UA / RU
Підтримати ZN.ua

"Якби той грек побачив наші ігри..."

Важливе в театральному сезоні 2013/2014

Автор: Олег Вергеліс

Усвідомлюючи, що національний театр - у шкалі національних (суспільних) цінностей - постійно танцює у хвості паровоза, хочеться приділити йому (театрові) більше уваги. Бодай у жанрі підсумкових нотаток, сезонного бліц-огляду.

Оглядаючи те, що відбулося, повторю відоме: театральний сезон пройшов, як солдат, крізь бурю й натиск політичної боротьби, народної ейфорії, напіввійськового настрою, напівпорожніх залів, недобитих надій. В окремих сценічних текстах сам наш час усе-таки відбивався. Хай і не в лоб. Але теперішні тривоги-рефлексії прошивали навіть канонічні класичні тексти. У минулому сезоні було багато поганого й катастрофічно бездарного. Це переважно комерційні комедії, якими театри "гатять греблі", посилюючи касові збори. Та, оскільки навколо й так усе погано, у форматі авторського рейтингу згадаю минулий сезон за принципом - "хорошого потроху".

«Підступність і кохання» (Київський Молодий театр)

ВАЖЛИВІ СПЕКТАКЛІ

"Веселощі сердечні" (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, режисер Д.Богомазов), "Підступність і кохання" (Київський Молодий театр, режисер А.Білоус), "Нахлібник" (Національний театр ім. Лесі Українки, режисер М.Резнікович)

Кожній із постановок уже приділялася увага на шпальтах DT.UA. Спектаклі міцні, добре закроєні, режисерськи вибудувані, акторськи якісно виконані. Це не надвидатний, але пристойний рівень "фундаментального театру". Який зараз дуже важливий як ремесло і "базис". Над яким уже згодом (заради Бога!) раціоналізатори з постдраматичних червоних бригад можуть споруджувати будь-які абстраговані "надбудови". Тут же важливо, щоб такий режисерський "базис" був і зберігався. Щоб його остаточно не роздовбали дилетанти, невігласи, бездари-самозванці. І щоб розбір п'єси, розміщення образів, виконавська майстерність підтверджували спроможність самої режисерської професії... І, даруйте за пафос, посилювали відповідальність перед... сценічним мистецтвом.

У кожній зі згаданих постановок можна виявити "виразки" й вади. Для мене ж важливіша авторська (режисерська) відповідальність перед текстом. Сучасний театр, як відомо, маніакально норовить змінити зовнішню "одежину" тексту. Тобто займається звичним, вигідним, модним, ефектним промислом: осучаснює, травестує, знищує. А так званий фундаментальний театр (ввічливий опонент "постдраматичного") навіть без прив'язки до зовнішньої актуалізації шукає в текстах ті внутрішні механізми й смисли, котрі й запускає в рух рука розумного режисера. При цьому в тих-таки текстах виявляються і другі-треті плани, і несподівані підтексти. Як це було завжди, як це й має бути.

Попри літературну ретрооснову, згадані вище київські спектаклі не прозвучали в сезоні як архаїка чи анахронізм. Внутрішній механізм заведений: другі-треті плани проступають.

Нинішні суперечки про "русский мир" і "російську війну" підтекстуально знаходять примхливий розвиток у спектаклі Д.Богомазова, який взяв у режисерський оборот радянську російську прозу Ю.Коваля. Постановник розглядає "російську людину" не крізь сьогоднішні сонцезахисні окуляри, а крізь лубочну призму міфу-притчі-небилиці. Як написав поет Є.Євтушенко, "Знаю я, что человек несчастен, потому что счастья ищет он…" - так і в Богомазова... Російські люди шукають порятунку-щастя в казці, в самообмані, у відчуженості від темного побуту, у спробі піднятися над ним.

Тема знаходження свободи, її прагнення і її ж зрадливої оманливості - у різних регістрах проникає в партитури київських спектаклів за п'єсами Ф. Шиллера (Молодий
театр) та І.Тургенєва (Російська драма). У молодих героях "Підступності…" притихлий, практично онімілий глядач зірко зчитує імпульси теперішніх бажань-устремлінь молодих людей, які ще недавно мерзли в центрі Києва, відстоюючи і свою свободу. А головний тургенєвський герой "Нахлібника" - маленька людина, що опирається волі ляльководів, своїй недостойній ролі, визначеній долею та небесами…

«Гра в Бога» (Київський Молодий театр)

