UA / RU
Підтримати ZN.ua

Знущання над тваринами ("Форма води" Гільєрмо дель Торо)

Один із головних лиходіїв у Торо - такий собі генерал КДБ - хизується промовистим прізвищем "Міхалков".

Автор: Олег Вергеліс

В українському прокаті - фільм видатного мексиканського режисера Гільєрмо дель Торо "Форма води". Ця картина отримала "Золотого лева" на Венеційському кінофестивалі у вересні 2017-го. У березні 2018-го їй явно світять кілька "Оскарів". До того ж допіру Американська асоціація кінокритиків визнала "Форму води" найкращою картиною 2017-го. Тому в цих нотатках і залишилося відповісти тільки на одне запитання: чому американські критики так залюбилися в зацьковану амфібію?

Поета Жана Кокто одного разу запитали, що б виніс він із охопленого полум'ям будинку в найбільш вирішальний момент. Великий символіст і оком не змигнувши відкарбував: "Вогонь!"

Гадаю, якби мексиканця дель Торо - після прем'єри "Форми води" - запитали, кого або що він забрав би з тонучого "Титаніка", то й цей бровою не повівши відказав би: "Воду!"

Вода в картині дель Торо - не тільки нав'язлива метафора. Не тільки середовище мешкання розумної амфібії (що згодом виявилася "богом"). Вода - як мінливість і несталість - філософічний настрій самого режисера. Який, з одного боку, в цьому фільмі гребе проти течії. А з другого - рухається мейнстрімним руслом кінематографічної річки.

Одна з крилатостей стрічки запам'ятовується миттєво: "Час - це річка, що тече з нашого минулого". І, хоч би як фантазували американські критики, розгадуючи символіку води в назві й художній кінотканині, все-таки вода тут - не тільки любов, не тільки H2О, але передусім - Час. І вже його форма, тобто форма цього самого часу, тут залежить тільки від режисера, який і форматує свою картину так вишукано та педантично, що збоку вона здається такою собі формальною кінодосконалістю. У цю одну свою форму він вливає воду - зміст різних часів, різних епох, різних стилів. Часом здається, ще ледь-ледь, ще трохи - і грань цієї формальної досконалості буде зрушено. І, власне, якісне кіно перетвориться на кітчевий комікс. Оскільки всі належні атрибути й для коміксу тут є: монстр, закохана дівчина, погані хлопці, війна світів.

Але саме дивовижне відчуття форми й часу (теперішнього часу) залишають цю картину на плаву. І на межі. Власне кажучи, на межі масового (комерційного) кіно та кінематографу авторського.

І "Вода", і деякі попередні роботи дель Торо - це частенько саркастичне загравання з двома полярними кіноаудиторіями: масовиків-витівників та елітарників. Мовляв, погляньте, демони, а я можу і так, і сяк! Оскільки кіно - це не тільки келія для ченця, а завжди веселий маскарад підстав, підтасовок, метаморфоз, обману. Як у "Формі води".

Мабуть, і американські кінокритики, що назвали стрічку найкращою у 2017-му, більше за нас відчувають серйозну іронію дель Торо стосовно сучасного кінематографу. Сучасності взагалі. Того, що слова - давно вода. Того, що час, як вода, витікає крізь пальці. І тому вони, чуйні й суворі, виявилися такими прихильними до нього. Як до жвавого хлопчика, котрому дозволено говорити дорослим речі різкі, сварливі, але слушні.

І тому сам цей фільм - фантастична мелодрама про кохання земноводної тварини й німої прибиральниці - якось так сподобився потрафити практично всім. Адже сама структура картини до того майстерно й точково нашпигована найрізноманітнішими, не всіма вловлюваними цитатами, мемами, фішками, передражнюваннями, що тільки досвідчений кіноакадемік усе це вичленує, визначить. Потім оцінить майстерність режисера, який за півтори години ніде не порушив балансу інгредієнтів у своєму "фарші".

По-перше, картина наскрізь синефільська. Оскільки світове пабліситі вона отримала ще восени після Венеції і багато що в ній уже розшифроване, то залишається лише доказати навздогін, що дель Торо, як і Тарантіно у своїх "Безславних виродках", своєрідно вклоняється мистецтву десятої музи. Всім тим тлінним, спірним, чорно-білим, пафосним, помпезним, дурним, величним, однак, як виявилося, вічним цінностям кіно.

Його німа героїня, така собі "велика німа", живе в убогій комірчині, як тато Карло з іншої казки, - живе, буквально, над кінотеатром. Там кінозал постійно порожній. Два-три глядачі. Тим часом світ героїні загадково перевернутий: її понурий побут, укупі з вранішніми яйцями (круто звареними на повільному вогні) і заляпаною ванною кімнатою, міститься якраз над світом прекрасним і ілюзорним. Тобто над кінотеатром, у якому вона іноді сама-самісінька, роззявивши рот, дивиться старовинні пеплуми, ідентифікує себе з героїнями костюмованих мюзиклів, мимоволі цитує наміри Бйорк із Трієрової "Тієї, що танцює в темряві".

Коли - вже ближче до фіналу - велика німа вирішує усамітнитися зі своєю коханою амфібією у ванній кімнаті й, закупоривши її, напускає туди води під саму стелю, то трохи нижче - в тому ж таки кінотеатрі - падає некінематографічний дощ… Тобто протікає стеля. І форма води, тобто форма реального часу й форма конкретної забороненої любові, підминає під себе старовинні кіноілюзії, ніби ширяє над ними.

