В Одесі, у Театрі ляльок, перед Новим роком вийшла прем'єра вистави "Олеся. Містифікація", що отримала схвальні відгуки місцевих професійних критиків та спровокувала хижі протести з боку окремих учительок російської літератури. Довелося їхати.
"Олеся" О.Купріна побачила світ 1898-го, а це рік створення МХТ. Сама дата не передбачає зайвих підтекстів. Окрім того, що літературний матеріал - театрально привабливий, ліричний. Дуже кінематографічний. Сексуальних відьом Олесь у 50-х і 70-х ХХ ст. у французькій та українській кіноверсіях грали красуні кінозірки Марина Владі та Людмила Чурсіна.
А ось тепер, в Одесі, відьму Олесю грає лялька. І такий вибір чітко окреслює перспективу спектакулярного задуму режисера Івана Уривського. Втім, у його виставі грають і ляльки, і люди, з огляду на профіль конкретного театру.
Одеський Театр ляльок розташований на вулиці Пастера, 15. Він пришитий непомітною ниткою до великої будівлі Театру української драми ім.В.Василька.
"Два міра - два шапіро".
Бо споруда "Василька" - загибель Помпеї з драматичними будівельними риштованнями, системною руйнацією та іншою деградацією-децентралізацією.
А сусідній ляльковий будинок - одеська писанка: чисто-затишно-комфортно.
Купріна тут грають у залі на 200 місць - "для дорослих". У виставі задіяні штатні лялькарі та актори-приймаки з "Василька".
І вже сама назва прем'єри - "Олеся. Містифікація"- інфернальна формула роздвоєння, відвертої омани та провокації.
Втім, тут містифікація - швидше за все, режисерський натяк на давньогрецьке родове коріння лексеми: як "посвята в таїну". Бо в таїні буття і небуття - всі причини й наслідки подальшої "поліської трагедії" (вистава - українською мовою, із взаємопроникненням окремих діалектів).
Іван Сергійович (режисер) уперше поставив цей сюжет про Івана Тимофійовича (герой, що закоханий у відьму) кілька років тому в Київському театрі "Золоті ворота".
Вже тоді театрали відчули його щирий шалений сценічний потяг до містичного світу, який повсякчас проростає у світі реальному, літературному.
Втім, це досить складний і дуже особистісний режисерський шлях - торувати сценічну дорогу в такий собі потойбічний світ на основі класичних літературних текстів (О.Купрін, І.Франко), регулярно маючи справу з нерозумінням "учительок літератури": "Эта нє Куприн!"
Хоча який насправді той Купрін? І на якому гектарі його творчого спадку закопаний магічний кристал художньої істини? Про таке вчительки достеменно не знають.
Вони ж, безумовно, не знають, що сучасний режисерський театр - це насамперед авторський сон, fata-morgana. Зі старими ножицями з уроків праці чи шкільними логарифмічними лінійками тут не впораєшся, щось відтинаючи, вимірюючи або уточнюючи - Купрін чи не Купрін?
Бо Купрін або Чехов, або Франко, або Карло Гоцці завжди й існують лише в авторському (режисерському) химерному творчому постмодерному світі. Звісно, якщо такий світ - художньо переконливий, а ще - оригінально обставлений на будь-якій сцені.
На комфортній сцені Одеського театру ляльок світ "Містифікації" якраз і обставлений мінімальними атрибутами сценічної виразності. Старезна корчувата гілляка нависає над сценою. А на тій гілляці, як новорічні іграшки, певні знаки віри, релігії. Іграшкова капличка, зокрема.
То знаки божественного, до якого прагне розгублений герой - Іван Тимофійович.
Цей панич-народник з'являється на початку вистави з нутра - хутра. Такого собі чималенького гробка, створеного нашаруваннями старих шкур.
Я не знаю, яку грамоту режисури зараз викладають у наших вишах нашим молодим постановникам і до яких ідеалів зараз апелюють, але ось що мене вразило. Молодий режисер, якому, переконаний, ніколи й нічого не розповідали про "Річарда III" Сергія Данченка (у 70-х на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької), абсолютно інтуїтивно відчув важливість однієї сценічної метафори, що колись задавала тон виставі Сергія Володимировича. Бо ж і в нього (колись) із горбка шкур виповзало містичне зло, яке уособлював у давній виставі Річард, геніально зіграний Богданом Ступкою.
Тепер, в іншому часовому вимірі, з чергової хутрової могили виповзає не зло, а стражденна потойбічна чоловіча душа. І своїми долонями розтинає консистенцію часів. І тими ж долонями намагається підперти небо. Він хоче відбити черговий виклик долі, виринувши з "того" світу - на цей світ, на наш, на світ Божий.
Іван Сергійович бачить в образі Івана Тимофійовича не панича, а демона. Сприймає його за нещасливого янгола, який давно упав стрімголов, а тепер хоче знову злетіти. Щоб знайти в пітьмі язичницьких химер справжню дорогу до Бога.
Бо ж Бог - то любов.
У попередній камерній "Олесі" (в "Золотих Воротах") молодий режисер максимум своїх творчих фантазій зосереджував не на образах героїні-чарівниці та героя-панича, а на гротескній людині-метаморфозі, яку хвацько грав Дмитро Олійник, перевтілюючись то в Ярмолу, то в Євпсихія Африкановича. Молодий режисер уперто натякав, що справжні перевертні та чарівники-лиходії засіли не в темному лісі Купріна, що вони постійно живуть серед нас.