ГОЛОВНІ РОЛІ

Віктор Алдошин (Кузовкін, "Нахлібник", Театр ім. Лесі Українки), Поліна Лазова (Катерина, "Така її доля", Театр ім. І.Франка), Анатоль Фон-Філандра (Хлопець, "Гра в Бога", Молодий театр)

Віктора Алдошина я відкрив для себе (і для інших) ще в спектаклі "Вишневий сад", де він грав поміщика Симеонова-Пищика. Грав добре, набагато краще, ніж інші. Але справжнє відкриття трапилося в цьому сезоні. Кузовкіна в тургенєвському "Нахлібнику" актор являє соціальним типажем і персоніфікованим зрізом цілого суспільного явища - "приживали". У скромному артисті не запідозриш прагнення засобів екстатичної (зовнішньої) сценічної виражальності. Найчастіше він проводить головні сигнали про персонажа крізь свій та його внутрішні світи.

Якщо інколи деякі актори кажуть про свої образи - "роль зі словами", то Поліна Лазова про свою недавню прем'єру могла б сказати - "роль із віршами". У спектаклі франківців "Така її доля", побудованому на невеликому вірші Т.Шевченка, акторка "троїста" в єдиній іпостасі: Катерина, Україна, Доля. Граючи лихого, шукай, де він - добрий, а граючи символ, шукай у ньому життя. Отож пані Лазова, опинившись у просторі доволі раціонального постмодерного сценічного каркасу, на щастя, виявляє ознаки життя у своєму троїстому образі-символі. І коли читає вірші, і коли співає, і коли перетворюється з людини на приречену ляльку-мотанку, трансформуючись в "епітафію" скорбних роздумів режисера про долю батьківщини.

Молодий актор Молодого театру Анатоль Фон-Філандра, що опинився у цій рейтинговій обоймі зовсім не задля приколу, жваво й емоційно зіграв на малій сцені головну роль у спектаклі "Гра в Бога". Хлопець-хуліган мучить у шкільному гардеробі подружку. Сперечаються про "божественне", влаштовуючи істерики й дивні ігри. Взагалі, незрозуміло, що він робить на цій сцені майже півтори години... Але серед цього всього, між рядками, відбувається щось абсолютно несподіване. Природна фактура і, в хорошому творчому сенсі, тваринна натура досі невідомого артиста тримають увагу й сам спектакль. Мені важко говорити про його амплуа. Не знаю... Але, гадаю, в різних жанрах він може проявитися по-різному.

Важко говорити і про перспективи цього обдарованого актора-"інопланетянина", аматора фото й паркуру. Тому що режисери ж наші люблять акторів слухняних, послужливих, правильних. А цей, що придумав собі екзотичний псевдонім - Фон-Філандра, демонстративно "неправильний", творчо нестандартний. Живе у своїх особливих ритмах-імпульсах. У маленькому епізоді спектаклю "Сватання на Гончарівці" примушує зал стрясатися від гомеричного реготу. В "Грі у Бога" в нього дитяча драма на межі патології. Хочеться побажати цьому артистові доброго режисера й хороших ролей. Щастя в мистецтві - це коли тебе розуміють.

«Моя професія — синьйор з вищого світу» (Національний театр імені Івана Франка)

ПОМІТНІ РОЛІ

Марко Дробот (Вурм "Підступність і кохання", Молодий театр), Наталя Сумська (відразу три ролі другого плану: "Живий труп", "Моя професія - синьйор з вищого світу", театр ім. І.Франка), Володимир Горянський ("Веселощі сердечні", Театр драми і комедії)

Цей блок - найкращі ролі другого плану. Образи, цінні не розміром (великий-маленький), а внутрішнім масштабом і художньою переконливістю.

«Веселощі сердечні» (Театр драми і комедії на Лівому березі)

Марко Дробот - непроминальна радість театральної громадськості останніх сезонів - грає секретаря Вурма в шиллерівській трагедії. Грає з допомогою інтонацій диявольського інфантилізму. Хлопчик-чоловік, якого пожирають внутрішні комплекси, - як втілене зло класичної love story.

Володимир Горянський - ефектно зіграв "під діда Щукаря" у спектаклі Д.Богомазова - знову тішить і режисера, і касові збори.

