Фільм звернув на себе увагу ще у травні - під час гучної, якщо не сказати скандальної, світової прем'єри на Каннському кінофестивалі.
//www.youtube.com/v/ZLRgAe2jLaw?version=3&feature=player_detailpage
Сенсація і шум супроводжували і однойменний роман, що вийшов у 2005 році, за яким знято фільм. Роман було побудовано в епістолярній формі, у вигляді листів жінки своєму чоловікові, в яких вона болісно згадує всю історію важкого, жахливо важкого виховання їхнього сина.
Як ще немовлям він постійно, безперервно плакав у візку - настільки нестерпно, що якось під час прогулянки вона навіть підійшла до дорожніх робітників із відбійним молотком, аби заглушити плач дитини.
Як він вперто до чотирьох-п'яти років відмовлявся вчитися ходити в туалет, і відразу після того, як вона вимила його, зі злісною усмішкою знову псував собі штани.
Ключ фільму, проте, не у дитині-монстрі, а в корінні його поведінки, у тому, що він - яким би страшним чудовиськом він не виріс - ріс у благополучній, забезпеченій сім'ї середнього класу, у нього було все, що потрібно - своя кімната, іграшки, увага з боку батьків.
Але - і це не твердження, а гіпотеза - не було головного: не було повноцінної самовідданої любові з боку матері.
«Мені здається, що матері і не тільки матері, а батьки в цілому, у тому числі і майбутні батьки, вдячні за те, що хтось наважився показати процес виховання дітей не крізь звичну призму рожевих окулярів, позбавити його романтичного ідеалістичного лиску», - говорить автор роману «Щось не так із Кевіном» американська письменниця Лайонел Шрайвер.