Кажуть, не кожного дня зустрінеш живого класика. Не вірте. Принаймні одного з живих класиків українського постмодерну можна зустріти майже кожного дня. І саме в тому вигляді, в якому має існувати майже ідеальний, в уявленнях доби Романтизму, поет - у віршах.
Юрій Іздрик "Щоднявіршик" - чи не наймістичніша фігура сучукрліту. Він зрідка з'являється на модних тусовках, не веде постійних колонок у популярних ЗМІ, як це робить більшість його колег, і уникає будь-яких "програмних" - і за формою, і за змістом - висловлювань, що, вважається, личать класикові.
Його важко сприймати як класика. Не тому, що він для того "замало зробив", а тому, що так і не одягся у бронзу, не засвоїв зверхньої інтонації і взагалі весь час у пошуку, хоча, здавалося б, людина з таким "послужним списком" могла б уже почити на лаврах. Натомість він засвоює дедалі нові й нові території - попсові простори соцмереж та "живого" музикування.
Тому не таємнича усамітненість і не колишня слава "станіславсього феномену" найцікавіше в Іздрику. Найцікавіше саме це - його фантастична здатність уникати жорстких рамок і визначень. Будь-які спроби "класифікувати Іздрика" обов'язково зазнають провалу. Він, здається, чи не єдиний український митець, який може сказати про себе: "формат ловив мене, та не впіймав".
- Юрку, вірші у стрічці Фейсбуку - не те, щоби дивина. Час від часу люди постять вірші - свої чи чужі. Втім, коли йдеться про поезію на ФБ, перше ім'я, яке спадає на думку, - твоє. Бо, здається, в українському ФБ ти єдиний, хто підтримує власне "стрічку віршів" майже в щоденному форматі. Це якийсь вияв вірності самвидаву? І чому саме вірші? Адже Іздрик - передусім живий класик української постмодерної прози.
- Проза закінчилася. Я не можу відповісти на запитання, як закінчується проза і починається поезія, - просто мене поперло писати вірші. Я почав продукувати римовані тексти з якимсь графоманським запалом. Мені писалося - я писав. І викладав те, що писалося, в Інтернет - спочатку на ЖЖ, потім почалася ера Фейсбуку.
- Це була свого роду "обкатка" перед виданням книжки?
- Взагалі не йшлося про жодні книжки і жодні видання. Тобто частково ці тексти кудись потрапляли. В Underworld, приміром, чи в "Таке". Але відтоді збірки для мене стали побічним продуктом - творчий процес головно пов'язаний саме з ФБ. Хоча й збірки виходять постійно - але я не пишу "для збірки". У збірки йде те, що вже було опубліковано в мене на стіні.
Мушу сказати, це зі мною трапилося дуже вчасно - те, що я пишу тепер, за форматом дуже підходить саме під сучасні соцмережі. Принаймні якщо йдеться про ФБ - ВКонтакті я не буваю, там зовсім інша публіка. Тобто це я не буваю, а моя поезія там теж є - є фан-клуб, який перепощує туди мої вірші, але сам я до цього стосунку не маю. Тексти свої публікую у ФБ і, паралельно, за звичкою - в ЖЖ.
Я кажу про ці зміни "вчасно", тому що дуже змінився за останні роки темп сприйняття. Проза лишилася, головно, у ЖЖ. Формат ФБ для прози не надто підходить. А є ще, кажуть, Твіттер - хоча я особисто взагалі не розумію, для чого він існує. Втім, на ФБ є свої винятки. Я от певний час слідкував на ФБ за постами Чепиноги. Доволі великі тексти, як для ФБ, але дуже круті. Майже Гашек. Але на загал, два монітори - це максимальний обсяг, який готовий спожити пересічний читач.
На ФБ пост затримує увагу на три секунди. За ці три секунди він або піде в небуття, або "зачепить" когось. Якщо до поста додати картинку - це додатковий спосіб привернути увагу. Пишучи для ЖЖ, я для кожного тексту робив у фотошопі ілюстрацію. Для публікацій у ФБ просто беру яке-небудь зображення з мережі, що більш-менш відповідає черговому віршеві. А за обсягом 6-8 строф - це максимальний розмір вірша. Оптимально, як на мене, 3-4 строфи - це і є так званий формат пересічного фейсбучного поста. І цього, як виявилося, мені цілком достатньо для чергового висловлювання.
- Це був якийсь черговий постмодерний експеримент - із залученням медіа, колажу тощо?
