Зальцбурзький фестиваль 2017 р. шукав відповіді на запитання "Що таке влада?" в різних її виявах.
Орієнтирами в цих пошуках мали виступити: "Милосердя Тіта" Вольфганга Амадея Моцарта, що змальовує торжество розумного правління; "Аїда" Джузеппе Верді - про падіння любові під тиском влади; "Лір" Аріберта Раймана - про невгамовне й безпринципне жадання влади, яке може поглинути кожного з нас (саме тому творці опери прибирають із шекспірівської назви слово "король"); "Воццек" Альбана Берга, що розкриває проблему маленької людини на тлі бездушної влади, і "Леді Макбет Мценського повіту" Дмитра Шостаковича, що показує верховенство влади сексуального потягу над повсякденням.
"Лір", Воццек" і "Леді Макбет…" ввійшли і в іншу магістральну тему Salzburger Festspiele 2017 - показ трьох головних, на думку дирекції фестивалю, опер ХХ ст.
Найбільш неоднозначною і за режисурою, і за виконанням, але при цьому однією з найбільш ажіотажних вистав стало "Милосердя Тіта" Моцарта.
Підвищену увагу до цієї постановки викликала поява на афіші імені Теодора Курентзіса, з якого протягом уже кількох років активно роблять нову світову суперзірку. Піар греко-російського диригента такий нестримний, що з участю музиканта минулого літа було створено парфуми εαρ 16 ("Весна 16") "із запахом сліз", ціна за флакон яких у Європі сягає 350 євро.
Тепер же Курентзіс прикрасив свої майбутні прес-релізи ще й тим фактом, що оркестр Musicaeterna, яким він керує, цього року став першим російським колективом, котрий відкриває програму одного з найпрестижніших музичних фестивалів світу.
Диригент, який віртуозно полинає в астрал і для більшого драматизму примушує музикантів Musicaeterna грати стоячи, вирішив не тільки зрівнятися, а й перевершити самого Моцарта, втрутившись у музичну тканину його останнього оперного твору.
Для цього Курентзіс ввів у "Милосердя Тіта" фрагменти з Реквієму, Меси до мінор, Масонської жалобної музики, Адажіо і фуги до мінор.
Але головна проблема цієї інтерпретації навіть не в "удосконаленні" Моцартового тексту, а в тому, як цей текст виконаний і поставлений.
Американський режисер Пітер Селларс обмежився модним нині заграванням із темами емігрантів та терактів.
Наприклад, глядач бачить на сцені жінок у хіджабах, людей з автоматами і саморобний меморіал зі світлинами загиблих та свічками.
За всім цим режисер забуває подбати про розкриття образів героїв і вибудовування логічної режисерської концепції.
В унісон слабкій режисурі звучав і оркестр, якому так і не вдалося досягти стрункості моцартівського звучання, впорядкувати темпи і подати інтерпретацію Моцарта, достойну його рідного міста.
Світлими плямами постановки стали фантастичний хор, а також дуже талановита молода французька меццо-сопрано Маріанна Кребасса в партії Секста.
Низку невдач Зальцбурга продовжила постановка "Леді Макбет Мценського повіту" Шостаковича, точніше - її прем'єрне виконання.
Проблема прем'єри була пов'язана з хворобою виконавиці партії Катерини Ізмайлової - видатної шведської сопрано Ніни Стемме.
На час першої фестивальної вистави проблеми зі здоров'ям були вже такі серйозні, що у співачки не змикалися голосові зв'язки і, відповідно, пропадав звук. Це, зважаючи на ключове значення партії Катерини в опері Шостаковича, по суті, означало провал усієї вистави.
Далі так тривати не могло, особливо на фестивалі такого високого рівня, і наступні вистави пройшли із заміною. Новою Катериною стала Євгенія Муравйова, яка виконувала на прем'єрі партію Ксенії і привернула до себе увагу прекрасним тембром та блискучою акторською грою вже в цій партії другого плану.
Термінова заміна зробила молоду російську сопрано новою зіркою Зальцбурга. А хвороба Стемме розкрила проблему, що особливо загострилася останніми роками у зв'язку з посиленням тиску на класичних музикантів, - багато їх не витримують божевільного ритму концертного життя та необмежених професійних вимог.
Минуле літо відзначилося великою кількістю зоряних замін: усього за пару місяців із фестивальної дистанції зійшли Соня Йончева, Роландо Вільясон, Йонас Кауфман та ін.
Зальцбург же вирішив ризикнути й випустити на сцену хвору виконавицю центральної партії.
У світлі провальної прем'єри постало запитання: чи збереження зоряного імені в кастингу, всупереч обставинам, - правильна альтернатива своєчасній заміні?
І досвід минулого фестивального сезону, коли, наприклад, Ермонела Яхо чудово виступила у мюнхенській "Травіаті" замість Йончевої, і Муравйова - замість Стемме в Зальцбургу, доводить, що заміни не тільки можуть бути рівнозначними первісному складу, а й здатні відкривати нові імена.
