На церемонії London Evening Standard Theatre Awards-2014 премію за найкращу жіночу роль отримала Джилліан Андерсон. Відзначили її Бланш Дюбуа у спектаклі театру Young Vic "Трамвай "Бажання".
Діялося це далеко. Немає таких грошей, щоб "живцем" відвідувати такі спектаклі. Але завдяки проектові "Британський театр у кіно", доступ до якого все-таки є (у кінотеатрі "Київ", зокрема), можна радісно підтримати вибір британського народу.
Джилліан - 46, вона має гарний вигляд, кар'єра її вдалася. Переважно завдяки "Х-файлам" - знаменитому серіалові про аномалії та інопланетян. У цьому фільмі в акторки завжди напружене обличчя з одним і тим самим виразом: "В моей душе покоя нет, весь день я жду кого-то". Добре, якщо під "кого-то" мається на увазі агент Малдер (Девід Духовни). Але сценаристи за 9 сезонів так замучили недомовками у стосунках між героями, що не всім зрозуміло: чим там усе закінчилося?
Андерсон - на десятиліття - закарбувалася в мізках мас як Скаллі. У таких випадках кажуть: "роль-прокляття", бо стереотипи липнуть, в'їдаються в долю і шкіру.
Але тут, на наше загальне щастя, промислова індустрія новітнього якісного західного серіалу починає продукувати таку собі алхімію. Колишні актори-"трафарети" раптом стають оригінальними індивідуальними явищами екранної творчості. (Прикладів безліч - від "Шерлока" до "Справжніх детективів", можна згадати і "Батьківщину", і "Картковий будиночок").
Рік тому продюсер Аллан Кабітт подає заявку на "перезавантаження" акторки Андерсон. На основі свого міні-серіалу "Крах". Тут їй пропонують зіграти Стеллу Гібсон. Сильну, природно, самотню, коли треба - просто залізну жінку-детектива. Дуже залежну від зграї демонів, які гніздяться в її неспокійній душі. Намацавши слід маніяка, що потрошить беззахисних у Балтіморі, героїня Андерсон впадає в таку собі містичну залежність від душогуба. А коли Зло втілює Джеймі Дорнан (новий секс-символ, якого невдовзі запрошують в екранізацію "50 відтінків сірого"), чи треба розказувати, що і в цієї героїні "в душе покоя нет".
Камерний фільм - тягучий, як осінні дні й такі самі ночі. Напханий великими планами, довгими проходами, двозначними поглядами. Все-таки він не залишає "в покое" завдяки грі Джилліан. Рідкісний випадок, коли душевний стан артистки не тільки впливає на атмосферу, а цю атмосферу й створює. Джилліан, як ви зрозуміли, зіграла приховану "маніячку", яка взяла собі за фетиш іншого мисливця на людей. Ось вони й змагаються. "Кто был охотник, кто добыча - все дьявольски наоборот…"
Мабуть, рішення театру Young Vic - об'єднати в роботі над "Трамваєм "Бажання" Джилліан Андерсон та австралійського режисера Бенедикта Ендрюса - саме й викликане надзвичайним враженням від перегляду "Краху". До цієї сценічної команди згодом зарахували Бена Фостера - зовні грубуватого, але різнопланового актора (покликаного втілити ніби побутове зло) - Стенлі Ковальського.
Театр Young Vic - у південному Лондоні. Нью-Орлеан - на півдні Америки. У місті терпких ночей і синього піаніно відбувається те, що відбувається. Героїня Вільямса - Бланш Дюбуа - одного разу сіла в трамвайчик на станції "Мрія". Потім було безліч станцій. І чим довше трясся її вагон, тим примарнішою ставала реальність: шлях не туди! Луї Арагон казав, що "чоловік цікавий своїм майбутнім, а жінка - минулим". Отож, у минулому Бланш - багато цікавого. Є мрія про щось ефемерне, ледь не "у квіточку", є величезний будинок із білими колонами, ніби свій "вишневий сад". Звісно, є одне фатальне кохання. І повсякчасна - на межі клінічної неврівноваженості - надія на краще, добре. Яке вона й шукає в кожному зустрічному. Коли "мрія" вмирає, будинок руйнується, сад вирубують, кохання гине, а надії помалу гаснуть самі собою, - трамвай "Бажання" і доправляє цю ненормальну на останню станцію. Яка називається "Цвинтар". Але перед цим - неочікуваний візит у дім сестри Стелли...