- Ні, навіть на думці не мав. Для мене ФБ - це інструмент. Це майданчик, через який я виходжу до читача. Безпосередньо. Щоденно. Без спілкування з видавцем, пошуком якихось компромісів щодо того, якою має бути книжка, роялті, презентація і ціла решта. Мене особисто взагалі не особливо збуджує нагода видати ще одну книжку, якщо є можливість публікуватися на ФБ. В мене вже є поличка, заповнена моїми книжками. Однією більше чи менше - без різниці. Мені не дуже важливо, як це бачить видавець чи критик. Мені важливо, як це сприймає читач. І тут ФБ дає все необхідне.
Попервах, коли почався весь цей графоманський "гон", мені було цікаво побачити реакцію публіки. Як широкої, так і специфічної. Мені було цікаво, що це зі мною відбувається - напад чистої графоманії чи воно чогось варте? Спостерігав, як люди заходять на мою сторінку, ставлять лайки, коментують, поширюють вірші, кількість цих людей щоразу збільшується, утворюється певне коло "своїх", упізнаваних читачів, до відгуків деяких із них починаєш дослухатися... А коли побачив серед читачів, що відмічали мої вірші, таких людей, як Катя Калитко, Андрій Бондар, Юрко Позаяк, думка яких для мене багато важить, - зрозумів: те, що я роблю, має право на існування.
Привабливість публікації на Фейсбуку в тому, що ти маєш реакцію читача відразу й безпосередньо. Ти бачиш своїх постійних читачів - хто постійно читає, лайкає, поширює. Ти бачиш, що саме вони вподобали. Які коменти лишили.
- Ну хіба це не колаж? Посеред численних склянок, кинутих міністром у губернатора, десятка постів про "єврозраду", що вступають у клінч з єврооптимістами, посеред зведень з фронту та волонтерських прохань про черговий тепловізор з'являється вірш, після якого кожен щось може написати "від себе" і вступити в полеміку з автором. За законом соцмереж.
- Ні-ні-ні. Я ніколи не вступаю у полеміки і взагалі не відповідаю на коменти. Ніколи взагалі. І не бавлюся у всі ці "бани" і "розфренди" - за весь час я видалив лише двох якихось особливо клінічних типів та й то лише тому, що вони свої записи публікували на моїй стіні власне як записи, а не як коментарі. Це, так би мовити, порушувало чистоту концепту. В мене на стіні - тільки вірші і відгуки читачів. Це мої правила. Сам я в жодні обговорення не влізаю, утримуюсь від висловлювань на злободенні теми, ігнорую флешмоби та й узагалі вкрай рідко коментую чи поширюю чужі записи.
Стосовно ж постмодерності такої практики і таких творів скажу таке: звісно, в моїх віршах нерідко з'являються якісь явні чи приховані цитати, загравання з чужими текстами, алюзії на відомі твори з інших мистецьких сфер - тобто все те, що прийнято вважати ознаками постмодерну. Проте річ у тому, що моя нинішня аудиторія, судячи з тих же коментарів, перебуває в цілковито іншому полі інтертекстуальної компетентності, відповідно, цитати не впізнаються, алюзії не прочитуються. Я, по суті, працюю з простими художніми висловлюваннями, де будь-який підтекст - лише діло читацької інтерпретації. Здається, у цьому всьому залишилося дуже небагато постмодерну.
- Втім, твій старт відбувся саме на ниві постмодерну, і саме там ти набув неабиякої літературної ваги. Наразі от укладаєш том вибраної прози. Туди увійдуть ті знакові тексти, з яких усе починалося в українському постмодерні?
- Туди має війти все. Вся моя проза. У зв'язку із цим я зараз її перечитую. І, якщо чесно, відчуваю тихий жах: хто і коли вирішив, що я вартий уваги письменник, кому спало на думку, що це добра література, навіщо і як це взагалі можна читати? За винятком кількох творів я не бачу там того, що сам вважаю доброю літературою.
- Ну, все ще можна виправити - на те й перевидання. Не кожному класикові дається шанс поправити самого себе.
- Ні, не можна нічого виправити. Книжки - як діти, вони тобі не належать, їх треба відпускати. І давати можливість жити власним життям. Намагатися виправити щось у тексті, який живе собі в читацьких інтерпретаціях кілька десятків років, - це те саме, що припертися додому до дорослих дітей і вчити їх правильно жити. Не можна нічого виправляти. Треба "відповідати за базар" - що сказано, те сказано.
