Але більша частина заходів все-таки відбулася в Будинку вчених. Ці фестивальні нотатки - як зріз нещодавніх днів, які дуже прикрасила література.
П'ятий літфорум відбувся за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини й Одеської мерії, цього року були представлені понад три десятки авторів із семи країн світу. Образно кажучи, у цьому Будинку літератури, який побудували учасники фестивалю, знайшлося місце і для дитячої (маю на увазі театр ляльок, де проходили читання дитячої літератури), і для вітальні, де відбулася ніч поезії (навіть дві!) за участі Бориса й Людмили Херсонських, Андрія Любки, Дурса Грюнбайна, Дмитра Лазуткіна, Юрка Іздрика.
- Література - це величезний Будинок: у ньому багато дверей, не злічити різних кімнат, - сказав в Одесі Франц Голер, один з найвідоміших письменників Швейцарії. - Тут є комірки й зали, підвали й горища, чимало вікон, що дозволяють побачити фрагменти світу, якщо ці вікна відчинені. А якщо зачинити вікна в кімнаті, то залишишся наодинці з собою. Можливо, настільна лампа заохотить до читання, а якщо світло раптом згасне, то в темряві буде чутно тільки стукіт власного серця… У цьому Будинку літератури розповідають казки, старі й нові, тому що нам потрібні мужні принци, треті сини й зачаровані принцеси, аби врятувати надію, що сплячу красуню через сто років розбудить поцілунок… Нам потрібна фантазія. Вона забере нас у світи, де ми ніколи не бували. Ми влаштовуємося зручніше в цьому Будинку - і от уже перетворилися на китоловів у відкритому морі разом з капітаном Ахавом або перебуваємо в гостях у Гепарда на Сицилії, або ж зустрічаємося з чортом у Москві. Ми можемо опинитися й у підвалах цього Будинку, у концтаборі, в окопі або у виправній колонії Кафки. Це відбувається тому, що без людської жорстокості Будинок літератури був би неповним. Кафка ж, висловлюючись про Першу світову війну, пояснив причини розгулу жорстокості: "Ця війна виникла через жахливий брак фантазії". Фантазія - це ангел-охоронець у Будинку літератури.
Кухня із запасом меду
"Знову дзижчання бджоли почув, озирнувся й побачив, як звідти, з боку вибуху, напевно, до причепа бджола підлетіла й сіла на льоток полагодженого ним у дорозі вулика…"
- Я жив на пасіці в Литві у колишнього міністра внутрішніх справ і заодно брав там уроки бджільництва, - признався Андрій Курков, який презентував у Зеленому залі Будинку вчених свій роман "Сірі бджоли" про подорож бджоляра Сергійовича з Донбасу до Криму. - Якби я писав про інших комах, то вивчив би їхній спосіб життя, щоб не вводити в оману читачів. А що стосується життя мого героя Сергійовича в Криму, то тут у мене теж були консультанти з побуту й традицій кримських татар, Емір Умеров, Айдер Муждабаєв та багато інших. Намагаюся книжки, які стосуються конкретних подій і конкретних територій, писати якомога правдивіше. Адже розумію, що до книжок такого штибу вимоги вищі, ніж до казок або фентезі. Соціальна функція мого роману полягає в тому, щоб порушити дискусію серед читачів про значення поняття "сіра зона" і заодно перевірити наявність "сірої зони" у себе в голові. Тому що "сіра зона", грубо кажучи, - це апатія стосовно державних і соціальних питань і задоволення малим, виконанням базових потреб без зворотних вимог до держави…
Вітальня з дивними історіями
Німецький письменник Максим Біллер презентував у Зеленому залі Будинку вчених свою новелу "У голові Бруно Шульца". Сюжет досить вигадливий: у польському Дрогобичі Шульц заробляє на життя уроками малювання, пише листа Томасу Манну й мріє зробити літературну кар'єру в Європі… Але зло вже причаїлося у засідці, й у письменника виникають апокаліптичні видіння!
А Томас Сандоз зі Швейцарії в Горіховій вітальні провів презентацію своєї "Прогулянки загублених". Це гостра сатира на наше суспільство, в якому цінується тільки продуктивність, а також історія молодих людей, які їдуть мініавтобусом сонячними дорогами між Альп. Четвірка друзів подорожує в супроводі наглядача, адже один з них під вигаданим ніком на інтернет-форумі дав поради міністрові охорони здоров'я, які призвели до досить неоднозначних реформ у цій системі. Тепер необхідно виправити ситуацію… Будемо сподіватися, ці цікаві твори скоро будуть доступними нашому читачеві у перекладі.
Підвал, де зберігають мотлох, ностальгують і засмучуються
Фрагмент імпровізованого спектаклю, строго кажучи, читання частини п'єси Марини Скалової (Швейцарія) "Падіння комет і космонавтів" гостям фестивалю показали в театральному просторі "ТЕО". Це сутінкове підвальне приміщення створило адекватне середовище саме для такої літератури. Текст читали професійні артисти - Юлія Яблецька і Роман Гусєв.
"Совок вичерпав себе, СРСР з'їв своє м'ясо, пожер свою плоть із вовчим апетитом… Ми були привабливі тільки з погляду проблем… Астероїди летять у космосі, проникнення може викликати кратери на поверхні інших небесних тіл…", -ці репліки не раз повторювалися, іноді всіма трьома персонажами, каноном, адже Марина Скалова читала текст п'єси французькою. Після вистави автор відповідала на запитання глядачів непоганою російською, адже вона народилася 1988 року в Москві, у родині вчених.
