Паризька кліматична конференція: досягнення та упущення
Наприкінці минулого року в Парижі відбулася 21-ша Міжнародна конференція ООН з питань клімату. На конференції глави делегацій усіх країн узгодили текст Угоди, спрямованої на скорочення викидів парникових газів. Підписання угоди главами всіх 197 країн-учасниць ООН розпочнеться у квітні 2016 р. Угода набере чинності лише за умови, якщо її ратифікують не менше ніж 55 країн, які виробляють не менше ніж 55% світових викидів парникових газів.
Аналіз матеріалів конференції свідчить, що вона продемонструвала як досягнення, так і упущення. До основних досягнень можна віднести.
1. Зниження межі підвищення температури з 2°C до 1,5°C. Цей крок експерти розцінюють як великий прогрес, адже шість років тому в Копенгагені всі країни ледве погодилися на температурну межу в 2°C. Але відтоді 1°C уже втрачено, тому й виникла потреба знизити межу.
2. Охоплення всіх країн зобов'язаннями (хоча й добровільними) скорочувати викиди парникових газів, у т.ч. бідних та найбідніших країн, швидкий розвиток яких веде до прискореного нарощування викидів. Про це йшлося ще на Копенгагенському саміті (2009 р.), однак тоді все звелося лише до декларації.
3. Одностайну позицію, суть якої: що більше буде накопичено викидів парникових газів, то більше посилюватиметься їхній негативний вплив на клімат і дорожчими будуть зусилля для мінімізації наслідків. Наука вже понад 10 років попереджає про високу ймовірність незворотності негативних процесів і наслідків надмірного накопичення викидів.
4. Задекларовану країнами свою "національно визначену участь" у досягненні глобальної мети - скорочувати викиди. Така "національно визначена участь" має бути амбітною, постійно зростаючою і самозобов'язувальною.
5. Складання кожні п'ять років (за результатами показників скорочення викидів за цей період) дорожньої карти стратегії скорочення викидів та визначення на кожні наступні п'ять років цілей "національно визначеної участі" країн, що мають бути амбітніші за попередні.
6. Розширення розвиненими країнами допомоги (хоча й на добровільних засадах) країнам, що розвиваються, для їх адаптації до зміни клімату і переходу на екологічно чисту енергію.
7. Визначення довгострокової глобальної мети - вихід на "нульові викиди", що, за оцінками експертів, можливо у другій половині ХХІ ст., а точніше - близько 2070 р.
8. Оцінювання всіма країнами кожні п'ять років (починаючи з 2023 року) у порядку самоаналізу й самозвітування виконання угоди; використання результатів оцінювання для встановлення нової "національно визначеної участі" країн-учасниць на наступний період.
9. Визначення необхідності "гармонізації фінансових потоків" для інвестування низьковуглецевого розвитку (це такий розвиток суспільства, за якого економіка зростає, а викиди парникових газів скорочуються) та скорочення викидів.
Водночас на Паризькій конференції багато з того, що намічали, досягнути не вдалося. До основних упущень конференції можна віднести.
1. Набрання угодою чинності (якщо її буде ратифіковано) з 2020 р. А це означає, що ще чотири роки не відбуватиметься радикалізації глобальної кліматичної політики і не будуть задіяні всі зазначені вище позитивні досягнення.
2. Відсутність юридичної обов'язковості участі країн у зобов'язаннях щодо скорочення викидів. А тим часом іще на Дурбанській конференції ООН з питань клімату в 2011 р. було поставлено питання про необхідність розробити відповідний юридичний механізм. Цей механізм передбачалося ухвалити на Паризькій конференції в 2015 р., а запровадити з 2020-го, однак цього не сталося.
3. Добровільність визначення країнами своєї "національно визначеної участі" в скороченні викидів. До того ж такі добровільні "зобов'язання" далеко не адекватні обсягам та інтенсивності викидів парникових газів у країнах.
4. Відсутність механізмів, які стимулювали б країни брати зобов'язання та вживати заходи для скорочення викидів. Кіотські механізми, які діяли у 2005-2012 рр. і в 2011-му були продовжені до 2020 р., після цього діяти перестануть.
5. Досі залишаються нерозробленими механізми реалізації основного принципу захисту навколишнього середовища та запобігання потеплінню клімату - "забруднювач платить",який було проголошено ще на першій конференції ООН з питань клімату в Ріо-де-Жанейро 1992 р. К.Логард, директор МВФ, виступаючи на Паризькій конференції, заявила, що настав час встановити ціну на вуглецеві викиди, тобто запровадити вуглецевий податок.