Це моя особиста точка зору. Проте це точка зору не лише письменника, а й читача - я не люблю помічати зміни в улюблених текстах. От, наприклад, "Індію" Андруховича, яку я дуже ціную і люблю читати напам'ять, не сприймаю в новіших редакціях, а лише в тій, найпершій, яка так і вразила свого часу.
Тобто як письменник я розумію, що правки доречні, і нові слова, можливо, точніші, проте як читач - гаряче протестую.
Але жах ситуації навіть не в тому, що я нічого не виправляю. Я зараз переглядаю власні тексти, і бачу, що там окремими втручаннями нічого не виправиш. Я взагалі не розумію, як люди все це читають. І навіщо вони це роблять. І пощо хтось це видав. Ну, може, "Воццек" іще має в собі, крім постмодерних ігор, якусь живу емоцію.... Кілька есеїв пристойних є, якісь два-три юнацькі оповідання. І все! Тепер, коли є часова дистанція, я це добре бачу.
- Цей жах навряд чи виправданий. Те, що ви робили тоді, - весь ваш "станіславський феномен" - справило колосальний вплив на українську літературу. Хоч би що тепер про це казали високочолі критики. Які, втім, і тоді вас не жалували.
- Річ у тому, що тоді це було не так уже й складно - зробити щось цікаве і справити враження. Ми прийшли на цілком порожнє місце. Ми просто увірвались туди і зайняли нішу українського постмодерну. Там ми робили те, що хотіли, і все, що хотіли. Проте в нас не могло бути того, що вважається суттєвим у постмодерні, - деконструкції модерну. Бо як деконструювати те, чого майже не було на той час? Власне, ніша українського модерну досі напівпорожня. Ну, от хіба, може, Жадан з Прохаськом тепер її заповнюють.
- Як ти ставишся до нинішньої критики "станіславського феномену" як чогось несерйозно-ігрового, провінційного, переоціненого?
- Ну, зі столиці все виглядає провінційним і переоціненим - все ж доленосне обов'язково мусить відбуватися в столиці, так? Але воно відбувалося саме у Франківську. Тоді тут просто вибухла мистецька активність. Я вже втомився це повторювати: "станіславський феномен" - це не суто літературне явище, яке можна звести до прізвищ Андрухович, Прохасько, Єшкілєв та ще кількох. Це тепер "феномен" виглядає як суто літературний, а тоді йшлося і про музику, і про візуальні мистецтва, про пошуки нових форм організації мистецького простору й комунікації. Багато людей з різних сфер було в цьому задіяно. Акцентованого літературоцентризму в оцінці феномену додало, звісно, існування журналу "Четвер". Перелік тих, хто дебютував у ньому, вражає. Більшість нинішніх літературних "імен на слуху" - як першорядних, так і другого рангу - вперше засвітилися саме в "Четверзі". Цей журнал, загалом ці час і місце виявилися дуже продуктивними, хоч як би критики тепер до того ставилися. "Четвер" був і стартовим майданчиком, і територією, на якій діялося щось нове і страшенно цікаве. Цілком нове, цілком відмінне від того, що відбувалося чи, радше, не відбувалося в офіційній літературній тусовці. У столиці зокрема. І була ще друга хвиля "станіславського феномену", якою винесло на світ божий Катю Бабкіну, Софію Андрухович, Таню Малярчук і багатьох інших. І були цікаві музичні проекти - "Перкалаба", "Рура", "Пан Пупец". І яскраві художники - згадаю бодай Євгена Самборського. Це був спалах, ми в нього потрапили і стали "феноменом". Скінчилося. Тепер Франківськ - це болото якесь. А більшість з цієї другої хвилі "станіславського феномену" розбрелася світами і цілком добре в тих світах функціонує. От і все, що я знаю про "станіславський феномен". А провінційний він чи ні - яка мені різниця?
- Проте я, наприклад, не відчуваю, щоби саме столиця, Київ, тепер визначала літературну моду, як це колись було з Франківськом чи зі Львовом. Взагалі з літературними модами складно - їх, мабуть, мали би визначати премії. А тут єдиний тренд, помічений останнім часом, - те, що українські письменники дедалі менше присутні у просторі російських премій, дедалі більше - у просторі західних.
