На серпневому Одеському фестивалі театрів, що має метафорично білосніжну назву "Молоко", Гран-прі отримала вистава "Каліка з острова Інішмаан" (Рівненський театр, режисер Володимир Петрів). А виконавець ролі каліки Біллі – Ігор Ніколаєв – визнаний кращим актором фестивалю.
Можливо, травневий відгук на цю постановку ("Слова МакДонаха, музика Ніколаєва") щось-таки містично напророкував? Бо ж рівненська вистава п'ятирічної давності ніби народилася заново. До неї знову прикута фестивальна увага як на заході України, так і на півдні.
Сама п'єса Мартіна МакДонаха про бідного каліку-мрійника (1996-й) сприймається класикою сучасної драматургії. А образ Біллі, вважайте, - один з визначальних (майже хрестоматійних) у сценічному літописі сучасності. У п'єсі, як наполягає сам автор, його каліці літ 17-18, до того ж у фіналі він передчуває швидку смерть. У рівненській психодрамі - герой поза віком. Тобто йому десь за 30, і це лише посилює гірку драму його каліцтва - з нею доводиться якось миритися, жити.
У фіналі добре українське режисерське серце дає героєві (і глядачам) надію, "випрямляючи" макдонахівського невдаху і даруючи йому чудесне зцілення. Хоча манера гри актора І.Ніколаєва далека від ефемерного бажання "втіхи" - тобто задоволення веселкових серіальних бажань найширшого глядацького кола. Ігор грає стримано, іноді сухо, концентровано драматично. Він не виставляє каліцтво свого Біллі на перший план, а, навпаки, першим планом робить його внутрішній світ, гострий розум, добре серце та людську гідність.
Ця його роль знайшла багато шанувальників у рідному Рівному. А також у тих містах і містечках, де вистава гастролює або фестивалить, як, наприклад, нещодавно в Одесі.
Звісно ж, про цього актора (про якого пишу) не знають ні Влад Ряшин, ні Юрій Мінзянов, ні навіть мій FB-friend Дмитро Гольдман (кити й акули нинішнього кіновиробництва). І шкода, що не знають. Бо від окремих розтиражованих облич на телеекранах уже нудить. А тут у нас, у провінції, є - справді є! - обличчя і нові й цікаві.
Це обличчя, навіть судячи з фото, - як аркуш з мольберта, що передбачає подальші примхливі й несподівані малюнки в різних жанрах-амплуа. Тобто може бути коміком, трагіком. І коли скаже В.Петрів (його режисер) - навіть пристрасним романтиком також може бути. Ця акторська природа подібна, перепрошую за неологізм, до чогось "женєміроновського": гнучка, лірична, позажанрова, дуже хитра й в'їдлива.
Таку природу любить кін, тому вони (актор і сцена) завше огортають одне одного - немов в обіймах.
Таку природу вистежують і столичні режисери. Недарма Максим Голенко зробив його ж неголовну роль у "Білій Вороні" (Блазень-Диявол) - головною.
Звідкіля такий узявся? Зі Здолбунова (сам про себе каже "здолбунівський чел"). Закінчив РДГУ (спеціальність - "театральне мистецтво"). У Рівненському театрі з 2005-го. Відтоді, коли прийшов на кастинг до Олександра Дзекуна у виставу "Берестечко". Серед зіграного - Сципіон ("Калігула"), Добчинський ("Ревізор"), безліч казок.
І, звісно, каліка Біллі у п'єсі Мартіна МакДонаха.
***
- Ігорю, свого часу і Марія Заньковецька, і класики МХТ, граючи хворих чи божевільних, відвідували різні медичні заклади. Шукали для своїх сценічних героїв відповідні діагнози й особливості поведінки. Як народжувався "ваш" Біллі, герой, котрого всі штурхають, принижують, а він, попри свої фізичні вади, тягнеться до великої мрії - великого кіно.
- Коли ми лише взялися за "Каліку", то переді мною як актором постало питання - а яка ж справді фізична вада в цього Біллі? Довго на цю тему говорили з режисером Володимиром Петрівим. Згодом я почав спостерігати за людьми з різними фізичними вадами. Одного разу побачив, як вулицею йде чоловік років 35 з очевидним діагнозом ДЦП, але йде самостійно! Він намагався втриматися. Карбував кожен крок. Це мене зворушило. Викликало захоплення: яких зусиль докладає ця людина, аби знову й знову стати на ноги, зробити кожен новий крок!
Мені здалося, що то йшов мій Біллі.
Згодом я вийшов на сцену з певним "малюнком" тіла свого героя - і стало зрозуміло, що каліку Біллі нарешті знайдено.
Гра уяви у таких сценічних випадках - також важлива річ. Треба придумати, як він тримає ложку, як п'є чай, як читає книжку.
Треба зануритись в його тіло, в душу.