6. В угоді, крім заклику "гармонізувати фінансові потоки", відсутні конкретні пропозиції щодо механізмів фінансування скорочення викидів парникових газів та інвестування низьковуглецевого розвитку. Глобальний екологічний фонд за час своєї діяльності з 1991 р. зумів залучити в цю сферу всього 40 млрд дол., а Адаптаційний і Зелений (Кліматичний) фонди, засновані 2008 і 2010 рр. відповідно, реально ще й не запрацювали. Передбачена в них донорська система наповнення коштами не створює навіть мінімально необхідних можливостей для фінансування скорочення викидів парникових газів.
Загалом в угоді домінує декларативність і бракує директивності. З цього приводу дуже влучно висловився професор Дж.Гансен (учений НАСА й експерт з питань клімату), зазначивши, що в угоді переважають "цілі й заклики, а не жорсткі настанови". А.Гор, колишній віце-президент США і нобелівський лауреат за заслуги у справі захисту клімату, теж вважає, що угода "має бути жорсткішою".
Нарешті, найбільша загадка - чи буде угоду ратифіковано. Адже всього дві країни (Китай і США), які мають найбільші викиди парникових газів (майже половину світових), можуть ухвалити непередбачуване рішення. Свого часу США підписали, але так і не ратифікували Кіотський протокол. Президент США Б.Обама схвально висловився про Паризьку угоду як "амбітну" й "історичну". Але Конгрес США або новий президент після виборів можуть мати іншу думку. Не виключено, що й Китай іще добре подумає, наскільки йому вигідна угода. Адже для Китаю золотий час був за політики Кіотського протоколу, коли він, отримавши найбільше кіотських коштів, мав найвищий показник зростання викидів, обігнавши ЄС і США і ставши абсолютним "лідером".
Таким чином виходить, що навіть після підписання і ратифікації Паризької угоди глобальна політика захисту клімату ще чотири роки здійснюватиметься за Кіотським протоколом, ефективність якого досить сумнівна. Що ж до наступного після 2020 р. періоду, то, судячи з аналізу матеріалів Паризької конференції, світ очікує такий собі гібридний варіант: з одного боку - слушні декларації і заклики, а з іншого - скасування хоч і деструктивних, але конкретних кіотських механізмів мотивації до скорочення викидів парникових газів. І тут цілком логічно постає запитання: а що дав міжнародній спільноті Кіотський протокол?
У динаміці сучасного процесу глобальної політики недопущення змін клімату Кіотський протокол, безперечно, став прогресивним кроком. Це був період, коли вперше на міжнародному рівні було запроваджено реальні механізми мотивації до скорочення викидів парникових газів. Інша річ, що методологія і практика застосування цих механізмів була такою, що їхній вплив на скорочення викидів не можна назвати позитивним. Це підтверджують матеріали відповідних досліджень. Так, за 1990-2013 рр. світові викиди парникових газів зросли на 38,3%. Більше того, якщо за 1990-1997 рр. середньорічний приріст викидів становив 1%, то за 1997-2013 рр. - 3%. До того ж таке підвищення темпів приросту викидів було значно вище за темпи зростання ВВП.
Значною мірою так сталося через те, що не було одностайної політики скорочення викидів парникових газів. Після ухвалення Кіотського протоколу країни світу розділилися на два табори: учасники із зобов'язаннями скорочувати викиди й учасники без таких зобов'язань, які продовжували нарощувати викиди і навіть прискореними темпами. Реально вийшло так, що одні країни скоротили викиди понад узяті зобов'язання, інші - зобов'язання взяли, але збільшили викиди, а ще багато країн узагалі продовжували інтенсивно нарощувати викиди без будь-яких зобов'язань. Дуже швидко такий диференційований підхід у Кіотському протоколі до розподілу між країнами зобов'язань щодо скорочення викидів дався взнаки. Уже на початку ХХІ ст. з'ясувалося, що на країни, які розвиваються, припадає не 1/3, а 2/3 вуглецевих викидів. Практично весь приріст викидів мав місце саме в країнах, що розвиваються. Причому на Китай та Індію, за різними оцінками, припадала найбільша частка глобального зростання викидів. У цьому проявилася дуалістичність і суперечливість глобальної кліматичної політики, закладеної в Кіотському протоколі, а відтак її ущербність.