- Це природно. І це процес взаємозалежний. Премії, так само як гранти та стипендії, - це вагома частина існування письменника. Українського принаймні. Бо це те, за що можна жити, і при тому займатися саме літературою, а не пошуком підробітків. У нас же така ситуація, за якої видати книжку - зовсім не означає, що це допоможе фізичному виживанню письменника. Письменник в Україні може виживати і займатися суто письменством, власне, лише тоді, коли отримає стипендію, грант чи премію. Тому питання премій таке чутливе. І цілком слушно - йдеться найперше про західні премії та гранти. Тому що українських премій небагато, грантових програм - іще менше. А нерідко наша премія - це не так матеріальна допомога, як мінус у карму і привід для довколалітературних чвар. Тому лишаються зарубіжні - Ангелус, ВВС чи Премія Конрада. Втім, довкола них також постійно виникають чвари й суперечки. Що свідчить, як на мене, про одне: премій усе ще надто мало, письменників усе ще надто багато.
- Все ж стосовно російської літератури - здається, ми розходимося не лише "за преміями", а й за читацькими смаками. На початку конфлікту була ціла полеміка: чи варто купувати російські книжки? А тепер вона вщухає, і, здається, не тому, що ми таки вирішили "не підтримувати російського виробника", а тому, що читати їхні книжки стало відверто нецікаво.
- Мені теж нецікаво. І не "останнім часом", а довше. Колись чекалося, наприклад, на чергову книжку Пєлєвіна. Та після "Бетмена Аполо" цього автора практично неможливо читати - конвеєр, мертв'ячина, нудьга. Був час, коли російська література була певним орієнтиром, а найяскравіші автори диктували моду, створювали тренди, та й найновіша західна література доходила здебільшого в російських перекладах. Давно це було. Закінчилося. Не могло не закінчитися.
- Серед письменників зараз дуже популярний жанр - колонки на соціально значимі теми. Але ти, власне, чи не єдиний з "живих класиків", хто дотепер уникав слави ще й колумніста. Це принципова позиція - не висловлюватися на дражливі теми, як і не писати коментарі на ФБ?
- Ну, колумністика для письменника - це передовсім підробіток, конвеєр, фабрика, а не спосіб самореалізації. А стосовно моєї відсутності в цьому просторі, то тут таке. По-перше, я маю сумнів, чи взагалі ЗМІ потребують якихось колонок-рефлексій на соціально значимі теми від такого мізантропа, як я. По-друге, вести колонку - це певне зобов'язання, це передбачає необхідність щонайменше раз на тиждень написати якийсь текст. Навіть якщо немає про що писати. Доводиться, отже, слідкувати за новинами, суспільними подіями, політикою, аби знайти тему і бути в темі. Це не лише виснажує, а й певною мірою форматує твоє життя. Бо так нормально мене не цікавлять суспільні події, я не відчуваю нічого, крім знеохочення й відрази, спостерігаючи за довколишнім світом, і мені взагалі не хочеться висловлюватися з цього приводу. До того ж я останнім часом зовсім не можу писати прозою. А щоби писати колонки у віршах - це треба бути Дмітрієм Биковим. У нього є такий талант - "стіхослагатєльство на злобу дня". Я ще так не вмію. А якщо йдеться про бажання бути щодня присутнім у медіапросторі - то його можу спокійно задовольнити публікацією у ФБ.
- А які бажання ти задовольняєш DrumТиатром? Чи це намагання утримуватися у тренді? Як Андрухович гастролює з "Карбідо", Жадан - із "Собаками в космосі", так і ти маєш "свій гурт"?
- Це не надто вдале порівняння. В Андруховича і Жадана - це репрезентація текстів зіркового автора із залученням музичних, візуальних засобів вираження. Це передовсім просування поезії не через книжковий, а через сценічний простір. Це синтетичні, а проте все ж логоцетричні проекти: є зірка-літератор, він же й автор-виконавець, і є супровід, група підтримки, так би мовити. В DrumТиатрі ж, по-перше, нема основної зірки - ми Грицьком Семенчуком працюємо і як автори, і як виконавці в дуеті. По-друге, нас мало хвилює репрезентація власних текстів. Тут усе підпорядковано музиці - фонетика, ритм... І тексти найчастіше допасовуються до музики, а не навпаки. Тут варто додати, що автор майже всієї музики - Семенчук. Зараз він працює у стилі, близькому до трип-хопу. На загал - це суміш жанрів електронної музики. Я намагаюся доєднатися в якомусь вокально-акустичному вимірі. Так чи сяк DrumТиатр усе ж - музичний проект, який не претендує на високочоле мистецтво, а тим більше не має на меті популяризувати українську поезію, нехай навіть суто нашу з Грицем. Ми працюємо для клубної публіки, яка хоче драйву, енергетики, танцю. А якщо в процесі нам вдається закинути в маси бодай дещицю літературних смислів - бачить Бог, то не наша провина.