Хоча, власне кажучи, кохання-зітхання навіть у ванній-акваріумі - така ж ілюзія!

Важливий шар фаршу в цій картині - а-ля політичний. Дель Торо, що вочевидь суворо ставиться до політики Трампа, можна сказати, не дуже-то ідеалізує теперішні маневри США. А кінокритики і тут йому в поміч. Бо не всі з них теж ідеалізують політику Трампа, виступають проти расизму, сексизму, інших "ізмів".

І ось у "Формі води" саме ця політична складова, по-перше, в тому, що режисер реанімує давній конфлікт США й СРСР епохи холодної війни 1962-го, це період Хрущова. І мимоволі такий конфлікт вибухає потішними асоціаціями вже в теперішній формі часу. У нинішній формі застояної води - спалах ворожнечі США й Росії періоду Путіна. І один із головних лиходіїв у Торо - такий собі генерал КДБ - чомусь хизується промовистим прізвищем "Міхалков". А зграя якихось шпигунів намагається пробратися в усі секретні щілини США. Вони, звісно, ще не хакери, але вже на "правильному шляху" і багато на що здатні.

Певна річ, така ворожнеча і всі ці геополітичні суперечності в дель Торо - швидше, пародійна обгортка, псевдоісторичне тло, яке йому потрібне, власне, для love story. До якої, нарешті, ми й наближаємося.

Оскільки синефіл-режисер найкраще знає сущих і присних кіночудовиськ, то йому не довелося довго метикувати, щоби призначити на головну роль чудовисько зовні небезпечне, проте добре всередині, - земноводне, чоловіка-амфібію з гарними очима, сексуальними зябрами та елегантними манерами.

Сьогодні повсюдно викаблучуються хейтери на темі "домагань Вайнштейна" в кіноіндустрії. І дель Торо, як мені здається, цинічно пропонує у своїй картині на роль "домагателя" загадкову тварину. І ніхто не в змозі їй опиратися. Ні жінка німа, ні жінка балакуча (подруга головної героїні). Навіть жоден чоловік не може йому опиратися, латентно очікуючи якоїсь взаємності. Чи це дуля від дель Торо всім, хто домагався, домагається і буде домагатися? Та хто його знає. Режисер-синефіл просто жартує.

Тим часом дві самотності (прибиральниця й амфібія) випадково зустрічаються в засекреченій американській лабораторії, куди земноводне чудо-юдо доправляють, а потім вирішують, що ж із ним робити. Тим часом російські шпигуни стурбовані загадковим об'єктом, бо в СРСР уже послали Білку в космос, а що як туди ж пошлють і амфібію, і почнеться Третя світова? Отож навколо бідної тварини режисер закручує неабиякі трагікомічні пристрасті. При цьому він симпатизує падшим і вибудовує навколо амфібії несистемну опозицію. Всі, хто на боці цієї тварини, - бідні, беззахисні, несистемні. Німа прибиральниця, самотній художник, затюканий лікар.

І от якось так, ситуативно об'єднавшись, усі вони й повстають під прапором амфібії - проти Системи. Такої, якою вона представлена в цьому фільмі, - зокрема в образі жорстокого працівника американських спецорганів, переконливо зіграного Майклом Шенноном. Його герой - природжений садист, щирий шкуродер. Збиткування над тваринами й людьми - чи то його хобі, чи то патологія.

Чесно кажучи, чимало часу в цьому кіно саме й відведено збиткуванням над твариною. Її мучать електрошокером. Зневоднюють. Намагаються то вколоти, то розчленувати. Навіть у маленькій ванній своєї коханої вона найчастіше страждає, - ваблять свобода і вода. Вода в цьому фільмі і є свобода.

І сам дель Торо - шалений мексиканець, кіночарівник - поборник справедливості та свободи, противник стіни на кордоні з Мексикою, захисник тварин і людей. Людина, котра в головних своїх картинах ("Лабіринт Фавна" тут мається на увазі, звісно ж) розшаровує єдність світу. Оскільки точно знає або інтуїтивно відчуває, що є світ видимий (з кадебешниками, цеерушниками, холодними й гарячими війнами), а є світ невидимий, який може бачити й відчувати тільки одна-єдина людина. Така, як його велика німа. По суті - невидимка. Яка чи то придумала собі кохання з твариною, надивившись старих фільмів поверхом нижче, чи то справді пережила саме цю заборонену пристрасть у чіпких обіймах її плавників

Сентиментальність і фантастичність, іронічність і провокаційність цієї ретро-новели дель Торо іноді нав'язлива, іноді агресивна, часом просто нещадна. І все це на екрані - як вода, що прорвала греблю і зносить усе на своєму шляху.

Та саме в такому шаленому потоці води, в такій ось її формі (коли режисер і глядач перебувають під холодним душем тотального омовіння й очищення), часом і тьохне серце, і навіть ця вигадлива казка не здається такою вже небилицею.

Титри. Гільєрмо дель Торо - мексиканський кінорежисер, сценарист, продюсер. Номінант на премію "Оскар" за фільм "Лабіринт Фавна" (2007). Режиссер картин "Хеллбой", "Тихоокеанський рубіж", "Хребет диявола", мультсеріалу "Мисливці за троллями". В його картині "Форма води" (2017) в головних ролях - Саллі Хокінс (Елайза), Майкл Шеннон (полковник), Даг Джонс (Амфібія). Прем'єра фільму відбулася на 74-му Венеціанському кінофестивалі, в американському прокаті - з 1 грудня 2017-го.