Ті чорти й дияволи - наш гіркий побут, наше, так би мовити, соціальне буденне повсякденне грішне життя.
У теперішній прем'єрній "Містифікації" все набагато складніше, попри лаконізм вистави та її стрімкий хронометраж (усього 1 год. 10 хвилин). Демон Іван Тимофійович (молодий яскравий актор-харизматик Вадим Головко), опинившись на грішній землі у пошуках втраченого кохання, зустрічає на цій-таки землі суцільне роздвоєння. Довкола - люди-перевертні. І лише він, потойбічний і зачарований, - без лялькової маски.
Таки завелася дивна пошесть у нашому світі земному, коли навіть привид візуально фіксує таке-ось роздвоєння.
Лялька у сучасному театральному світі часто прагне зайняти місце драматичного актора. Актор опирається, вступає з лялькою у поєдинок. Іноді це йде на користь енергетиці тієї чи іншої вистави. Мені пригадується п'єса Х.Грау "Синьйор Пігмаліон", написана у 20-ті роки ХХ століття, у якій актори вчинили бунт проти спроб ляльок захопити їхню територію. Давня п'єса не втрачає актуальності. І повсякчас виринає у пам'яті на українських людинолялькових поставах.
Тим часом, одеські актори-лялькарі майстерно ведуть свої подвійні партії - за себе і за того хлопця (чи за ту дівчину), тобто лялькову подобу.
Рука лялькаря народжує паралельне життя в одному герої чи героїні. І коли треба - віддаляється від лялькової оболонки, коли треба - максимально зростається з нею.
Сама лялька - не режисерська забаганка, а елемент поетики містичної драми. Усі вони, люди-ляльки, саме такі і є - подвійні, розрізані навпіл: Ярмола, Олеся, Мануйлиха, Урядник. Їхні лялькові маски - не карикатурні, а суто портретні.
Наприклад, лялькова маска Мануйлихи чимось нагадує портрет видатної актриси Марії Капніст, яка грала у 70-х ту ж таки Мануйлиху ще в українському радянському фільмі режисера Б.Савченка.
Отож, тільки демон-панич, ще раз наголошу, в цій виставі без маски і без лялькового альтер его.
Він, стражденна душа, відчайдушно долає сценічний лісовий лабіринт, потрапляє у стареньку хатину, де живуть відьма та її красуня-онука. І, потрапивши в ту оселю, під старий ослін, зачарований привид у скажених конвульсіях лупить кулаками меблі, ніби знову його замурували в домовину, ніби знову хоче вирватися на білий світ.
Лялька Олеся (з обличчям і очима героїні "Аватара") вабить його довжелезним червоним намистом - зашморгом, фатальними коралями. І він іде за нею, як зачарований, бо бачить у норовливій ляльці - рідну язичницьку душу, котра також шукає стежину до нового Бога.
У фіналі, про який варто писати есей, привид-панич пригортає до грудей - не дівчину, а фрагмент її лялькової подоби. Тобто душа її кудись відлинула (вже після того, як її понівечили "чемні" християни), а в його долонях залишилося саме лялькове лахміття.
І разом із тим лахміттям він опиняється там, звідки й прийшов. Під хутряною ковдрою, яка ніколи не зігріє.
За жанровими особливостями, така вистава - містична новела. Очевидно, сьогодні це улюблений "формат" режисера, що воліє через спресований сценічний текст донести до глядача максимум емоцій, образів, одкровень.
Містична новела вдало прошита стильною чуттєвою хореографією Павла Івлюшкіна. А головний актор вистави, Вадим Головко, майже ідеально проходить містичну годинну дистанцію, ніде не схибивши, не впавши в екстатичний самопоказ зовнішньої "закоханості": актор грає стороннього.
Хиткий стан лялькарів, які випробовують себе у лоні серйозної драми, цій виставі йде на користь. Бо хиткого стану вимагають від акторів і сценічний сюжет, і сам режисер.
Цей режисер - людина молода. Інколи він чимось нагадує загадкового хлопчину з фільму Ш'ямалана "Шосте відчуття". Ту саму зачаровану дитину, котра відчувала й навіть бачила потойбічні душі та образи. Відчуваючи, як важко й холодно їм десь "там", під тяжким могильним хутром нескінченних днів та ночей, він (хлопчина) і прагне бодай на мить, бодай на сцені вивільнити їх із пісків забуття. Подарувавши химерну містичну можливість жаданої мандрівки до Бога, до втраченого на цім світі кохання.
Власне, лаконічна, стильна, пластична людино-лялькова "Містифікація" - не про обман, не про очікуваний деким "маскарад". А саме про таїну кохання, до якого навіть потойбічна, але жива душа повсякчас прагне - добігти, дострибнути, долетіти.
Така концентрація енергетичної таїни і потойбічної містики в коротенькій виставі далебі й розрахована молодим режисером на те, що його справжня довга "вистава" для вас ще буде тривати-тривати-тривати - багато годин поспіль. І коли розгублено залишиш ошатний ляльковий театр на Пастера, і коли тихо сядеш у потяг Одеса - Київ. І коли правильно поставиш - саме три крапки - у ліричному дописі про цю "Містифікацію"...