9 листопада на квітковій фермі Farmstand у долині Гудзона (штат Нью-Йорк, США) відбудеться відкриття благодійної виставки «Варіації соняшника. Це Україна» (аукціон розпочався 2 листопада). Експозиція складається з 27 гравюр високого друку — кожна в унікальній концептуальній рамці, які представляють 27 регіонів України, включно з територіями, незаконно окупованими Росією з 2014 року. Мета — викликати дискусію та підвищити обізнаність про сучасну Україну. Гроші від продажу гравюр, а також доходи від книги «Київський вальс» підуть на гуманітарну допомогу нашій країні. Задум і реалізація цього проєкту належать Кетрін Шейні Лек — письменниці, друкарці й давній подрузі ZN.UA.
До нас молода американка приїхала 1994 року, щойно закінчивши коледж. Вона навчалася на пострадянських студіях із акцентом на історію України й мріяла відвідати країну, вихідцями з якої були її предки: сім’я Кетрін — євреї з Житомира. Така нагода дівчині випала. Й Кетрін не вагаючись вирушила до України.
Ми добре пам’ятаємо, як це було.
В аеропорту свіжоспеченого бакалавра зустрічав наш свіжоспечений головний редактор Володимир Павлович Мостовий. Вона знала кілька слів російською, а він мав шкільний запас англійських слів, які вже дещо призабув. Він кричав їй: «Секс! Секс о’клок айм гоінг ін йо флет!», маючи на увазі, що о 6-й вечора заїде за нею, щоб відвезти кудись повечеряти в незнайомому для неї місті. Від словосполучення «секс о’клок» очі дівчини округлилися й наповнилися сльозами. А він усе кричав і кричав, як і будь-яка людина, котра не знаючи іноземної мови вважає: що гучніше й частіше кричатиме, то краще її зрозуміють. Так почалося входження до колективу «Дзеркала тижня» доньки американського сенатора від Республіканської партії Кетрін Шейни Лек, або Карчика, як ми потім її називали в редакції.
Дівчина приїхала сюди, щоби працювати над науковою роботою, присвяченою Нестору Махну, а заодно ближче познайомитись із землею предків. Ми ж, за рекомендацією нашого тодішнього видавця Юрія Орликова, отримали зв’язкового з ним. Карчик виявилася тендітною дівчиною, але з енциклопедичними знаннями й сталевим характером. За три роки, які провела в нашому маленькому та згуртованому колективі, вона щодня обростала новими словами й друзями. Карчик стала дуже близькою людиною для всіх нас. Своєю чергою для неї майже рідним містом став Київ. Тут вона зустріла кохання — майбутнього чоловіка Конрада Вілла, знайшла друзів і зробила чимало для становлення «Дзеркала тижня».
І в страшну спеку, і в жахливу ожеледицю, спираючись на паличку (здоров’я її навіть 30 років тому не завжди було міцним), Карчик підіймалася вулицею Коновальця (колишня Щорса) до першої редакції «Дзеркала тижня». Коли ж ми вмовляли її залишитися вдома, страшенно злилась і відрубала: «Я лублу эту работу, луб-лу!».
Карчик вчила нас стійкості й цінностей. Була з нами на самому початку й зараз, багато років по тому, коли нашій країні так важко й погано, як ніколи, залишається з нами, хоч і на відстані. Ця виставка, кожна рамка показує, що вона відчуває країну, регіон, людей, які зараз страждають, і вболіває за них усіма фібрами душі. На початку війни Карчик підтримувала ZN.UA, організовуючи разом із Конрадом збори коштів для нас. Нині настав час допомогти благодійному фонду «Разом для України». Редакція всіляко підтримує її в цьому творчому та громадянському починанні й дуже дякує.
«Варіації соняшника» — це Україна» було створено як доповнення до мого гібридного чепбуку «Київський вальс — історії кохання», який вийшов друком у березні у видавництві Finish Line Press, — розповіла Кетрін Шейна Лек в інтерв’ю для «Разом». — «Київський вальс» — це хроніка мого життя в Україні в середині 1990-х років».
Життя в нашій країні на початку 1990-х не було легким. Тим більше для незнайомої з нею американки. Але вона прожила поруч із нами три роки. «Та Україна була недосконалою, — згадує Карчик. — Але це також була країна, сповнена надії після того, як нарешті стала вільною; нація, зосереджена на нових починаннях, незважаючи на минулі жахи. Це був чудовий час для мене. Я все ще маю в Україні дуже близьких друзів, які живуть там. Я зустріла там свого чоловіка. І хоча зараз ми у США, Україна все ще дуже близька нашому серцю.