…Томас Леньє Вільямс, а простіше - Теннессі, відомий скандаліст, телеграфіст, білетер, а згодом один із трьох головних драматургів ХХ ст., знав, про що писав у своєму "Трамваї". Він знав, що жорстокість і цинізм цього світу завжди витре ноги об ніжність і крихкість людської натури; розумів, що головний ворог для людини - час, бо ніколи не встигнеш, нічого не зможеш, нікого не повернеш. Ця та багато інших його п'єс - про спробу вирватися з умовностей, у яких нестерпно жити. Але трамвай - не "мерседес", це жорстка колія, тут нікуди не повернеш, нікого не об'їдеш. Можна тільки зійти з рейок. Як зійшла "з орбіти" і його героїня.
Увійшовши в "інший" світ, у середовище Французького кварталу, де живе її сестра, вона знову й знову ризикує зажити слави божевільної. А це вічна дискусія: хвора Бланш чи тільки прикидається? Принаймні не заведено лізти зі своїм статутом у чужий монастир, нав'язувати глухим свою пісню. І ще: не годиться випробовувати довготерпіння дрімаючого звіра - хижого Стенлі Ковальського. Вільямс, який працював над текстом у середині 40-х ХХ ст. в Чапалі, підсумував для себе ключове: "Справжній світ не має над людиною такої влади, як світ її вимислу, і тому, якщо людина не виламується з благопристойних буднів, для неї не так уже й важливо, яке життя вести..."
Бланш - виламується. Все-таки вона живе у світі вимислу, посеред
своєї мрії й будинку з білими колонами, по сусідству з яким - божевілля.
Вів'єн Лі, яка ідеально зіграла Бланш у фільмі Еліа Казана (1951), вже першою своєю появою у вокзальному диму сповіщала: на цю станцію з'явилася "не така, як всі". Вона була ефемерна, трохи ексцентрична, внутрішньо надламана, сповнена пораненої ніжності. Божевілля, на час вмовкнувши, все-таки дрімало в кожній її клітині, у кожному нервовому закінченні. У випадку з Вів'єн не було й не буде на світі іншої акторки, для якої Бланш виключала б бодай найменший "зазор" між художнім образом і людською особистістю. То було щось цільне, нерозривне. Енергія героїні Вільямса переливалася в "посудину" реальної людини, відомої акторки, нездорової Лоуренсом Олів'є. І ця "хімічна реакція" давала вибух мізків.
Джилліан Андерсон (підходимо до головного...) з'являється на маленькій сцені Young Vic, по суті, "так само, як усі". Нічого виняткового, ніякої печаті обраності, інакшості. Інколи вона здається навіть раціональною, можна припустити, що її візит до Стелли - розрахунок на подальший виграш.
Сцена нагадує маленьку циркову арену. Чи ток-шоу, де все в режимі он-лайн. Навколо - глядачі (зовсім близько). Всередині - маленька модель побуту-затишку Стенлі і Стелли. Хороша ванна, добротні двері. В усьому - деталізація. Якби екран міг доносити запахи - докладно розповів би, що вони готують, чим харчуються.
Австралійський режисер Бенедикт Ендрюс (який раніше "викручував суглоби" героям А.Чехова) розумно вирішує не змагатися з Вільямсом. Він довіряється цьому автору. І обставляє простір його п'єси як територію буденних атрибутів. Хлюпіт води у ванній. Дзвін розбитих тарілок. Скрип ключа в дверях. Перевдягання артистів перед носом у публіки. Це наближає історію Бланш, Стелли, Стенлі, Мітча - до кожного. Кожен "живе" всередині їхнього життя.
До всього, квартира Стенлі-Стелли - рухомий круг. Коли треба, майданчик не стоїть на місці, а розвертається до однієї частини глядачів - задом, до іншої - передом. Тут, природно, слід вирахувати режисерську метафору. "Трамвай" Бланш (якою її грає Джилліан) рухається виключно кільцевою колією - вічним колом. Хоч би на якій станції вона сіла, однак скоро повернеться на те саме місце. Дежа вю. Циклічний жах.
Дюбуа-Андерсон постійно з пляшкою віскі. Її ескапади інколи провокують сміх глядачів, підганяючи спектакль до ранжиру трагікомедії. Часом її героїня - просвітлена, місцями - розгублена. То вільна, як вітерець, то скута, як повітря в затхлій камері катувань.
