Ознайомилася зі звітом пілотного дослідження «Індекс добробуту дітей» (проведеного за ініціативи Фундації Олени Зеленської, Київської школи економіки та за підтримки ЮНІСЕФ), результати якого мають стати основою для розробки державної політики, спрямованої на поліпшення умов життя та майбутнього дітей.
І хоча багато показників наводяться на стан до повномасштабного російського вторгнення, є над чим замислитися сьогодні.
Загальні враження — варто покращувати показники, визнаючи нові умови та адаптуючись до них, а не прямувати до того, як було.
Попри те, що йдеться про дітей, я постійно бачу слово «дорослі». Фахівці всіх галузей, що працюють із дітьми, відчувають перенавантаження, брак нового обладнання, знань та умов для надання послуг. Батьки чи особи, які опікуються дітьми, втомлюються, просто постійно перебуваючи в пошуку, як закрити базові потреби. Виснаженість, велике навантаження, відсутність стабільності, боротьба за життя — це те, що єднає людей різних областей. У всіх зростають діти, яких хочеться забезпечити всім необхідним для їхнього розвитку.
Проте виклики часом різні. Не всім доводиться лікувати свою дитину після ракетного обстрілу, евакуювати з небезпечного міста, розшукувати її на території іншої держави чи взагалі ховати…
Мені подобається, що й досі згадують дітей, які виїхали за кордон, та враховують і їхні проблеми: труднощі з адаптацією, соціалізацією, збільшення часу, проведеного в ґаджетах, і часом повну відсутність освітнього процесу.
Оголилася та посилилася проблема із дітьми, які перебувають в інституційних закладах. Їх побачили всі ще після пандемії. Потім побачили їхні сім’ї, які, одержавши належну підтримку (і, бажано, ще кілька років тому), могли б не просто підвищити свій батьківський потенціал, а й прогодувати дитину. Зараз прийшло розуміння, що велику кількість дітей в інтернатному закладі важче захистити, евакуювати, розмістити та піклуватися про них.
Зростає кількість дітей, які наразі виховуються лише одним із батьків. І, з одного боку, чудово, що дослідження демонструє високий показник соціальної підтримки серед дітей і наявність друзів. З іншого — досить високим є показник ризикованої поведінки (зокрема і збільшення кількості завершених суїцидів) та підвищення агресії.
На жаль, мало згадується про дітей військових і загиблих. Вчителі, вихователі, тренери досі недостатньо обізнані в питанні підтримки дитини під час горювання. Досі не знають, що сказати дитині, тато чи мама якої пропала безвісти. На жаль, мало ініціатив із боку вчителів стосовно започаткування практики підтримки однолітками такої дитини. Це добре, що фахівці вже бачать за важкою поведінкою дитину з її потребами. Але чи в кожній громаді є групи підтримки для дітей, які очікують на повернення своїх батьків із фронту та які переживають втрату?
Зі звіту видно, що наявність чи відсутність послуг суттєво впливає на розвиток дитини. Ну, погодьтеся, якщо дитина має труднощі у вивченні математики, низьку самооцінку чи проблеми фізичного здоров’я, то саме репетитор, психолог і лікар є тими фахівцями, які могли б допомогти. Могли б, якби в селі чи прифронтовій зоні вони хоча б були.
Дефіцит дорослих людей я бачу всюди. Дорослі займаються своїми «дорослими» справами. А діти тим часом зростають. Вони хочуть відвідувати гуртки, мати місця для зустрічей із друзями (яких раніше не можна було привести додому, бо немає ремонту, а тепер — немає житла чи на маленькій території проживає велика кількість людей), хочуть бути здоровими та почуватися в безпеці.
Безпека — наріжний камінь для дорослих. У будь-якій точці України забезпечити її зараз на сто відсотків фізично, на жаль, не в змозі жоден дорослий. Але дорослий принаймні психологічно може дати дитині відчуття безпеки. Бо безпека — це коли всі поруч. Особливо для дітей зі сходу. От вам і аргумент, чому евакуація має відбуватися сім’ями. Безпека — це про сім’ю. Для дітей важливі ми, дорослі.
