Екскурсія до Києва була частиною великої програми перебування американських дітей зі штату Теннесі в гостях у дітей чернігівської школи №1 із поглибленим вивченням іноземних мов. Ця протокольна фраза могла б стати опорною у звіті про корисний та цікавий захід. А вона такою й стала, судячи з публікацій у місцевих ЗМІ.
...Їхали дружно. Варто було відвернутися від вікна, як перед очима обов’язково виникало якесь дитяче веселе обличчя, і не всміхнутися у відповідь було неможливо. Але погляд неначе магнітом притягувало до електричних стовпів, які по-солдатськи карбовано, через кожні п’ятдесят метрів бігли назустріч автобусу. Щось моторошне відчувалося в цій жорсткій і безглуздій атаці. І тільки уважно придивившись, можна було зрозуміти, що ж саме непокоїло: до жодного зі стовпів не вели електричні дроти, впродовж усієї президентської траси завдовжки 1500 м (дорогою часто їздить Президент у своє рідне село). Як же можна серед білого дня (або ночі, освітленої сотнями фар численних машин однієї з найбільш жвавих трас України) зірвати дроти, вирвати «з м’ясом» ліхтарі?
— Технічно зробити неважко, — неспішно пояснив нам після повернення до Чернігова директор міських електромереж Юрій Олексійович Калюжний, — беруть садові ножиці, секатор...
— Ні, ні, — не погоджувався знайомий електромонтер Саша, — на дроти накидають «кішку» і спокійно намотують...
Рокіт мотора, що віджив кілька клопітних життів під капотом автобуса «Турист», звичайно зайнятого розвозкою мішечників-бізнесменів із Чернігова в Білорусь і назад, не міг заглушити бажаючих поговорити — ніби до поїздки їм не вистачило часу. І якщо зненацька западала тиша — вона не здавалася гнітючою чи болісною.
Проходом пройшла усміхнена американка й зібрала з кожного американця по двадцять доларів.
— Вони хочуть почастувати наших дітей у «Макдональдсі», — пояснила директор першої школи Л.Геращенко.
Ось так... Навіть у чужій країні люди віддають гроші своїм, а не чужим підприємцям.
На зворотному шляху, займаючи насиджені місця, перекинулися ще кількома словами:
— У Михайлівському соборі школярі буквально завмерли від подиву. А дружина дуже заможного американця, який оплатив поїздку дітей, сказала: «Навіщо така бідна країна витрачає колосальні кошти на розкіш, яку не може собі дозволити навіть дуже багата держава?»
Тут на всю міць старечих легень кашлянув двигун і знову заторохтів принижено й послужливо. Попри це, голос, що пролунав, почули всі:
— Росіяни, українці сідають з українцями, американці з американцями!
Що, кінець ідилії? Зовсім ні. Виявляється, захотілося поспівати, а в такій справі, як вважали господарі, гості не помічники.
Затягли міцно, але не в лад: у будь-якому хорі, який стихійно утворився, завжди знайдуться два- три потужних голоси, власників яких природа поскупилася нагородити музичним слухом, але не обділила ревністю.
Купила мама коника,
А коник без ноги.
Яка кумедна іграшка -
Ги-и-и...
Схоже, не всім виконавцям пісня сподобалася. Якщо бути чесними, деяким слухачам — також. Серед останніх, зізнаємося, опинилися й ми. Погляд знову ковзнув по шибці. Але тепер електричні стовпи вже наздоганяли, і втекти від них було неможливо.
Покохала льотчика,
Думала — літає.
Поїхала в аеропорт,
А він — підмітає.
Вже краще рахувати стовпи-каліки, що навіюють відчуття лиха, яке невідомо звідки впало.
— Ви б подивилися наші програми з музвиховання, — зітхнула Л.Геращенко.
А чого їх роздивлятися — і так усе чутно...
«Призрачно все
В этом мире бушующем», — спробував хор.
«Е-е-е, — подумали ми, — без бельканто таке не потягнеш».
І справді — не потягли.
Тільки де їх узяти, ці бельканто, вони на дорозі не валяються. Їх треба учити, виховувати в них смак. Та й репертуар... Де вони — українські Шаїнські, де «Бременські музиканти» з українським Анофрієвим? Немає дитячих кіностудій — звідки взятися «Пригодам невловимих» із набором дитячих пісень, немає «Єралашів», «Айболитів» і сотень мультиплікаційних фільмів, на крайній випадок — діафільмів, що виховали мільйони дітей.
Хор завів щось класичне, вічне — тільки поєднання бемолів та діезів було там ще складніше, і всі сконфужено замовкнули. Щось непомітно вислизнуло, зламалося, раз і назавжди поховавши під своїми уламками щось тендітне і дуже суттєве, що називалося настроєм.
...У блокадному Ленінграді працював радіожурналіст Лазар Маграчев. Так працював, що його слухало все голодне місто, втомлене від холоду й бомбувань. Ми це точно знаємо, тому що він нам розповідав, як глупої ночі, коли давно вже настав комендантський час, гучномовці передавали: «Зараз наш кореспондент повертатиметься з роботи, просимо всі пости — пропустіть його додому».
І пропускали всі до єдиного. Виявляється, всі до єдиного слухали.
На кілометровому магнітофонному «млинці» залишилося на пам’ять, в архіві, кілька передач, зроблених ним під час війни. І нас, людей, котрі віддали не один рік роботі на радіо, вразило вміння людини, яка мала незвичайний «внутрішній слух», працювати зі звуком. Чомусь понад усе запам’ятався три- чи чотирихвилинний репортаж «Час змінив пісню» (про геніальний примітив Блантера та Ісаковського «Катюша»), який кількома штрихами зробили художньо точним, потрібним твором.
Коли приходить лихо — люди звертаються до пісні. Мабуть, тому з кількох десятків чудових передач, що збереглися на цій магнітофонній котушці, найбільше запам’ятався репортаж про пісню.
Замість післямови.
На параді в День Незалежності стрункі лави військовиків та міліціонерів, одягнені в різнокаліберну неоднакову форму, рвонули крок під вічно застільну пісню «Гей, наливайте повнії чари...», війська внутрішніх справ відкарбували його під «Розпрягайте, хлопці, коней та й лягайте спочивать» (що пролунало недоречним натяком), а вже кому особливо не поталанило — тупотіли під незабутнє «Мила Галя ноги...»
В одному серйозному дослідженні ми прочитали: за весь час війни німці так і не змогли створити жодної пісні, яка б хоч якось порівнялася з нашою військовою пісенною класикою. Жодної. Хоч як старалися — нічого, крім маршів, у них не виходило.