«Підступність і кохання» (Київський Молодий театр)

Дотримуючись принципу "немає маленьких ролей", відразу трьома залпами стріляє в сезоні Наталя Сумська. Два контрастно різних гротескних образи в "Живому трупі" - Анна Дмитрівна й Анна Павлівна, а також один невеликий, але найяскравіший і найбільш справжній у "Синьйорі" - Матильда. У зв'язку з цією актрисою, згадуючи С.Єсеніна, все ще "не улеглась моя былая рана". Її потенціал, темперамент і навіть статус давно потребують першого рядка в прем'єрних афішах. А поки що переважно ролі другого плану, які вона перетворює на план перший.

«Гамлет» (Шекспірівський театр «Глобус» у Києві)

УСПІШНІ ГАСТРОЛІ

Британський театр "Глобус", "Гамлет" В.Шекспіра
(режисер Д.Дромгул)

За заслуги перед сезоном "Почесної грамоти" гідні працівники Британської Ради в Україні. У кінотеатрах ініціювали прокат найкращих екранних версій англійських спектаклів. Сприяли також візитові до Києва "Глобуса". Ніби автентичний Шекспірівський театр грав трагедію Великого Барда в загадковому для мене місці - "Мистецькому Арсеналі". Тим самим, очевидно, доводячи своє історичне призначення: можемо грати Шекспіра де-завгодно - навіть на горищі вашої Верховної Ради.

Думки нашого театрального середовища про побачене не завжди одностайні. Але треба розуміти, що це все-таки - суто англійський "Гамлет", як і вбивство в однойменному серіалі. Це "театр тексту в похідних умовах", це ставлення до праотця свого з тією часткою поваги, легкості й відсторонення, які нічого іншого, крім поваги, у мене, наприклад, і не викликають.

Гамлет (герой) у "Глобусі" - швидше, школяр, недоучка й задирака, але не принц данський з очікуваною печаттю вселенської філософської глибокодумності. Трагедію він не пропускає через звивисті катакомби своєї похмурої душі, а тільки торкається її гострих кутів та обвуглених верхівок. На смуглястому обличчі цього Гамлета - хронічна маска розгубленого подиву: мовляв, як це все трапилося, в які вечори? Тільки дорослішаючи, можливо, він і осягне етапи-сходинки ельсінорських лиходійств… Але не виросте, а так і рухне, убитий опонентом. Простір імпортного спектаклю - ніби постсередньовічний ярмарок або приміський вокзал: усюди життя, навіть у залі, тому й не потрібно якихось декорацій, додаткових пристосувань, арок, балконів та люстр. Були б валізи... Адже головне - Він, автор, батько-творець.

«Завжди один» (Театр імені Лесі Українки)

ЮВІЛЕЙНИЙ ШЕВЧЕНКО

"Завжди один"
(Національний театр
ім. Л.Українки, режисер М.Резнікович), "Така її доля" (Національний театр ім. І.Франка, режисер С.Мойсеєв)

Сценічна Шевченкіана, присвячена 200-річчю від дня народження Кобзаря, запропонувала різні підходи і способи освоєння магістральної теми. Що рухає художником, який затіває спектакль "до дати", - ювілейний привід чи внутрішня потреба? Втішно, що спектаклі на національних сценах виявилися не "данськими". Тарас Шевченко в Російській драмі - образ грунтівника (який страждає від того, що доля його вирвала з корінням із рідної землі) і бранця (поет на чужині, у світлі петербурзьких салонів та інтер'єрів). Спектакль цей - філологічний, "білінгвістичний". Партія Тараса Григоровича розкладена на два голоси: український і російський. Відповідно, грають запрошений франківець П.Панчук та свій Д.Савченко. Сама композиція підтверджує щиру відданість постановника форматові епістолярної драми (його ж "Насмішкувате моє щастя"). У спектаклі, на мій погляд, надміру концертних фрагментів і автономних літературних відгалужень (Беранже, Пастернак). Але так здається не всім. Наприклад, мій колега В.Жежера вбачає у такій надмірності художню чесноту.

Форму спектаклю С.Мойсеєва "Така її доля" (на основі Шевченкового "У тієї Катерини хата на помості") умовно визначаю як "видиво". Гарне слово, згідно з тлумачним словником, означає "бачення, відтворене у свідомості, в уяві". Через свідомість, уяву й пропущені строфи Шевченка. Відтак - хореодрама "короткого метра" (близько 50 хвилин), але з протяжною перспективною і смисловою "вертикаллю". У цій постановці - стильні сценографічні й хореографічні образи. Від козацьких до самурайських… У цій же "невербальній містерії", побудованій на вірші Т.Шевченка, - авторська спроба зазирнути "за" строфу… І виявити там те ж таки містичне "видиво". У якому Катерина - Україна і взагалі Доля, а тривожні птахи - голоси померлих чи ще ненароджених. Ну й народ - не тільки натовп чи майданна стихія, а просто - люди. Шевченкові рядки про Крим сприймаються в мереживі постмодерного сценічного "видива" не тільки як несподівана "актуалка", а й нагадування… Та й сам цей короткий спектакль залишає чимало зашифрованих послань. Про народ, батьківщину… І всі вони, судячи з драматичного фіналу, на жаль, нерадісні, як і наше сьогодення.