Проблеми з голосом Стемме могли б згладити партнери по сцені, але, на жаль, повною мірою цього не сталося. Американець Брендон Йованович, попри статус одного з найбільш перспективних тенорів світу, при хорошому вокалі так і не зміг створити на сцені яскравого образу Сергія. Доволі дивною виявилася й інтерпретація образу Бориса Тимофійовича російським басом Дмитром Ульяновим. Але це вже проблема режисури Андреаса Крігенбурга, який зробив з буркотливого старого садиста бадьорого франтуватого чоловіка в розквіті сил.
У невеликих ролях у зальцбурзькому кастингу відзначилися українські співаки: бас Андрій Гонюков, який проникливо виконав партію Старого каторжника, баритон Ігор Онищенко (Робітник із млина) і тенор Олег Залицький (Другий робітник та П'яний гість).
За диригентським пультом стояв легендарний диригент, представник радянської диригентської школи Маріс Янсонс, якому, здавалося б, має бути близькою музика Шостаковича.
Однак Янсонс підійшов до композиторського тексту надміру делікатно, полегшивши звучання настільки, що інколи виникало відчуття, ніби він диригує Моцартом, та аж ніяк не однією з найпотужніших партитур ХХ ст.
Німецький режисер Андреас Крігенбург, від якого всі очікували звичних для нього неординарних і навіть скандальних рішень, представив неочікувано спокійне трактування сюжету, що дає необмежені можливості для найсміливіших експериментів. Панівною ідеєю режисера стає "сірість" (основна колірна гама декорацій і костюмів), з якої з трагічним для себе результатом намагається вирватися Катерина.
Однозначним успіхом Зальцбурга можна назвати "Воццека" Берга в постановці південноамериканського художника й режисера Вільяма Кентріджа. Практика залучення до роботи над оперними виставами сучасних художників, схоже, знову стає трендом.
На Зальцбурзькому фестивалі нинішнього року, крім Кентріджа, попрацювала режисером вистави знаменита іранська художниця Ширін Нешат, для якої зальцбурзька "Аїда" стала першим театральним досвідом.
Уже в цьому сезоні ще, як мінімум, два культових художники торкнуться світу опери, цього разу як сценографи: легендарна перфомансистка Марина Абрамович братиме участь у постановці "Пеллеаса і Мелізанди" Дебюссі у Фламандській опері, а німецький неоекспресіоніст і один з найдорожчих художників сучасності Георг Базеліц зробить декорації для вагнерівського "Парсіфаля" у Баварській державній опері.
Зальцбурзький "Воццек" надзвичайно талановито проілюстрував ідею Gesamtkunstwerk - ідеального твору мистецтва, в якому кожен з елементів рівноцінний. Розроблена Кентріджем візуальна складова вистави вражає як складністю спецефектів, так і своєю продуманістю та глибинним зв'язком із текстом.
Слід відзначити оригінальне прочитання крихітної партії Хлопчика, маленького сина Марії і Воццека, який у лібрето виконує функцію постлюдії, що підкреслює трагедію зруйнованого життя його батьків.
Кентрідж же з допомогою сценографічних засобів робить цей образ одним із найсильніших, що прошивають усю дію (сценографія - Сабіне Теуніссен).
Баланс Gesamtkunstwerk вдалося витримати завдяки феноменальній роботі російського диригента Володимира Юровського, який, по суті, узяв на себе частину завдань режисера, допомагаючи співакам у втіленні образів.
Воццека чудово втілив один із провідних бас-баритонів, німець Маттіас Герне, в чиєму герої були і боязнь, і страждання від байдужості світу, і відчай, що спалахнув насильством. Литовська сопрано Асмік Григорян бездоганно впоралася з партією Марії.
Прем'єра опери Георга Фрідріха Генделя "Аріодант" у постановці німецького режисера Крістофа Лоя відбулася ще на Зальцбурзькому Троїцькому фестивалі, яким керує барочна меццо №1 Чечілія Бартолі, що виконала заголовну партію. На ній і трималася стильна, але не перевантажена підтекстами вистава.
Ось Чечілія в чоловічому костюмі і з бородою утрирувано маскулінною ходою рухається сценою (зал сміється). Ось вона виконує колоратури, в секундних паузах встигаючи затягнутися величезною сигарою й ефектно випустити дим (зал регоче).
Не закохатися після цього в Бартолі, Генделя, оперу, Зальцбург неможливо.
Хоча в кастингу були й інші зірки - мексиканський тенор Роландо Вільясон у партії Лурканіо, французький контртенор Крістоф Дюмо у партії Полінессо, французька сопрано Сандрін П'ю в партії Далінди, - зрівнятися з Бартолі не зміг ніхто.