Дівчина та чоловік у повсякденному вбранні, Східне Поділля |
Погортайте сторінки «Енеїди» Івана Котляревського — чудова соковита мова, справжнє лінгвістичне джерело та енциклопедія тогочасного українського життя. Але навіть цілком освічений читач, мабуть, буде змушений зазирати до приміток. Те, що два століття тому було зрозуміле й повсякденне, перетворилося на загадки, оповиті патріархальним романтичним серпанком. Особливо багато знаків запитання викликають описи наїдків та вбрання. Але якщо, скажімо, «застільний» уривок з «Енеїди» «був борщ до шпундрів з буряками, а в юшці потрух з галушками, потім до соку каплуни, з отрібки баба-шарпанина, печена з часником свинина...» може надихнути до студіювання старовинних куховарських книг та гастрономічних експериментів, то цитата про «Венеру, не послідню шльоху», котра, причепурюючись перед зустріччю із Зевсом, «взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий», навряд чи масово надихне читачів до пошуків викройок, шиття та гаптування. Але все ж таки до біса цікаво дізнатися, що «очіпок грезетовий» — це головний убір із парчі, «кунтуш» — одяг шляхти та козацької старшини XVII—XVIII століть, із рукавами чи без, чоловічого та жіночого крою, а «вуса» — це золоті галуни, що нашивалися на кунтуш. Уявляєте, як привабливо виглядала Венера на аудієнції у Зевса. Втім, уява допоможе досить схематично відтворити естетичні смаки наших предків, вже майже так само міфічних, як Гомерові греки з троянцями. Як же зорієнтуватися в світі високої чоловічої та жіночої моди давньої України, так щедро презентованої Котляревським? Кибалки, шнурівки, запаски фаналеві, кораблики бархатові, каптани з китайки, пояси з каламайки. І навіть таке рідне до сліз — «А хто ж таку нам кучму дав?». Ну, тут, щоправда, слово «кучма» використане не для означення шапки, а для пояснення халепи, в яку вскочив Еней... Але для загального розвитку можна в довіднику народознавства вичитати, що «кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Була відома на всій території України. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні кучми зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки». Справді, щоб розібратися в цьому гардеробі і вдовольнити свою допитливість, не зайве запланувати відвідини етнографічних музеїв, яких, хоч і не надто процвітаючих, чимало в Україні. Або скористатися працею людей, котрі зробили це замість вас. «Українське народне вбрання» — нова і, як завжди, дуже якісна книга видавництва «Балтія-друк». Автор Оксана Косміна зробила чудову справу, звернувшись до музеїв Києва, Львова, Вінниці, Запоріжжя, Переяслава-Хмельницького, Харкова, Чернігова та приватних колекціонерів з проханням надати автентичне вбрання та прикраси для ілюстрування видання. Подвійно добре і додає цілковитого реалізму у відтворенні минувшини те, що в ці шати вбралися не манекени чи воскові фігури, а живі люди. Коментарі до книги (українською, російською, англійською мовами) — досить лаконічні, але цілком достатні для того, щоб усвідомити розмаїття народної фантазії та смаків різних регіонів України.
Звичайно, знайдуться скептики, котрі скажуть: «Фі, знову ця шароварщина, світ треба завойовувати космодромами в Бразилії, силіконовими долинами, стальним прокатом та нанотехнологіями!». Воно-то так. Але погляньте навколо — найіндустріальніші держави світу заохочують своїх громадян до збереження етнічних традицій — у бельгійському Брюгге ви поринете в піну славетних фламандських мережив, зачудуєтеся гобеленами; на фермі під Амстердамом власник сироварні з-поміж іншого, клонує ще й тисячі дерев’яних черевиків, виточуючи та недешево продаючи їх туристам. А на верстаті — клеймо, яке вказує, що його виготовлено ще в XIX столітті. Такий собі симбіоз індустріальності та етнографії. Та й краватка, неодмінний атрибут вбрання представників вищого світу, за походженням аж ніяк не аристократка — колись вона була народним аксесуаром одягу наших братів-хорватів. А що може бути «шароварніше», ніж джинси — штани американських «коров’ячих хлопців» — ковбоїв.
Мистецтво, представлене в книзі «Українське народне вбрання», породжує щире переконання в тому, що цей пласт культури вартий пропагування і навіть може зайняти цілком достойну нішу в економіці нашої країни.
Приємно, що долею України та українців так переймаються литовці — генеральний директор видавництва «Балтія-друк» Рута Малікєнайте і головний редактор Віргінюс Строля. А власне, чому ні? Знаєте, якими були невідредаговані слова української народної пісні про Морозенка? Маркіян Шашкевич у своїй «Русалці Дністровій», виданій 1837 року, подає їх так: «Ой, Морозе! Морозине, преславний козаче, гей, за тобою ціла Литва й Україна плаче».