«Розпуста Змії» (Київський Молодий театр)

ПОТРІБНІ ДЕБЮТИ

Монополія Київського академічного Молодого театру

Діючи за принципом парафразу Лопе де Вега - доля пестить Молодий, оскільки завзятий, - театр на Прорізній у минулому сезоні брав і якістю, і неабиякою кількістю. Кількість дебютів, за сьогоднішніми столичними стандартами, майже фантастична. Правда, зразу уточню: не за всіма дебютами (дебютантами) бачу велику художню перспективу. Частіше бачу лікоть педагога, який, бажаючи підтримати молодих, підштовхує їх до роботи на професійній сцені. І це теж правильний шлях. Оскільки без нагромадження енергії, без проб і помилок - не буде нічого.

Отже, про дебюти в цьому театрі. Драматургічний дебют - український автор Оксана Савченко, спектакль "Бери, люби, тікай", поставлений англійською режисеркою К.Штайнбайс. Поетичні дебюти - українські поети Олена Герасимюк, Мирослав Лаюк, Василь Карпюк, Юлія Нестерова у спецпроекті "Молода поезія, Молодий театр". Акторські дебюти - Олександр Ромашко і Дар'я Баріхашвілі ("Підступність і кохання"), Анастасія Блажчук ("Я знайду тебе, тому що кохаю"). Режисерські дебюти - Ірина Пастущак ("Розпуста Змії"), Катерина Лобода ("В чом чюдо, тьотя?"), Ілля Пелюк ("Принцеса Лебідь"), Анжела Крепець ("Я знайду тебе, тому що кохаю"), а також режисерський дебют актора Романа Семисала, що вже відбувся в цьому театрі, зі спектаклем "Рядовий Шевченко". Ось спеціально, без жодних критичних ремарок, перелічив цей загін: раптом хтось із них "погуглить" себе - і знайде... І тихо порадіє.

«Щоденники Євромайдану»

ШУКАНІ СМИСЛИ

Театральні активісти,
нові тексти,
оновлені підтексти

Зрозуміло, що зараз театру дедалі важче "змагатися" з драматургією життя. Як казав А.Чехов: "грубе життя!" І часто воно б'є звідти, звідки навіть не чекаєш. Ейфорія змінюється заціпенінням, тривоги підміняють надії. І ще ця вічна творча проблема: чи може театр стати універсальним дзеркалом, у якому "Калібан" усе-таки побачить своє відображення?

Недавній крихкий мир і нинішня війна апелюють до життя, до народження різних текстів, самим цим життям відредагованих. Ще восени на Камерній сцені франківців публічно читали одну з нових українських п'єс - "Слава Героям". Про "воїнів власної правди" - тільки по різні боки ідеологічних барикад. У залі були овації. Тому що "це" про сьогодні, про зараз, тільки без псевдоактуальних прив'язок. Правда, театри до таких текстів глухі: страх ризику чи бажання тихо відсидітися?

Тим часом екстремальні події в центрі самі собою диктують - "Щоденники Євромайдану". І документ тут як художній аргумент.

А ще - років 7 тому - саркастичним переспівом деяких чеховських мотивів у Києві вийшов спектакль "Четверта сестра" (за п'єсою Я.Главацького). Виявилося, саме зараз, із роками, в запалі суперечок про "чужих і своїх", ця постановка сприйнята мною як одна з найбільш своєчасних, як така, що транслює больові сигнали, відкриває трагічні підтексти. За зовнішньою бравадою і навіть клоунадою (що препарує теми-образи А.Чехова скальпелем польського автора) в самому спектаклі - гіркий, іронічний, тверезий і, головне, співчутливий погляд: на життя й на людину, "відформатовану" тим-таки життям під певний приречений стандарт.

…І, доки це життя всіх нас топче або "форматує", завершу тим, чим розпочав: "Утомлений безумством Мельпомени, у цім житті жадаю тільки миру..."