Сьогодні завершується театральна частина програми Першого українського шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську. Залишився тільки італійський Гамлет, який увечері на сцені франківців з’ясовуватиме, бути чи не бути. Потім — закриття фестивалю й у неділю — підсумковий круглий стіл із гостями й учасниками. Не маю здібностей макбетівських відьом-віщувальниць, аби розповісти подробиці того, як усе пройде, але цих відьом бачила й навіть познайомилась особисто. Розповіли вони про інше.
Не дивує той факт, що до країни, в якій відбувається повномасштабна війна, багато іноземних шекспіроманів і просто любителів побоялися їхати. Зі сміливих іноземців привезли на розсуд учасників фестивалю свої постановки театрали з Польщі (Театральна академія імені Олександра Зельверовича, вистава Matulka, режисерка Юлія Букала), Італії (The English Theatre Company & La Ribalta Teatre (Піза), сценаристи, режисери й актори Альберто Ієрарді, Джорджо Вієра та Едріен Г’юз) та з Молдови («Театр без назви», режисер Міхай Тарна).
У програмі фестивалю на великій сцені організатори заявили лише дві масштабні вистави. У перший день фестивалю це була одна з кращих шекспірівських вистав київських тезок-франківців «Коріолан» (режисер Дмитро Богомазов). Другою став «Макбет» із Молдови. Кураж (сміливість — рідною мовою молдовських гостей) у формі постановки в країні, яка переживає повномасштабну війну, Міхай Тарна демонструє не вперше. У поточному репертуарі Франківського театру йде єдина його вистава воєнного часу з місцевими акторами — «Дон Кіхот».
Випадково заблукавши в лабіринті театру, я потрапила до порожньої глядацької зали, в якій Міхай особисто керував технічними працівниками та контролював відтворення декорацій «Макбета». Сценографія вистави — Міхай Тарна й Адріан Суручану. На третині сцени, ближче до глядача, — земля. Справжня й багато — цілих дві тонни. «Це ми з собою привезли», — пожартував Міхай. Але правда-уточнення прозвучала одразу: ґрунт таки наш, рідний український, щоправда, у виставі він матиме «шотландську національність». Середня частина сцени — мінібасейн. Вода — теж справжня, щоб Леді Макбет ефектно омила руки від крові й не тільки.
Народна мудрість стверджує, що двічі в одну воду не ввійдеш, — можливо, й так. А от я з досвіду стверджую, що на тисячах квадратних метрів Франківського театру двічі (або навіть більше) можна заблукати. Знову випадково потрапляю, але вже на репетицію. На сцені в три яруси вертикально розвішано багато одягу. Підглядаючи, відчуваю, що класичного «Макбета» таки доведеться перечитувати.
І поки підготування тривали, мені вдалося не лише знайти вихід із театру, а й отримати для нашого видання ексклюзивний коментар іншого представника театральної родини Тарна — Ніку. Він є не лише меншим братом режисера-постановника, а й генеральним директором молдовського «Театру без назви».