Така кон'юнктурна політика дала такі ж кон'юнктурні результати. Наприклад, до ухвалення Кіотського протоколу (за період 1990-1997 рр.) країни, які потім узяли за ним на себе зобов'язання, мали найвищі середньорічні темпи приросту викидів (3,5%) - значно вищі, ніж середньосвітові (1,1%). За перший період дії Кіотського протоколу (1998-2005) ці країни домоглися найбільшого скорочення викидів (-4%). У країнах, які залишилися поза Кіотським протоколом, ситуація виявилася діаметрально протилежною. У докіотський період (1990-1997) ці країни скорочували викиди (-1,5%), але в перший кіотський період (1998-2005) середньорічні темпи приросту викидів в них зросли до 12,1%. Ця тенденція, по суті, збереглася і в наступний кіотський період (2006-2013). Є припущення, що таку ситуацію антивуглецевої нерівності могла спровокувати дуалістична політика Кіотського протоколу.
Ще драматичніша ситуація склалась у сфері розподілу Кіотських коштів. Кіотським протоколом передбачено три основні механізми, за якими країни-реципієнти могли отримувати кошти або інвестиції: механізми чистого розвитку (МЧР), проекти спільного впровадження (ПСВ) та міжнародна торгівля квотами на викиди (МТКВ). Основна частка коштів (до 90%) за 2005-2013 рр. йшла через МЧР. Аналіз показав, що з 70 країн, які брали участь у кіотських механізмах чистого розвитку, 10 країн отримали майже 95% коштів. Кожна із цих 10 країн отримала в середньому по 278 проектів і по 13,2 млрд дол. із середньою вартістю проекту 300 млн дол. Водночас половина країн отримала менше ніж 0,7% загальної суми коштів, усього по три проекти по 28 млн дол. на країну із середньою вартістю проекту 10 млн дол.
Найбільшими інвесторами коштів за проектами МЧР були Великобританія, Швейцарія, Японія, Нідерланди. Найбільшими реципієнтами - Китай (58,1%), Індія (15,8%), Корея (10,2%), Бразилія (7,7%). На ці чотири країни припадало понад 90% кіотських інвестицій. Водночас на ці країни припала й основна маса приросту викидів парникових газів. Аналогічна ситуація в розподілі коштів між країнами і за іншими механізмами. Очевидно тому глави розвинених держав, зокрема й тих, що активно борються зі змінами клімату, серйозно засумнівалися у справедливості таких механізмів.
Україна, на відміну від Китаю або Індії, не змогла сповна скористатися можливостями кіотських механізмів. За 2008-2012 рр. Україна накопичила близько 2,73 млрд вуглецевих одиниць, які вона теоретично могла продати. Але на Україну поширюються лише два механізми: МТКВ та ПСВ, на які припадало найменше коштів (усього близько 10%). У МТКВ Україна брала участь як суб'єкт міжнародних відносин, і кошти отримала в бюджет. У ПСВ брали участь безпосередньо підприємства, і кошти їм надходили тільки після підтвердження реалізації проектів. Але з накопичених вуглецевих одиниць Україна продала лише 528,7 млн, або 20%.
На жаль, Україна активно долучилася до кіотських механізмів лише на шостий рік після їх запровадження, коли найбільш привабливий період для залучення великих обсягів кіотських інвестицій уже було пройдено. Адже в 2012 р. ціна 1 т вуглецевих одиниць була в 7 разів нижчою, ніж у 2008-му. Розрахунки показують: якби Україна змогла продати всі накопичені вуглецеві одиниці за піковою ціною, її дохід міг би бути в 10 разів більшим. А те, що Україна отримала 58% кіотських проектів ПСВ, - дуже слабкий аргумент, бо це найменш дохідний різновид кіотських механізмів.
Невеселі перспективи України і на найближчі чотири роки (до 2020 р.) продовження дії кіотських механізмів. Дуже сумнівним є збереження 1990 р. як критерію обчислення квот для продажу обсягів викидів парникових газів. Висока ймовірність того, що цей критерій замінять на 2005 р. Також дуже сумнівним є перенесення непроданих у 2005-2012 рр. квот на майбутні роки, у т.ч. включення їх до майбутніх угод. І, нарешті, можна забути про високі ціни на вуглецеві одиниці, які були в 2007-2009 рр. Останнім часом на світовому ринку обсяг пропозиції квот у п'ять разів перевищує обсяг попиту. Адекватно впала ціна на вуглецеві одиниці. До того ж торгівля квотами дедалі більше обмежується національними та регіональними рамками.
Відтак очевидно, що Україна мала би серйозно взятися за створення національного вуглецевого ринку з подальшим приєднанням до європейської системи торгівлі квотами на викиди. Обсяг внутрішнього вуглецевого ринку України може бути досить значним і приносити чималу частку інвестицій. При цьому, як показує міжнародна практика, на бізнес такий ринок негативно не впливає. Навпаки, стимулює скорочення викидів і формування фінансових ресурсів для низьковуглецевого розвитку.