Багато професійних українських музичних колективів підтримують культурний фронт. Музичний фронт генерує ідеї, проводить заходи, якими його учасники допомагають зібрати кошти на підтримку ЗСУ, постраждалих цивільних і виконують за кордоном просвітницьку місію, ознайомлюючи публіку зі стародавньою та сучасною українською музикою.
Одним із таких активних колективів є квартет Kyiv Tango Orchestra (Тетяна Павлічук-Тишкевич (піаніно), Тарас Видиш (скрипка), Остап Конашук (акордеон), Назарій Стець (контрабас). Тільки на початку 2023 року за 18 днів зіграли 17 концертів. Ціль благодійних концертів — збір коштів на допомогу Україні через створений у 2022 році фонд Music Unites, призначення якого — допомога військовим, шпиталям, дітям, хворим, літнім людям.
ZN.UA зустрілося з засновницею, артистичним директором та піаністкою квартету Kyiv Tango Orchestra Тетяною Павлічук-Тишкевич.
— Пані Тетяно, від самого початку повномасштабного вторгнення ви включилися у волонтерство. А тільки з'явилися сили, почали давати концерти. У січні ви встановили своєрідний рекорд: у Німеччині та Швейцарії за 18 днів зіграли 17 концертів. Як вам це вдалося?
— Був лише один вихідний. Фізично витримати марафон із 17 концертів нон-стоп можна, тільки маючи дуже серйозний досвід гастролей. На щастя, він у всіх членів квартету є.
Наші концерти за кордоном ведемо англійською. Після кожного концерту дуже багато спілкуємося, бо відчуваємо, що потрібно транслювати важливі речі. Як можемо, ділимося емоціями, доносимо всю правду про ситуацію в Україні, дякуємо за допомогу, а також наголошуємо на тому, чим ще можуть допомогти європейці. І, напевне, завдяки силі музики, любові та щирості у нас скрізь відбувався сердечний діалог з аудиторіями. За зібрані кошти ми зробили чимало добрих справ в Україні: закупили ноутбуки для студентів авіаційного університету в Харкові, передали допомогу шпиталю у Дніпро, допомогу діткам у центри та дитячі будинки, багато адресної допомоги сім’ям з окупованих територій, літнім людям, хворим, військовим на сході.
— Ця велика війна підвищила інтерес широкого загалу до української історії, її незнаних сторінок. Майже в кожної родини в Україні можна знайти білі плями, травми, драми, які виникали через вплив різних режимів, які в різні часи існували на теренах країни. Знаю, що у вас надзвичайно цікава родинна історія. Розкажіть про своїх непересічних родичів, діяльність яких мала вплив на формування музичної культури України.
— Мій прадід по материній лінії — композитор, суспільно-культурний діяч Семен Петрович Тишкевич-Азважинський, на початку минулого століття був дуже відомим і вельмишановним у Києві. Семен Петрович був директором першої Робочої консерваторії, який сформував її перший, неймовірно сильний склад. Тишкевич-Азважинський у 1932–1934 роках обіймав посаду ректора Державного музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, який потім, у 1934 році, було поділено на самостійні виші: Київську консерваторію імені Петра Чайковського та Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
У страшне лихоліття 30-х минулого століття прадід за доносом був репресований і засуджений до розстрілу, який було виконано в сумнозвісному селі поруч із Києвом — у Биківні, 14 жовтня 1938 року. Через 20 років, 18 березня 1958 року, його реабілітували посмертно.
Прадідусь залишив по собі яскравий слід як композитор: серед його творів музична поема «Декабристи», рукопис якої знайшли в Європі, де вона з успіхом і була вперше виконана. Після прадіда лишилися численні камерні та фортепіанні композиції; понад 30 романсів на слова Шевченка, Рильського. Мій прадід вважав себе щасливою, у всіх сенсах, людиною: крім того, що реалізував себе як творча особистість, був щасливий і в особистому житті: йому судилося зустріти своє велике взаємне кохання — Валентину Жубр.
— Якщо не помиляюся, вашу прабабусю Валентину в Луцьку називають фундатором міської фортепіанної школи?
