Цей твір, записаний на 138 каталожних картках, його автор, видатний російський романіст Володимир Набоков (1899—1977), заповідав знищити. Втім, застережень щодо того, чи можна спочатку опублікувати «Оригінал Лаури», а вже потім нищити рукопис, він не залишив, і тому син письменника, провагавшись тридцять років, таки вирішив оприлюднити останній роман свого славетного батька.
У самій назві незавершеного роману «Оригінал Лаури (насолода вмирати)» В.Набокова закладено два смисли — споконвічна проблема «оригіналу» (прожиття власної долі в романному тексті), яку автор досліджував майже в усіх своїх творах, і не менш значуща тема «смерті», до якої він звертається в останній період творчості. Стосовно розшифрування суті першого з «називних» компонентів зауважимо, що в російському перекладі назва роману Набокова звучить як «Лаура та її оригінал», і це, погодьмося, спрощує розуміння авторського задуму, оскільки розділяє «предмет» і «метод» дослідження. Що ж до другого складника, то слід завважити, як тема «насолоди вмирання», маючи відповідне сюжетне роз’яснення (хвороба головного героя, що відображала тодішній стан здоров’я самого Набокова), свідчить про рефлексію автора «Оригінала Лаури» на модні постмодерністські теорії 1970-х років, коли тривала робота над романом. При цьому, звісно ж, маються на увазі такі художні концепти, як «смерть автора» і «життя як текст».
Таким чином, історія загадкового рукопису, над яким працює головний герой роману Набокова, поєднується з її коментарями, створюючи структуру «текст у тексті», а життєві колізії самого автора твору набувають «романного» забарвлення. Крім цього, маємо паралельне розгортання кількох незавершених сюжетів із відкритими всім ностальгійним вітрам фіналами. Насамперед це оповідь про екстравагантну Флору, чия «вишукана кісткова структура негайно прослизнула в роман, — насправді правила за таємну структуру того роману, а до того ж стала предметом низки віршів», а також Флориного коханця, подружжя Карів і професора Вайлда, який, власне, й пише «Оригінал Лаури», цей «заповіт безумного невролога, своєрідний Отруйний Опус». Продираючись крізь фабульні нагромадження, ми змушені час від часу розгадувати численні каламбури з шарадами, які нам підкидає автор, а також із полегшенням зустрічати вже знайомих персонажів на кшталт Гумберта Гумберта, що ніби вимандрував зі скандальної «Лоліти» В.Набокова.
Утім, чи варто було публікувати незавершений роман Набокова — нехай бентежить спадкоємців письменника. Звісно, опублікування «Оригіналу Лаури» харківським «Фоліо» раніше, ніж вийшов друком англомовний оригінал і російський переклад, заслуговує на всілякі патріотичні компліменти, проте процес творення з відвертої чернетки чергової сенсації навряд чи стосується літератури. Це вже належить до галузі текстологів і біографів, а не до ринкових оборудок менеджерів більш ніж середньої ланки.