Певно, все надбання кінематографу, який тему епідемій обіграв сотні разів, хоча й не балуючи глядачів розмаїттям (адже, на око, відсотків 80 його складають фільми про якусь невідому хворобу, що перетворює людей на зомбі), вимушені ізолянти за минулий рік передивилися. Втім, уже не доводиться сумніватися: ті, хто сподівався, що 1 січня 2021 року «оце все» скінчиться, дуже помилялися. Локдаунів та карантинів нинішнього року гарантовано буде не один. І комусь таки справді доведеться знову сидіти у своїх панельних в’язницях, бадьорячись відеозверненнями вітчизняних та світових зірок шоу-бізнесу про те, як вони стійко витримують вимушену, але таку корисну ізоляцію на власних заміських віллах.
То, може, щось почитати? Торішньої весни, ще на самому початку процесу, коли були надії на близьке закінчення цього тихого кошмару, популярною стала «Чума» Альбера Камю. Нерідко її цитували у фейсбучних постах. Та ближче до кінця року цікавість до «епідеміологічної художньої літератури» вщухла, хоча перспектива локдаунів і карантинів нікуди не зникла. Я ж прочитав, за наводками, дві книжки означеної тематики й хочу порекомендувати їх іншим.
Першою з дуплету за старшинством виступає п’єса Карела Чапека «Біла хвороба», не особливо відома навіть шанувальникам творчості чеського майстра. Написана за два роки до смерті автора, видана за рік до неї — у 1937-му. На жаль, українського перекладу, скоріше за все, немає, натомість текст російською легко знайти в електронних бібліотеках. Інтригує багато збігів на перших сторінках. Так описує вигадану Чапеком пандемію провідний лікар Сігеліус, відповідаючи на запитання передового журналіста: «…наша газета, бажаючи інформувати публіку, хотіла б почути з найавторитетніших вуст… — ...про так звану білу хворобу, або пекінську проказу? На жаль, про неї пишуть занадто багато. І дуже по-дилетантському, пане. На мою думку, хворобами мають займатися тільки медики. Бо варто написати про хвороби в газеті, як більшість читачів негайно починає шукати в себе симптоми. Чи не так? — Так, але наша газета якраз хотіла б заспокоїти публіку. — Заспокоїти? А чим її заспокоїти? Хвороба, бачте, дуже тяжка і поширюється як лавина... Правда, всі клініки світу гарячково шукають засіб, але поки що наука безсила. Напишіть у своїй газеті, що при перших ознаках хвороби кожен повинен звернутися до свого лікаря, ось і все. — А лікар? — Лікар пропише мазь. Бідним — марганцеву, багатим — перуанський бальзам... — І це допомагає? — Так... проти поганого запаху, коли відкриються виразки. Це друга стадія хвороби. — А третя? — А в третій допомагає морфій. Тільки морфій. І досить про це, га? Мерзенна хвороба».
Далі з діалогу читач дізнається, що хвороба походить з Китаю, уражає людей віком за 45 років, і надії на порятунок не має ніхто, коли одного дня помітить на обличчі чи шиї білу цяточку, з якої почнеться омертвіння тіла. Однак невдовзі виясниться, що надія є — хворобу можна лікувати. Це дослідив, довів і практикує один скромний лікар. Але є одне «але»...
Спойлерити не буду, продовження історії варто дізнатися самому.
Другою книжкою дуплету буде «Сталевий стрибок» шведського письменника Пера Фредріка Вальо. На радянському просторі був доволі популярним, адже його як ідейного соціаліста перекладали охоче і навіть неодноразово екранізували. Наприклад, аж двічі — «Загибель 31-го відділу» (або «Убивство на 31-му поверсі»), роман про комерційні засоби масової дезінформації, який сучасному читачеві буде зрозуміліший, ніж читачеві епохи «совка» з його виключно партійним агітпропом. Перекладений українською 1988 року і є у вільному цифровому доступі. На відміну від роману про жорстокість і непрофесійність шведської поліції, що у російському перекладі відомий як «Полиция, полиция, картофельное пюре!» (відповідно до оригіналу), а в українській бібліографії фігурує як «Мент, мент, лягавий мент!», але самого перекладу нема.
Щодо теми епідемій, то тут слово роману «Сталевий стрибок» 1968 року. В його сюжеті — загадкова хвороба, яка паралізувала столицю умовної скандинавської держави. На тлі хаосу владу беруть медики, що заганяють усе населення, котре не вмерло від загадкової хвороби з дивними симптомами (загиблих, до речі, не так і багато), у їхні домівки й починають запеклу боротьбу з епідемією. Втім, методи, якими вони борються (і в результаті яких людей гине значно більше), наводять на сумніви, чи все гаразд із головами в самих рятівників. Сюжет роману трохи плутаний, але розв’язка не просто оригінальна — вона цілком у дусі популярних нині теорій змови, причому доводить, що змови ці — зовсім не неможлива річ. Перекладу «Сталевого стрибка» українською немає, проте в рунеті він представлений неодноразово.
Ну й скористаюся нагодою і, попри обіцяний у заголовку дуплет, пораджу ще одну книжку, про яку вже писав у ZN.UA майже два роки тому (див. Нова антиутопія: містер Бен та «1984» епохи Web 2.0). Це «Сліпа віра» британця Бена Елтона, вражаюча й недооцінена антиутопія, дія якої відбувається в недалекому майбутньому (точніше, ніби й у далекому, але технічно завмерлому) на тлі постійних епідемій. Повного збігу з сучасною ситуацією шукати не варто, — в Британії майбутнього «ворогами народу» виведені таємні вакцинатори, в нашій же історії паріями стають саме ті, хто не хоче вакцинуватися препаратами, розробленими підозріло надшвидкими темпами. Зате всі інші принади Дивного Нового Світу, насамперед повністю прозоре життя з обов’язковою пропискою в соцмережах, сучасний «новояз» і викривлення уявлень про соціальну справедливість у романі прописані дуже влучно. На жаль, перекласти й видати українською «Сліпу віру» теж не спромоглося жодне видавництво.