У діючу афішу головного драмтеатру країни повернувся спектакль, помітно програмний для репертуарної палітри франківців. «Грек Зорба» (постановка Віталія Малахова).
Разом із «греком» - після вимушеної драматичної паузи - повернувся до глядачів і актор Анатолій Хостікоєв, що зіграв в інсценізації знаменитої книжки Нікоса Казандзакіса одну з долеформуючих своїх ролей.
…Коли всі місцеві і подекуди ще вцілілі драматурги поголовно перекваліфікуються у «мильних стряпчих» (для підприємств Зеленського - Ряшина), коли всім більш-менш здібним 30-40-річним режисерам поперебивають ноги (не пускаючи навіть на поріг «національних» театрів), коли на всіх «академічних» сценах почнуть у масовому екстазі кривлятися бездарні статисти (у комедіях Рея Куні) - а тут ще й ви причепилися зі своїми питаннями… «То куди ж нам іти?!.»
Недовго думатиму. Бо знаю - куди.
Знову - туди, де в морі вогнів досі ще творять (а не юродствують і не відбувають репертуарну повинність) п’ять-сім наших великих акторів…
…І, що характерно, не за зарплату творять. (Господи, зрозуміло ж, що тільки за один знімальний день якась серіальна «тряпка» отримує у сто разів більше.) А тому, що так влаштовані, так вирощені і так виховані радянською театральною школою.
Ці творці-альтруїсти живуть у мистецтві за своїми (потім скажу - якими) законами.
І часто тільки виняткова творча одержимість (не плутати з маніяцтвом!) визначає фабули цих цінних для нас артистичних доль…
…Подумалося про це в антракті. Після першої дії «Зорби». Після натхненної і наденергозатратної гри артиста Хостікоєва… Який ще недавно (після маніпуляцій феофаніївських «інквізиторів») двома руками тримався за повітря, за білий світ - щоб тільки встояти на ногах…
І ось знову на цій сцені важко знайти йому рівних. У пристрасті темпоритму, в яскравості лицедійських поворотів («у» сюжеті і «над» сюжетом). У якомусь шаленому кипінні його вулканічного темпераменту… У тому, що навіть помислити не може про «економваріант» у розкритті складного образу, а припускає тільки одне - «розрив аорти». І - ні кроку назад!
Нагадаю, якщо хтось забув текст Казандзакіса, що Грек Зорба (Хостікоєв) - такий собі «вічний грек». (Як і «вічний жид» - в іншій ментальній системі.)
Це філософ, це теоретик і практик. Він згоден жити в монастирі, якби там не було ні Бога, ні чорта, а тільки «вільні люди». Інколи він наче буддист, а інколи - жорстокий матеріаліст… Але в усьому - великий оптиміст. І на всі руки майстер. Хоч у шахту готовий з розгону спуститися - по лігніт. Хоч на канатну дорогу піднятися - балансуючи між небом та землею…
Він так і живе по суті своїй - між… Між розумінням природи зла людського і необхідністю його прощати, не помічати, перемагати.
Великий, як Акрополь, цей волелюбний грек-гуманіст одного разу й вирушає з молодим «господарем» на Крит - чи то на роботу, чи то на пошук нових відчуттів…
…У кожному разі, в цій історії не такий важливий навіть подієвий ряд, важливіша - «несуча стіна». Якою є сам грек і його молодий приятель-«господар» - письменник Нікос…
Їхня випадкова зустріч - взаємовідображення одного в іншому. Один ніколи не стане таким, як інший. І навпаки.
У їхньому тандемі - неначе ілюзорний пошук батьком свого вічно заблуканого сина…
І вже зворотна спроба (з боку молодшого героя) - втамувати голод бездоглядності та сирітства, на яке, власне кажучи, приречений кожен... Хоч би яким «вільним» він здавався.
Для творчої спроби розкриття часом плутаної філософії цієї прекрасної грецької історії важливий насамперед не балетмейстер і не художник, а виключно сильний і злагоджений (бажано - рівноцінний) акторський дует… Таке постійне лицедійське перетікання один в одного. Інакше розсиплеться конструкція сюжету…
Тим часом у франківців вийшов не спектакль-дует, а спектакль-моно… Грек Зорба шкварить - і за себе, і за того хлопця…
«Того хлопця» (артист Тарас Постников) у першій дії хотілося боляче відшмагати різками. До того аморфний, безглуздий і абсолютно безпорадний вигляд мав його персонаж на досить-таки сильному загальному акторському тлі (як завжди, блискуча Н.Сумська, але несподівано потішив і молодий артист О.Тернов, ожививши свій маленький образ максимально).
Припускаю, що вже не народжує земля-матінка акторів-інтелектуалів (для складних і багатошарових образів). Тільки й панові режисеру годилося б у питаннях ключового розподілу не до такої міри компромісувати й ретельніше шукати обдарованіших людей у великій трупі.
…Оскільки попросту за загальну справу кривдно, якщо випадкова людина тягне на дно загалом хороший, достойний гуманістичний спектакль, у якому - місцями - неначе просвічує режисура Сергія Данченка… З його любов’ю до багатофігурних сценічних композицій і з його ж нескінченним співчуттям до Людини посеред тривожного Космосу життя.
…Уже в другій дії (з вищезгаданої причини) випадкового актора в невипадковому спектаклі стало по-людськи жаль… Жаль дивитися, як безглуздо й безрезультатно «буцалося теля з дубом». Як важливий для ідеології твору образ по суті розчинився, виявився загнаним у тінь, знайшовши собі за наказом режисера скромне місце в порталі сцени - ліворуч, аби нікому «не заважати»…
І, звісно, вся увага в дуеті, який не склався, тримається тільки на одній його половині.
Хостікоєв заповнює собою практично весь простір спектаклю, як рідина заповнює посудину. Його не може бути багато, його не може бути мало, - він тут саме повітря і саме життя.
З п’ятого ряду я бачу (і чую) його ворожбу, його акторське шаманство (причому без педалювання якихось зовнішніх прийомів).
Грек Зорба, актор Хостікоєв - чи музикує, розумує, чи одружується, -здається… живе за особливо важливим людським законом… Законом подолання… Коли душа болить, а на обличчі - усмішка. Коли потрапляєш у пекло, а рука все ж таки тягнеться до райських воріт. Коли ноги не слухаються, а треба танцювати, треба жити… Долаючи себе, перемагаючи різні обставини…
Ось так і живуть вони обидва - вічний грек і великий актор.
…І цього тижня більше не запитуйте мене: «Куди ж нам іти?!»
Ідіть на «Зорбу», на чудового артиста.
Ідіть у театр… І живіть - там, якщо тут - мерзотно або самотньо, якщо не діє навіть закон подолання.