Тому, розумієте, певні закони створення сценічного образу залишаються незмінними - як у часи Заньковецької, так і в наші. Насамперед -спостереження і фантазія.
- Не один рік ви граєте у провінції (хоча театр успішний). І сама тема театральної провінції - водночас емоційна і трохи сумна. Чи є відчуття, для кого граєш, для чого граєш? Або, як запитав би А.Чехов, "зачем живем, зачем страдаем?"
- Знаєте, коли занурюєшся в образ, то ні про що подібне не думаєш. Для кого, для чого? Давні греки колись грали для неба, для богів. Деякі сучасні актори грають тільки тому, що не можуть не грати, не можуть не лишатись емоційною складовою життя того чи іншого глядача.
Отже, відчуття, що твоя роль - саме така емоційна складова, яка здатна дарувати радість, оптимізм, іноді навіть катарсис… Усе це в сто разів важливіше, ніж регалії. Можливо, проблема "провінційності" для багатьох особливо загострюється тоді, коли актори відчувають свою нереалізованість? Втім, це також залежить від певного театру та конкретного режисера. У цьому плані в нас чудовий режисер.
- От ви граєте і каліку, і блазня, і Сципіона. А на вулицях Рівного вас упізнають? Можливо, пропускають у черзі за пивом чи хлібом?
- Впізнають. Але я не сприймаю те як популярність. Скоріше це щось подібне до фільму "Чужий": усі спостерігають за певною "істотою", щось там собі аналізують, але не показують виду, що знають, хто це чи що це...
- Про що думає актор з чудового Рівного (довкола якого вирує боротьба за бурштин), де отримує ну… кілька тисяч гривень на місяць і щоденно бачить у зомбоящику якогось столичного посереднього колегу-телепня, котрий лише за один день має до десяти тисяч гривень?
- Таке питання багатьох провінційних акторів чіпляє за живее. Але це не заздрощі. Що ж, якщо вони можуть стільки заробляти, то тобі також ніхто боронить… Але є інша, серйозніша, проблема. І ця проблема соціальна - нерівномірність і нерівноцінність оплати акторської праці.
Звісно, ніякої зрівнялівки в нинішньому світі не може бути. Це справді було би абсурдно. Але ж не таємниця, що в деяких провінційних театрах актори дуже і дуже бідують… Проте мусимо боротися і не зупинятися. Хоч як це важко.
- Яка роль на рідній сцені найбільше вас розкрила?
- Ну, звісно, насамперед каліка Біллі. Така роль - подарунок. Дуже вдячний долі за роль Блазня у "Білій Вороні". Люблю свої вистави "Калігула", "Одкровення від Івана". Взагалі люблю цікаву роботу.
- Коли ви навчалися в закладі з абревіатурою РДГУ, то, можливо, мали перед собою певні взірці в акторській професії? Ну, Ступка, Брандо… Було бажання когось наслідувати, на когось рівнятися?
- Знаєте, взірцем може бути кожен талановитий актор - незалежно від його віку й статусу. Той, хто тебе надихає, спонукає, мотивує, - вже і є взірець.
А от кумирів у мене не було і немає. Чомусь так склалося.
- Знаю, що крім акторства ви також викладаєте в одному з модельних агентств. І взагалі не цураєтеся ніякої роботи. А який період свого творчого життя вважаєте найдраматичнішим? І, навпаки, найвдалішим?
- Життя - така річ, коли взагалі не знаєш, що там буде далі, за поворотом. Тим воно й цікаве - прекрасне і щасливе, страшне і важке. Згадавши певний шлях, лише згодом розумієш, який період можна вважати драматичним, а який вдалим. Для актора, можливо, й корисно, аби такі періоди становили певну діаграму - то злети, то падіння. Бо одне без іншого не буває. Про себе скажу так: саме зараз я і щасливий і нещасний одночасно.
- Уявімо, вам пропонують роль Гамлета. І чекають саме від вас можливу концепцію шекспірівського образу. Про що і про кого міг би бути ваш Гамлет саме сьогодні?
- Ну… Мій Гамлет - про відкриття істини. Про розплющені очі на світ брехні, золота й влади хтивості. Мій Гамлет - про судний день для всього світу і для самого Гамлета зокрема. Ми, люди, завше прагнемо світла. Ми відчуваємо його. Але, на жаль, часто чинимо навпаки, занурюючись у темряву. Божі заповіді подаровані людям давно. Та хто ж їх виконує? Хто ними живе? Далеко не всі. Тому й мій уявний Гамлет, можливо, боровся би саме за Божі заповіді в нашому трагічному світі. Це було би ствердження Гамлетом віри в Бога у часи безнадії й диявольщини.
До речі, я взагалі ніколи навіть не мріяв про Гамлета… Але, якщо чесно, я би вам показав, що таке Гамлет саме сьогодні!