Однак, думаючи про дітей, ми дуже часто від них віддаляємося.
«Я втомилася», «я багато працюю, щоб нам було що їсти», «пограйся сам», «ти що, не бачиш, що мені не до того?». «Приглянь за братом/сестрою» стає не проханням, а щоденним обов’язком. Не бажаючи того, ми перекладаємо свої батьківські обов’язки на дітей, очікуючи від них розуміння наших тягарів, поблажливості, просячи про терпіння, якого не мало би бути в їхньому віці, та в розпачі прикрикуємо: «Коли ж ти вже подорослішаєш?».
Ми не готуємо їх до реальності, уникаючи давати прямі відповіді на запитання про смерть, майбутнє, зраду. Ми мало пояснюємо, що тато робить на фронті, чому мама вирішила стати до лав ЗСУ, чому дід не хоче залишати окуповану територію і коли ми повернемося додому. Розмиті/неправдиві відповіді, щоб не травмувати дітей, невміння сказати відверто («не знаю») або ігнорування («не питай дурниць») шкодять дитині більше, ніж знання правди. Це підриває її довіру до близьких, які щось приховують. Змушує уявляти більш жахливі картини та вважати себе винною у тому, що сталося. Іншим перекосом є розповідати всю правду дитині в найдрібніших деталях та обговорювати із нею/при ній всі прослухані новини.
Знаєте, мені болить, коли ми, дорослі, сильно занижуємо планку у вихованні. Ну, бо війна. Я думаю, варто розрізняти брак власних ресурсів на виховання і те, що ми називаємо розвитком цінностей.
Дозволено матюкатися, курити, пізно приходити додому (зате друзі є), сидіти допізна в ґаджетах... Тобто шкода для здоров’я якось відійшла на задній план через ризик узагалі померти. Ми почали нормалізувати (дозволяти) різні почуття, проте ще варто повчитися проявляти їх, не руйнуючи себе та стосунків із оточуючими.
Десять років — це великий термін для дитинства, щоб просто чекати завершення війни. Це час для того, щоб зробити ревізію, викинути все, що не працює, та почати будувати те, що дійсно треба нам і нашим дітям. Набиратися досвіду лікування, реабілітації, свідчення в суді та документування для нього. Робити укриття не для звітності, а тому що це нагальна потреба. Будувати шкільну програму з урахуванням емоційного навантаження (і це не те саме, що знизити планку). Та й кабінети створювати для відпочинку. Для дітей і для дорослих.
Та поки результати досліджень стануть основою для розробки ефективних «дитячих» політик (якщо стануть), не відкладайте радість, відкладайте сили на неї. Це потрібно нашим дітям. Вони можуть нас ще цього повчити. Навчити нас радіти, відпочивати, мріяти.
Плануйте час на побути із дітьми, на закупи (внесіть активність у спільний календар чи повісьте на холодильнику свої плани). Йдіть вчасно з роботи, якщо є така можливість. Позичте на вечір проєктор. Не витрачайте останніх сил на прибирання чи миття посуду або сварку. Придбайте м’яча. Урізноманітніть ваш спільний вільний час: настільні ігри, малювання, гра в хованки, запуск повітряного змія, катання на ровері, спільний майстер-клас, похід у ботанічний сад, саджання квітів. Дивіться разом мультфільми чи шукайте рецепт печива. Підготуйтеся до того, що приготування вечері разом займе більше часу, ніж коли ви робите це самостійно.
Прибирання постілі та чистка зубів можуть стати прекрасним ранковим змаганням. Хто програв, співає голосно пісню на замовлення переможця. Час у дорозі можна провести, спілкуючись, вигадуючи казки, замовляючи свої бажання чарівному єдинорогу. А, намалювавши веселий і сумний смайлики на пальцях, можна по черзі жалітися на все та знаходити разом привід для радості.
Наші діти, заради яких ми працюємо, мають нас знати та бачити. Бо саме вони продовжать нашу справу.