- Наша родина переїхала до Франції 1991 року, моя мати була математиком і дістала можливість написати дисертацію у Франції, - розповіла Марина Скалова. - Через кілька років, аби залишитися в країні, вона хотіла отримати роботу в університеті. Стало ясно, що таких місць для людей, які не з цієї системи, не існує. Ми емігрували до Німеччини, де приймали євреїв з Радянського Союзу. Мій перший збірник поезії "Брак повітря" був написаний французькою і німецькою, це короткі вірші, що передавали складність прориву з безмови, знайти свої слова. Далі були оповідання "Омар", теж присвячені інтеграції іноземців. У "Дослідженні потоку" я відійшла від теми міграційної кризи й замислилася про наше тіло як територію, про те, як дефінувати його межі, текст буяє фізичними, органічними метафорами. П'єсу вже поставили у Женеві, були читання в Берліні. Що стосується ностальгії? У мене досить приємні спогади про дитинство: Чебурашка, крокодил Гена, поняття про дружбу, взаємовиручку. Це була гнітюча політична система, але в утопії завоювання космосу я вбачаю певну поезію.
Спальня на Молдаванці
Однією з найбільш велелюдних і веселих на цьому форумі подій виявилася презентація збірника прози Юлії Верби "Молдаванське поріддя", що відбулася в Літературному музеї. Чому? От лише фрагмент оповідання "Секс у великому дворі": "Як розмножувалися в нашому дворі - загадка. Тому що, по-перше, зі звукоізоляції тільки килими, по-друге, щільність і компактність проживання і, нарешті, двірська комісія етики й моралі на цілодобовому бойовому чергуванні. Як у серіалі Sex&the city, дами трохи й далеко за 30 регулярно зустрічалися, щоб під аперитив обговорити свої й чужі аспекти сексуального життя".
…Якщо старше покоління коментувало й радило, то молодше відверто заважало особистому щастю. Тато мріяв про сина Ярополка, після довгих торгів з мамою зійшлися на Костянтині, а вийшла я. Але прізвисько Котик лишилося. Потім замість Льошика народилася Леся. І жили ми всі в одній кімнаті. Одного разу вночі тато пошепки запитав у мами чистим презент континіус is cat sleeping?, я бадьоро відгукнулася з ліжечка "Які котики?!"…
Кабінет з бюстиком Пушкіна
Історик-славіст Юрій Сльозкін (США), презентував у Зеленому залі свої книжки "Ера Меркурія" і "Будинок уряду", присвячені російським євреям і російській революції.
- Єдиний плюс російської революції в тому, що мої тато з мамою дістали можливість познайомитися, - приголомшив письменник. - Треба сказати, що серед революціонерів кількість євреїв була високою, і в радянській еліті двадцятих років євреїв було презентовано стосовно інших жителів країни значно більше. Роль євреїв за всіма показниками була помітною. І я намагаюся розповісти в книжці, чому. Багато вихідців з єврейських родин про себе як про євреїв не думали. Будинок уряду був будинком партії, серед більшовиків було багато і поляків, і латишів, і німців, кавказців. Впадало в око те, що латиші й німці співали дітям свої пісні, поляки читали Міцкевича, а євреї нічого такого не робили. Немає жодного прикладу, щоб єврейські бабусі вчили дітей чогось, вони намагалися забути їдиш, не святкували юдейських свят. Були найпослідовнішими космополітами, і з них же почалося полювання на відьом… Нині ж їхнім нащадкам в Америці й Ізраїлі пояснюють, що вони погані євреї, надто росіяни й занадто радянські, їм доведеться переучуватися, поклонятися іншим богам. Я ж віддаю перевагу пушкінській вірі… Пишу зараз книжку "Порівняльна історія національних поетів", де йтиметься і про Пушкіна, і про Шевченка, і про Камоенса…
Їдальня з віденськими стільцями, де можна розміститися у "шляфроку" й почастуватися "карбонатою"
У тому ж Зеленому залі Будинку вчених Наталка Сняданко розповіла про труднощі пошуку слів для заголовка свого історичного роману "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма", де вона описує життя українського політика австрійського походження Вільгельма фон Габсбурга, відомого також як Василь Вишиваний. Як відомо, на початку ХХ ст. він мав усі шанси стати королем Західної України. У результаті онлайн-опитування виявилося, що сучасні читачі не знають, що таке "шляфрок", "ерцгерцог"…
- Звісно, зараз галицька мова відрізняється від тієї, якою говорили сто років тому, - зазначає письменниця. - У ній з'явилося більше полонізмів і русизмів. Писати сучасною мовою про події столітньої давнини, напевно, можна, але це вже не 3D-проза, а швидше 2D виходить… Я посварилася з віденською перекладачкою через те, що слово "карбоната" вона переклала як "шніцель". Моменти красивої, атмосферної старовини, коли вони втрачаються в реальності, якраз можна зберегти саме в літературі. У моєму романі багато історичних реалій, тексту, цифр, персонажів. Я дозволила собі взяти цю тему, не маючи жодного стосунку до Габсбургів, оскільки захопилася особистістю Вільгельма. Найбільша його помилка, на мій погляд, в тому, що він був не прагматиком, а романтиком. Мене дуже підкупив той факт, що він писав вірші українською мовою, у моїй книжці представлені його листи й вірші, але, звичайно, доопрацьовані. Звісно, це не могло бути написане мовою Франка чи Нечуя-Левицького. Вишиваний взагалі був невербальною людиною. Але… хоча він і не був великим поетом, у нашій літературі є значно більш графоманські речі. У моїй книжці три версії смерті Вільгельма, адже Львовом ходили чутки, що бачили Василя Вишиваного то в Сибіру, то в Києві, так буває з відомими історичними персонами. Мені б, звичайно, хотілося, щоб такі книжки ставали бестселерами, можливо, колись до цього доживемо.