Я почала займатися тим, що роблю зазвичай, тобто створювати книги про художників, а потім, коли сталося повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що це можливість розповісти людям свою історію й зробити так, щоб вони побачили більше, ніж просто те, що бачать у новинах. Україна — це набагато більше, ніж зона бойових дій зараз.
Оскільки я задумала художню книгу, то зробила для неї чимало відбитків соняшника. Вони надруковані в книзі, але я вирішила продовжити проєкт, оскільки мала оригінальні відбитки. Моя подруга з України запитала, чи набереться у мене 27 таких відбитків? Саме стільки регіонів в Україні. І тоді ми вирішили зробити ще один проєкт — варіацію соняшників в окремих рамках, кожна з яких представляє регіон України. Кадри всі різні — від відносно простих до символічних. Кожен супроводжується невеликим есе, які я пишу, щоби започаткувати дискусію й показати людям, що відбувається в Україні сьогодні.
Я буду рада, якщо люди читатимуть есе, ставитимуть запитання, і я зможу розповісти про Україну більше. Я це вивчала, це моя історія.
9 листопада на прекрасній квітковій фермі Farmstand у долині Гудзона, якою керує Кейт Фаррар, буде відкриття шоу. Впродовж місяця галерею буде відкрито, щоб люди могли побачити разом усі 27 соняшників, які ми плануємо продати. Усі твори будуть виставлені на аукціон Razom for Ukraine. І 100% виручених коштів, а також мої доходи від книги «Київський вальс» підуть на гуманітарну допомогу Україні.
Я постійно розмовляю зі своїми друзями з України. Люди дуже мало знають і розуміють про цю країну, сучасну українську націю — справді нову націю з давньою історією. Україна не вперше й навіть не вдруге намагається здобути незалежність від російського гніту відтоді, як ця нація була заснована. Україна — більше, ніж просто етнічна спільнота. Україна — це про вибір, про свободу. І це так для всіх, хто живе в ній. Передусім, звісно, для українців, але не лише для них. В Україні є багато євреїв, є кримські татари, у яких відібрали домівки. І є ті, хто, як моя родина, походить із України. Про все це йдеться в моїх нарисах.
Коли говориш про те, що відбувається просто зараз, люди часто вважають, що ця війна — про землю. Це не про землю й підкорення. Ця війна — не про підкорення. Вона — про знищення. І не просто знищення людей, а знищення ідеї, яка знаходиться просто на порозі Росії, занадто близько, щоб її не побачити. Ідея про те, що є інший вибір, що ви не повинні рухатися тим шляхом, яким гнобитель обмежує свій народ. Те, що люди хочуть бути вільними, — не провина України. Не провина людей, які вірять у те, що мають вибір. Не провина України, що вона зазнала вторгнення. Все це — з вини Росії.
Для українців це не проксі-війна. Це війна за їхню свободу. І один із меседжів, який я намагаюся передати через свої соняшники, — це те, що путінська Росія не робить жодної різниці між військовими й цивільними, між людьми, які воюють, і людьми, які виживають. Вона систематично обстрілює мирне населення. Ми вчергове побачили це під час бомбардування дитячої лікарні в Києві. Один зі способів знищення популяції — це вбивство та відбирання дітей. Іще один спосіб — убивати мирних жителів, населення, змушувати його жити в страху. І коли Україна звільнила частину своєї території, своїх людей, ми дізналися про страти мирних жителів.
Це важко, це страшно. Всі мої друзі — журналісти. Україна падає, і я не знаю, що станеться. Для мене важливо сказати, що я виступатиму проти агресорів і протистоятиму переслідуванням. Я робитиму все, щоб мій голос почули, й закликатиму до того, у що я дуже сильно вірю».
9 листопада, в день початку виставки, виповниться рік відтоді, як із нами немає Палича — Володимира Мостового. Він дуже ніжно ставився до дівчинки, яку доля занесла до буремної молодої країни. А вона любила його — надійного й небайдужого чужого дядька, який став своїм, близьким. Зараз він би лукаво посміхнувся у вуса й сказав Карчику: «Ай ем прауд оф ю! Ай ем вейт ю секс о’клок, ін Київ, афтер вар».