Героїня Джилліан все-таки потрапила в "замкнене коло". І зірвалася. Зовні ніщо не видає в ній божевілля. Швидше, це - її демонстративна "театральність". Для набивання собі ціни, для підкреслення мнимої своєї значимості. Коли жінка втрачає все, у неї однак залишається головне - значимість. Наприклад, вона підкреслено поважно спілкується з "родичами". Ніби ховає за яскравим халатиком чи платтям у горошок спустошене серце, якусь маленьку таємницю. Ніби чекає й чекає - доброти першого зустрічного, від якої завжди залежить.
Її таємниця - у спектаклі Бенедикта Ендрюса - це одна трагічна втрата, що одного разу назавжди змінила її життя. І потім пустила "трамвай" по колу. Якщо Бланш у виконанні Вів'єн Лі ніби з самого початку схильна до розпаду особистості, то героїня Джилліан - в один день збилася з курсу. Саме тоді, коли втратила єдино важливу для себе людину.
"Це" вона й грає.
Грає неможливість "жити далі", якщо поруч, у її нинішній долі, немає одного... Вже навіть не важливо, з ким він колись спав, - хоч із крокодилами... Джилліан демонструє зацикленість героїні на єдиній пристрасті, неможливості позбутися її. У хлопчику-листоноші вона теж бачить - його. В очах Стенлі - його ж... Це призводить не до божевілля навіть, а до періодично нервових зривів. До "синусоїдності" емоційних станів. Її нарочита "театральність" - захист від смутку, ліки від страху, засіб "загримувати" свій опік.
Трактування це - суто вільямсівське. Хоча з його п'єси можна вивудити сто тисяч інших смислів, і всі вони будуть у зоні можливого. У героїні Джилліан саме така історія: жила собі жінка, закохалася на смерть, з "любов'ю" сталося харакірі (він убив себе в неї на очах). І як далі? Не знає ніхто - ні Бланш, ні Джилліан Андерсон.
Один із небагатьох, хто розкусив її в цьому спектаклі, звісно ж, Стенлі (Бен Фостер). Вони призначили одне одному побачення з першої ж зустрічі. Неодноразово вона могла вибачити йому його жорстокість. Тільки вибачити чоловіку, в чиїх очах прочитала, що він вирахував її миттю, побачив наскрізь... Ні, таке вибачити неможливо. Тому в історії сценічних взаємин Бланш і Стенлі передбачається майже джазова (часто жорстка) варіація, яка складається з антитез. І самі ці образи - різнополюсні актанти. Брутальність римується з ніжністю, жорстокість - із крихкістю. Вона тягнеться до нього підсвідомо, потім імпульсивно від нього ж відштовхується. Бачить у ньому антитезу колишнього коханого. Її лякає саме це - інше. Її ж вабить це - інше. В різності полюсів завжди є чуттєва магія. Теннессі Вільямс, який ніби особисто прожив кожен образ, знав, про що написав.
Бланш у поданні Джиліан - зовні розумна жінка, до всього, як відомо, вчителька. Горе її - не від розуму. Тим паче - не від божевілля. А від тієї самої фатальної втрати, яка на вагах долі інколи означає більше, ніж сама доля. Камера фіксує її тремтячі руки, відчувається, що хвилею ознобу охоплене все її тіло. Сценічна траєкторія цього образу зачаровує. Як непомітно зачаровує і її саму, вже підкрадаючись, божевілля. Навіть близькі люди в цьому рухомому "крузі", в цьому будинку стають ворогами.
Бенедикт Ендрюс, захопившись Бланш, усе ж не відхиляється від головної "колії" спектаклю, його магістральної теми. Не ображаючи Вільямса, він намагається повернути коло своєї історії у бік Будинку. Такої собі маленької планети двох людей (Стенлі і Стелли). Вона крутиться й крутиться навколо власної осі. І тільки вторгнення "інопланетянки", Бланш Дюбуа, різко змінює траєкторію руху, швидкість... Незвана гостя вносить розлад у життя інших, найближчих. Ніби руйнує своїми пошуками доброти... і цю "планету", саму себе. У цьому й парадокс. Щось - невиразно, щось - ясно.
…Одне слово, я так скажу, під завісу. Можете читати що завгодно про "європейський театр" (багато написали критики-радикали), навіть повірити у прочитане. Повірити, наприклад, що "європейський театр" - це часто текст без смислу, автор без прав, актор без штанів, а екран на сцені - обов'язково щось "концептуальне". Але... "європейський театр" - це і "Трамвай" у Young Vic (і багато інших добротних акторських і режисерських британських спектаклів), де текст - зі смислом, автор - із правами, а актори втілюють на сцені характери, а не відпрацьовують циркові номери.
У такому "Трамваї" - хоч на край світу.