовши, черговий карпатський паводок оголив глибокі вимоїни в душах і розмиту країну. Це, звісно, не відкриття. Ми вже неодноразово могли переконатися в тому, що «нас» — як народу, як нації, як країни — немає. Про що б не йшлося — про Схід і «решту», про заражених коронавірусом і тих, хто «просто не хоче їх поруч», про 25 і 75 відсотків, про потоплені Карпати, про пилові бурі, «наших хлопців» і чужих (завжди чужих!) покалічених війною дітей — усе це тільки різні форми, яких набирає один і той самий диявол, що глибоко окопався в наших власних душах.
Із кожним новим «самівинні», яким ми хльостаємо по чиїхось (а насправді — власних) щоках, ми робимо дедалі примарнішим і так уже до краю тонке «ми».