— Саме так. У Луцьку Валентина Жубр стала одним із фундаторів фортепіанної школи — першої музичної школи міста, якій потім подарували ім’я Фредеріка Шопена. Вона виховала багато поколінь талановитих піаністів, які виросли до професорів і розлетілися не тільки по всій Україні, а й по світові.
Але про прабабусю варто розповісти трохи більше. Аристократка, блискуча піаністка, учениця знаменитого професора Михайлова — Валентина Жубр після загибелі чоловіка залишилася з двома малолітніми синами і вагітна третім сином. Вона як удова ворога народу була кинута в буквальному сенсі напризволяще. Щоб вижити в той час із трьома маленькими дітьми, пані Жубр бралася за будь-яку роботу, мила підлоги та ін. Потім одного з синів відправили до трудових таборів у Німеччину. Прабабуся подалася за сином. Доля занесла пані Валентину з дітьми в табори для переміщених осіб до Австрії. Валентина Жубр чудово володіла європейськими мовами: німецькою, французькою, польською. Вона пояснила, довела дирекції табору, що вона професійний музикант. Представники дирекції сприйняли її прізвище «Жубр» як «Шуберт» і вирішили, що ця пані нащадок їхнього генія Шуберта.
І прабабуся в ім'я порятунку визнала свою «спорідненість» із великим австрійським композитором. Вона чудово знала біографію Шуберта, віртуозно зіграла сонатини композитора. І її разом із синами звільнили. Більше того, австрійські колеги-музиканти в маленькому затишному містечку Санкт-Валентин знайшли для пані Жубр напівпідвальне приміщення, в якому моя прабабуся заснувала першу в цьому місті музичну школу. Пані Валентина була вельми шанованою людиною в цьому місті, але ностальгія не давала їй спокою, і вона прийняла рішення повернутися додому, до Києва, до своєї літньої свекрухи.
Валентина як дружина ворога народу в столиці Радянської України не змогла знайти гідну роботу. За порадою друзів, вона поїхала до Луцька. Таким чином у Луцьку, на західному кордоні України, моя родина й пустила коріння.
За пару днів до весняного локдауну я вперше відвідала знакове для моєї сім'ї австрійське містечко Санкт-Валентин. Бачила і школу, засновану прабабусею, і костел, у якому хрестили мого дідуся. І ось які думки там мене навідали: напевно, безсмертя — це коли твої діти, внуки так люблять тебе і тонко відчувають через століття, коли близьким вдалося так зберегти твій образ і передати любов та повагу до тебе, що правнучка збирається та їде туди, де прабабуся працювала, виживала, плакала, ростила дітей і мріяла. Того дня я відчула себе по-справжньому щасливою. У Санкт-Валентин дуже красиво й затишно. І, напевно, прабабці не хотілося звідти їхати, їй було там добре... Однак у шляхетних людей борг понад усе.
— Ви певною мірою продовжуєте місію прабабусі, тримаєте культурний фронт, але в іншу добу, проте знову в реаліях воєнного часу.
— До кінця війни, до Перемоги всі наші концерти матимуть благодійний характер. У Києві ми зіграли лише один концерт минулого року, але він був дуже важливий, у рамках проєкту Соні Сотник «На шапку» у Peppers Club та зібрали для фонду «Свої» близько 100 тисяч гривень на закупівлю тактичної медичної допомоги.
Сьогодні — той момент, коли ти відчуваєш можливість бути справді корисною як ніколи. І ми не тільки маємо заробляти (не збирати, а саме заробляти!), показувати високий рівень майстерності та допомагати в Україні, а й доносити за кордоном важливу інформацію про спротив наших людей, про те, як тут, попри війну, вирує життя. Маємо доводити, що Україна гідна уваги не тільки коли війна, а завжди. Бо Україна є не тільки повноцінною частиною Європи, а навіть більше — її серцем. І тут живуть не лише найсміливіші люди, а й дуже талановиті, які можуть у будь-якій професійній сфері гідно конкурувати, ділитися досвідом та бути корисними будь-де у світі.
Чекаємо кожного на наших концертах, де звучатимуть унікальні аранжування українських народних пісень, найкрасивіші твори Астора П’яццолли, Рішара Гальяно, Мішеля Леграна, Карлоса Гарделя, наші авторські твори та твори наших друзів.