Молодий український режисер Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» в Каннах за кращий короткометражний фільм «Крос».
Отримуючи приз з рук голови журі конкурсу короткометражнихфільмів Мішеля Гондрі та актриси Людвівін Сеньє, Марина Врода сказала: «Дуже дякую фестивалю, спасибі журі і велике спасибімоїм колегам, дев'яти іншим режисерам, разом з якими я брала участь у конкурсі. І, нарешті, спасибі тим, хто зняв фільми,представлені на фестивалі».
Марині - 29. Народилася в Києві. У 2007-му закінчила університет імені І.Карпенка-Карого (факультет кінематографії). Її дипломна короткометражка «Клятва» з успіхом демонструвалася на 37-й «Молодості». А для компанії Star Media режисер зняла «повний метр» - «Усміхнись, коли плачуть зірки».
Напередодні Канн в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Марина розповіла, як бігла «Крос», як співпрацювала із Сергієм Лозницею, а також поділилася роздумами про майбутнє українського кінематографа.
- Марино, признайтеся, яким чином ваш «Крос» потрапив у конкурс Канн?
- Коли французький продюсер почула про ідею фільму, то сказала: «Я хочу подати це на Каннський кінофестиваль!». У нас у роботі чіткий розподіл обов’язків: автор сценарію і режисер - я, Флоранс - продюсер.
Вона не іменитий продюсер. Познайомилися випадково. Були подругами, ходили в кіно. Вона працювала у Французькому культурному центрі. Буває і таке - француженка вжилася в український простір... Спочатку я сказала, що зніму цей фільм за п’ятсот доларів! У результаті вклалися в три з половиною тисячі євро...
- «Про що кіно?» - зазвичай запитують глядачі і критики, коли ще не бачили тієї чи іншої стрічки...
- Фільм про нашу з вами країну. Ідея народилася з моїх власних переживань. Зі шкільного дитинства. Ця картина ставить більше запитань, ніж на них відповідає. Назва - «Крос». Там у буквальному значенні школярі біжать крос - у лісі. Та й сама стрічка багато в чому метафорична. Синопсис картини: спочатку хлопчика змушують бігти, потім він біжить сам, а далі дивиться, як біжить інший...
Намагаюся цим фільмом поставити запитання: навіщо біжимо й куди біжимо? Мені здається, в цій стрічці напряму відчувається наш з вами простір - Україна.
Професійних акторів у фільмі немає. Знімалися підлітки. А вчительку фізкультури грала справжня шкільна вчителька. Моя подруга по двору була асистентом у підборі акторів, і вона ж куховарила для дітей.
Зйомки тривали п’ять днів. Ми виїжджали в Пущу-Водицю, Бортничі, парк Слави.
Мені самій цікаво: як сприймуть цю картину в Україні? Вже зараз думки моїх друзів розділилися. Одні сказали: ти ж завжди знімала кіно-переживання, а тут - метафора. Хтось і похвалив, сказавши, що в «Кросі» просунулася відразу на два кроки вперед.
- Чи багато було у вас конкурентів у відборі на каннський конкурс «короткого метра»?
- Так, було близько тисячі претендентів. Але відібрали лише дев’ять картин.
- З продюсером у вас виникали якісь суперечки щодо остаточної версії картини?
- Були суперечки стосовно монтажу. Але я наполягла на своєму. І виявилася правою. Просто вирішила використати візуально ризикований для себе варіант. У самому ж фільмі багато рухів, заданості. І діти там - частина системи, вони немов знеособлені... Є герой, який відокремлюється від натовпу. Всі його називають лузером, але саме він і стає головним. Я ставила в центр композиції людину.
- Університет імені І.Карпенка-Карого, в якому ви навчалися, все-таки більше дав вам як режисеру? Чи більше чогось відняв?
- У «Карпенка-Карого» є необхідний творчий простір. І мені жодна кіношкола Європи не дала б цього досвіду. Передусім я кажу про людський контакт і душевне співпереживання.