«Ми з Міхаєм — наполовину українці. В нашої мами дівоче прізвище — Бондаренко. Мама обожнює керівника Івано-Франківського театру Ростислава Держипільського. Дала нам із братом завдання обійняти його за неї. Ми абсолютно підтримуємо Україну та вклоняємося сміливості вашого народу. У вас є таке влучне словосполучення — «цвіт нації». Ми бачимо, що, на жаль, саме такі українці гинуть. Портрети ваших героїв тут, у центрі міста, вражають. Це болить і нам. Цю кров кровожерливі росіяни не змиють ніколи й нічим. Ми з Ростиславом знайомі та дружимо дано. Із Шекспіром теж давно «дружимо». «Макбет» — це третя вистава за творами класика в нашому репертуарі. Незабаром буде четверта — «Сон у літню ніч» — і п’ята. Восени чекаємо на франківчан у себе. Нещодавно в нас був Маріупольський театр (Донецький академічний обласний драматичний театр, переселенці з Маріуполя, нині в Ужгороді. — Ю.С.) і Хмельницький театр (Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького. — Ю.С.). Ми обов’язково зробимо спільні проєкти з українськими театрами. Команда нашого театру, яка підтримує Україну, відразу погодилася приїхати на Перший шекспірівський фестиваль. Ми повинні бути тут, і ми тут. «Макбет» — це найсвіжіша постановка нашого театру за Шекспіром. Її зроблено під час війни. Загалом у п’єсі багато війни, як і багато тем, що перегукуються з українськими реаліями. З цією виставою ми були в Румунії, в національному театрі, теж на Шекспірівському фестивалі. У планах — участь у такому ж фестивалі в польському Гданську. Це складна вистава, й не лише тому, що в ній дуже багато декорацій. Хоча, правду кажучи, в нас є й значно складніші вистави. «Макбета» Міхай поставив фактично за два місяці, але виношував ідеї, роздумував, творив близько пів року. Він може радитися зі мною лише щодо кастингу. На інші процеси я не впливаю. Іноді я пропоную себе як актор (Ніку — актор за освітою й паралельно рок-музикант за покликом душі. — Ю.С.). Але Міхай мені каже категоричне «ні». Я ось мав грати Банко в «Макбеті», проте через директорські обов’язки не встигав на репетиції, і брат-режисер мене «вигнав» із вистави. Тому я сьогодні відповідаю за субтитри».
У середу в межах фестивалю у Франківську проводили майстер-клас із субтитрування за творами Шекспіра. Тих, хто гадає, що це просто — розмістити текст десь над сценою чи біля неї, щоб глядачам було зручно та зрозуміло читати, — розчарую. Насправді це ціла наука. Шекспірознавці ділилися секретами майстерності в теорії, на практиці ж саме «Макбета» виявилося, що це працює інакше.
Вистава звучала рідною офіційною мовою Молдови — румунською. Мова гарна, за звучанням нагадує італійську. Можливо, комусь у залі й пощастило почути все в оригіналі, від чого, власне, й створювалося цілісне сприйняття. Нерумуномовним глядачам не залишалося нічого іншого, як читати двомовні субтитри — українською й англійською. Повного синхрону з грою акторів не вийшло. Тому де чиї репліки, часто доводилося зіставляти після слів, які прозвучали хвилинами раніше. Титри до вистав Шекспіра виявилися складними, як і його драматургія. Тож усім, хто плануватиме участь у другому й наступних шекспірівських фестивалях, варто врахувати, що для глядацького «комфорту» на текстовий синхрон, можливо, слід витрачати часу не менше, ніж на виставу.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/4df7f26e90b5180e9803157054c52dd0.JPG" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/a1e4d6209d9f383060d0ad2cec36c79b.JPG" rtitle="undefined"]
На вході до глядацької зали помічаю, що «Театр без назви» приїхав зі своїми білетерами — вродливі жінки привітно зустрічають глядачів. Усі в однакових костюмах із емблемою театру. Вже в партері підходжу до однієї з красунь і українською (організатори фестивалю попередили мене, що нашу солов’їну гості розуміють, хоча розмовляють не всі) звертаюсь із уточненням, скільки триватиме вистава. Мовою Шекспіра чую про часові межі — майже дві дії, три години. Уточнюю, коли початок. «Вистава вже триває», — звучить у відповідь. І тут я розумію… Білетерів немає, це «режисерська пасхалка» — переді мною одна з макбетівських відьом-сестер.
Якби Шекспір знав пізнішу народну мудрість — «послухай жінку й зроби навпаки», доля Макбета, можливо, склалася б інакше. Зловісні сестри (Антонія Баранча, Вікторія Цуркану та Рада Мішкой), наче три змії, звиваються на сценічній землі з тілами «мерців» і проголошують довірливому Макбету (Александр Русу) свої пророцтва.
