UA / RU
Підтримати ZN.ua

Пішов з життя театральний режисер Едуард Митницький

Режисер пішов з життя після тривалої хвороби.

Український театральний режисер, художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький помер у віці 87 років. Про смерть режисера повідомив на своїй сторінці на Facebook театральний критик Олег Вергеліс.

Режисер помер після тривалої хвороби. Митницький проходив лікування в "Феофанії", а потім перебував на лікуванні вдома.

Режисер народився у 1931 році в Києві. З 1972 по 1975 рік обіймав посаду головного режисера Київського театру оперети. Митницький був засновником і художнім керівником Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.

Всього режисер поставив 140 вистав у театрах України, Росії, Німеччини, Чехії, Болгарії та інших країн. Митницького називали батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, вистави якого визначали "пульс" сучасності.

"Коли говоримо у зв'язку з втратою великого художника "пішла епоха", то, часом, це сприймається як стандарт, але у зв'язку з відходом Едуарда Митницького дійсно пішла епоха творчої автентичності в українському театрі, а також епоха етики, високого смаку, унікальної театральної педагогічної майстерності, - каже театральний критик Олег Вергеліс. – Театральне життя Митницького "обійняло" майже шість десятиліть. З його ім'ям пов'язані найгучніші та часоформуючі постановки не тільки в Україні, але і в Німеччині, Литві, інших країнах. Зокрема, років дванадцять тому газета "Литовський кур'єр" писала: "Цей режисер – метр. В українській театральній режисурі, можливо, фігура номер один. Якщо б він працював в будь-якій іншій столиці, то і там потіснив би багатьох з корифеїв". Однак статус почесного "корифея" не дуже спокушав режисера навіть після 80-ти, тобто він взагалі не любив ніякої статусності, завжди дистанціювався від "зв'язків у верхах", іноді він здавався незахищеним і у високому значенні наївним художником, який дивиться на наше життя сумними очима інтелігентів з творів Чехова чи інших його улюблених авторів. "Гамлет", "Чайка", "Украдене щастя", "Живий труп", "Варвари" - він любив великі п'єси і великі почуття на сцені. Ада Роговцева, Валерія Заклунна, Ірина Буніна, Лариса Кадочникова, Леонід Бакштаєв, Георгій Дрозд, Віталій Лінецький, Юрій Мажуга, Павло Морозенко – він любив великих акторів і завжди вмів розкрити щось невідоме в них, повернувши їхні "очі" прямо в глядацькі душі. Історичним фактом став репертуарний рекорд його "Варшавської мелодії" з Адою Роговцевою на сцені театру імені Лесі Українки. Театральною драмою – і його особистою, і загальноукраїнською – став на початку 90-х злочинний "наїзд" на великого режисера з боку можновладців, які вирішили розправитися з ним. Але він вистояв. Хоча це позначилося на його здоров'ї, це обірвало в ньому і якусь нитку, що відповідала за віру в справедливість і правду. Але все одно він тримався за цю нитку, ставив вистави (його остання постановка "Три сестри" за А. Чеховим - одна з найкращих вітчизняних вистав нашого теперішнього тисячоліття). І, природно, він зумів створити "свою орбіту" - учні, послідовники, одновірці, однодумці. У цій орбіті - різні люди, різні характери, різні темпераменти, але завжди ці люди – талановиті. Серед таких - режисери Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Дмитро Лазорко, Юрій Одинокий, Андрій Білоус, Тамара Трунова.

Два тижні тому я бачив його - востаннє. Едуард Маркович запросив на цю зустріч у свій дім. Хоча він вже згасав, як вечір. Говорив мало, бо говорити було важко. Але навіть у цьому важкому хворобливому стані відчувалася його внутрішня сила і бажання в черговий раз долати обставини, щоб знову і знову повторювати його улюблену чеховську фразу – "Знати, для чого живеш". Він знав для чого і заради чого жив. І ми це знаємо. Світла пам'ять видатному режисерові і непересічній людині. Такі люди в наших серцях і в нашій пам'яті залишаються назавжди, доки ми самі пам'ятаємо і відчуваємо".