Спочатку я вступила на юрфак, на якому довчилася до рівня бакалавра. Але мені подобалося кіно. Адже був і в юридичній практиці чудовий досвід для кіно - суди, розбірки всілякі. Але паралельно готувалася в «Карпенка-Карого». У бібліотеці мистецтв провела, мабуть, півтора року!
Пам’ятаю, що саме тут я прочитала інтерв’ю Отара Іоселіані... І буквально закохалася в нього! Розповідала потім усім, що він мій улюблений режисер.
Уже в інституті потрапила на курс Михайла Іллєнка. Почала писати сценарії. У нас була творча сім’я - хороший дружний курс. Ми від душі грали, як уміли.
Але проблеми почалися пізніше, коли момент ейфорії минув... Адже кіноіндустрії в Україні немає...
- У нас, як і раніше, всі сперечаються про майбутнє українського кіно... А от ви його бачите?
- Мають бути відкритими всі конкурси і тендери. Дала держава «п’ять копійок» на виробництво, так усі повинні про це знати! Адже насправді ситуація набагато глибша. Наша держава не бачить у кіно бізнесу і не зацікавлена у виробництві. І я не розумію причин: чому так?
Якби весь час думала, чи дадуть мені в інституті гроші на зйомки, то я не зробила б жодної роботи.
Дипломний фільм «Клятва» знімала самотужки. Не було ні камери - нічого. Потім, нарешті, дали плівку. Вони ж зобов’язані «щось» давати, щоб виправдати своє існування. В Україні не можна все виправдовувати тільки бідністю: це аморально. Адже в тому самому кіноінституті на кожного бюджетника закладено непогані гроші...
Проте потрібно бути не тільки творчою людиною, а й прагматичною. Потрібно вміти
себе захистити, починаючи з інституту, не покладаючись на державу.
- А що думаєте про стан справ на Національній кіностудії Довженка? Вам пропонували там попрацювати?
- Те, що там відбувається... Я там була нещодавно на одній зустрічі. Приїхали люди з Росії. Запросили студентів і режисерів наших безробітних... Почали нас «радувати» - мовляв, відкриваємо кіношколу. Їм вигідно тут у нас робити бізнес. А наші студенти мали вигляд вихованців ясельної групи, до яких приходить дядечко і вчить, як жити. Мені тоді хотілося сказати: «Нічого, нічого, ми й самі розберемося, це ж усе наше!».
Чому на студійній території не відкриваються представництва й інших європейських шкіл? Потрібно створювати простір, у якому й будуть представлені абсолютно різні культури. А свою культуру можна добре зрозуміти та оцінити тільки через іншу. А на сьогодні «Довженко» - занедбаний сарай.
Як на мене, це штучно створена ситуація - коли нема кому навести порядок. Так само, як і в Карпенка-Карого, - відсутність талановитих менеджерів.
- Кого зі своїх молодих колег ви сьогодні назвали б надією нашого кіно?
- Дружу з Романом Бондарчуком, Володимиром Тихим, зі своїми одногрупниками. Перспективний Мирослав Слабошпицький. І нехай фільмів від молодих режисерів буде побільше! А наразі всі спроби м’якотілі. Прориву немає. Тому що варимося самі по собі: сіли, поговорили, розійшлися.
- А як вам працювалося із Сергієм Лозницею над фільмом «Щастя моє»?
- У Сергія я працювала асистентом режисера з масовок. Просилася до нього ким завгодно... Це була приголомшлива
кіноекспедиція: я одна з водієм - глухими місцями! Відкрила для себе іншу Україну, інших людей. У результаті всі мої зусилля і режисер, і оператор Олег Муту схвалили. Вони мене навіть підвищили в статусі, написавши в титрах - «кастинг-асистент».
Ця стрічка - як мальовниче полотно, яке можна розглядати скільки завгодно.