Не знаю, як у інших виставах, але в «Макбеті» Міхай Тарна не шкодує своїх акторів. Це буквально. Почуття кохання, піднесення та легкості подружжя Макбет демонструє в досить складний, хоч і красивий спосіб — майже 15-хвилинним акробатичним номером. Видовище заворожує, але лякає тим, що Леді Макбет (Міхаела Попеску) якщо й не загине раніше, ніж це прописав драматург, то скалічиться точно. Еквілібристика Леді відточена, глядач аплодує, страх зникає. Пізніше у виставі будуть високо «підвішені», ніби на гойдалках, у згаданому гардеробі Макбета відьми. Спочатку здається, що вони викурюють себе, наче міль із шафи, хоча насправді вони додають мук совісті Макбету в його танці-галюцинації на банкетному дійстві.
Образ короля Дункана, яким його побачив Тарна, здався мені частково не шекспірівським. На початку вистави це інфантильний монарх. Він схований у завісу вистави й виникає з неї, сидячи на щаблях/драбині своєї влади з льодяником у руці. Щось у молдовському трактуванні Дункана є від одержимо-психопатичного правителя. Він не церемониться зі своєю свитою, б’є, вимащує землею, надягає відро на голову, ґвалтує.
Сценічну дію «насильницьких» перипетій боротьби Макбета за владу режисер неодноразово перериває прийомом стоп-кадру з іншої царини — кіно. Відразу за основною завісою на весь «екран сцени» опускається біле полотно. Режисер ніби дає глядачеві й акторам відпочити, споглядаючи покадрово збільшені елементи класичного живопису, та пояснює, звідки брав натхнення і що насправді історія Макбета заполонила культуру й життя загалом набагато більше, ніж ми думаємо.
Омріяне королівство Макбет Тарни отримує у вигляді хиткої дерев’яної конструкції, на якій зверху лежить пам’ятник-«труп» убитого короля Дункана. В цьому ж королівстві-склепі Макбет розіпне свого друга Банко (Петре Драганча). «Красиве» режисерське рішення вимагає горизонтального підвішування — підв’язування мотузками актора до імпровізованої стелі склепу.
Пізніше привид Банко зійде на престол у прямому розумінні, босими ногами. Ця жертва тирана «коронована» кров’ю, червона рідина тече з рота, бруднить одяг. Щось є в цій мізансцені від звичного образу Ісуса. І поки це яскраве дійство відбувається, є час відшукати й інші паралелі, тому що кров на сцені не викликає вау-ефекту в українських глядачів. Наш режисер Максим Голенко давно привчив публіку до того, що «крові» мало не буває й насправді це не страшно.
Чого слід боятися в «Макбеті» Тарни — то це надзвичайно гучної музики. Відомо: що занадто, те може, в цьому випадку, призвести до втрати слуху перших рядів партеру. І ще. Знати про війну — це одне, але відчувати її «маркери» — геть інше. Тому про імітовані звуки вибухів вразливу щодо воєнних реалій українську публіку організатори мали б попередити на початку вистави.
Із цією виставою «Театр без назви» може сміливо брати участь і у фестивалі (якщо, звісно, такий проводиться) на честь румуно-французького драматурга, засновника «театру абсурду» Ежена Йонеску. Як зазначено на сайті театру, не Шекспіром єдиним, а також і Йонеску надихався постановник під час роботи над виставою. «Парадоксальний театр», який проявляється в тому, що світ абсурдний, адже люди знищують собі подібних, у режисурі Тарни поєднав двох видатних і кардинально різних драматургів. Шекспірознавцям та йонескознавцям режисер залишає багато «завдань»-загадок. Нехай досліджують.
А я прощаюся з Івано-Франківщиною та Шекспірівським фестивалем, який добігає кінця, й готуюся відвідати (за традицією, інкогніто) один із театрів на іншому кінці нашої країни.
Щоправда, він про це ще не знає.