Завдяки "Амальгамі" Юрія Буряка ми маємо щасливу можливість пізнати мікроклімат душі самобутнього поета в її спектральній багатогранності. Цікаво, чи Шевченківський комітет оцінить належно його поезію - це своєрідне "венеціанське дзеркало", в якому так цікаво видивляти образ нашої епохи у персоніфікованому вираженні. В образному вираженні митця…
Дочитуючи із невластивим мені терпінням цей грубезний том поезій (Юрій Буряк. Амальгама. Семикнижжя. Поезії. - Київ: Українські пропілеї, 2012.), я з подивом переконався, що жодного вірша під назвою "Пілігрим", навіть тематично зближеного, там нема. Я стоїчно "перелопатив" вісімсот сторінок його "Амальгами" і що? Не знайшов. А має бути!
Бо ж переважна частина його поетичних візій, "зошитів", переспівів і парафразів, сонетів, варіацій, строф, "гардариків", ностальгій, плачів, імпровізацій, віршів на мотиви, рефлексій, сонетоїдів, сартризмів - спектр жанрово-версифікаційних модифікацій Юрія Буряка неохопний, "вибудовується", "проростає" на битій дорозі пілігримства. Так і уявляється мені, як поет крокує бруком забутих, але віднайдених міст, давніх цивілізацій, віддалених часом культур - "крізь вічність і крізь віки", вслухається у відлуння своїх кроків, погляд кидає "у далеч імлисту..." "Кроки гучать луною". До речі, друга поетична книга Юрія Буряка мала назву "Брук" (1985 р.).
Надзвичайно мандрівний цей поет. Повсякчасно замислений, а люди думають - набурмосений, вічно чимось невдоволений, поет-інтелектуал, сфокусований на подорожньому - фізичному і уявному - пізнанні та образному відтворенні всього того, що вбирає око і що згодом може "до краплі з пам'яті" дістати уява.
До того ж допитливий, уважний до найдрібніших деталей, а їх у поезіях - сила-силенна, спостережливий і жадібний на краєвиди, події, історичні факти і постаті, цей поетичний пілігрим! Нагадує ворону, яка хапає все, що виблискує, грає на сонці, яскраве, незвичне, химерне, метафорично заманливе, і несе в своє поетичне "гніздо". Ви тільки вчитайтеся, так-так, саме вчитайтеся уявою в ці густо сплетені візії, уважно вдивіться в ці мовно-образні "гнізда", які навитворював Юрій Буряк, і ви переконаєтесь, як майстерно поет реалізує свої візії через "я"-мовлення, як тонко переводить хронологічний час у час внутрішньо-психологічний і завдяки монологічній формі образного вираження досягає ефекту довірливого співпереживання з читачем.
Вірші Юрія Буряка густо просякнуті згадками, спогадами, нагадуваннями, називаннями, відгуками про багатостолітню історію і культуру, як національну, українську, так і світову.
Так і кортить розпочати розмову про інтертекстуальність його поезії, а якщо простіше висловитися, то мова про культурологічний, про гуманітарний контекст. І про анамнез, тобто про спогад, нагадування, пригадування - щось на зразок, за Жаком Деридою, наведення мостів через безодню між минулим і сучасним, повернення до присутності неприсутнього.
Юрій Буряк свою "Амальгаму" "виготовив" із семи розділів - "Повторення міфу", "Сни Ботсаду", "Ностальгія", "Переходячи Оріль", Ars Poetica, "Гардарики", "Шавлія", створив своєрідне духовне Семикнижжя, в яке влилося віддзеркалення найтонших нюансів поетичної душі із попередніх його поетичних збірок Tabula rasa, "Оріль", "Коло навколо".
Я не випадково вжив слово "віддзеркалює" ("Життя дзеркальна оболонь" - таку назву має один із його поетичних циклів), бо на пам'ять приходить магічне "венеціанське дзеркало", для виготовлення якого використовували рідкісні кремнеземи, а також мінерал олександрит, який має властивість змінювати колір залежно від освітлення. Магічних властивостей "венеціанському дзеркалу" додавало золото. Як творилося це диво-дзеркало? На гладенькій мармуровій поверхні розстилали листок олова і поливали його ртуттю. Олово розчинялося в ртуті - так утворювалася амальгама. На неї накладали лист скла і ця тонюсінька блискуча срібляста плівка щільно прилягала до скла.
Тож Юрій Буряк за допомогою амальгами наважився із звичайного скла - звичайних вражень, знань, спостережень, роздумів витворити своєрідне "венеціанське дзеркало" образно-об'ємного відображення свого внутрішнього світу та особистісних переживань часу давнього, історичного, і часу теперішнього, суперечливого.
Під амальгамою уява поета спалахує різними, несподіваними, часто міфологічними видивами. Як, скажімо, поява в амальгамі почайницьких люстр Іллі Муромця - поборника триголового дракона:
...і з'явився латник
Ілля
(кажуть, з неба прийшов),
обрав для оселі острів
Муром і як за муром
зеленим, за гаєм
дістав його гарпуновим
краєм,
за вістря крильця
і на три його рильця
вогнедишні
вдарив тризубом
Трійці
у триєдності
як Всевишній.
"З амальгами
почайницьких люстр"
Завдяки цій чудодійній амальгамі наш поетичний пілігрим мандрує Катеринославщиною, Києвом, уявою - Давньою Грецією і Римом, вчитується-переспівує поезію улюблених поетів, творить варіації, епітафії, парафрази, алюзії, схолії, відповідає "на листи римського друга" Йосипа Бродського, пише вірші на мотиви Германа Гессе, Боргеса, Семюеля Беккета, плаче за друзями-поетами, які відійшли за межі земного життя, розгадує метафори Павича, імпровізує над Морісом, переводить у мовно-образне переживання "Натюрморт з гранатом" Миколи Глущенка, оживлює вулиці і будинки відродженням забутих назв і славетних імен дорогого йому Києва, розгулює у снах і наяву університетським Ботанічним садом і захоплюється дивами природотворення...
Поет ощадливо орнаментує метафорами, символами, епітетами свої образні "конструкції", водночас не цураючись звичайної прозової оповіді, не боячись нарощувати гірлянди імен, назв, предметів... Це сміливе опредмечення вражень і спостережень мимоволі мене спонукає якось означити ці деталізовані картини експресіоністичної візуальності, якими є для мене поезії Юрія Буряка. Може, так: називна поезія? Адже для його творчої манери властиве дагеротипне фіксування побаченого, згадуваного. У віршах Юрія Буряка детально означена і вивірена картою пам'яті топоніміка. Поета цікавить історія факту, знакового імені, історична доля вулиці, міста, краю. Ні, таке визначення "називна поезія" не охоплює всього спектру поетичних візій Юрія Буряка. Надто прозаїчно. Та, окрім того, відступає на задній план сам автор, тоді як він цим називанням баченого згадуваного, відродженого уявою, фантазією відкриває наш час і час минулий у персоніфікованому вираженні. Тобто в активному і виразно оціненому вияві почувань і переживань автора в різноманітних поетичних формах. Вірш Юрія Буряка семантично переважно жорсткий, колючий - так і шпилить гостряками сарказмів, інвектив, іронічних ескапад, хоча доля ліричних сповідань в його поетичній творчості значима.
Це імпульсивне "бродіння" інтелектуальної маси в неспокійній голові Юрія Буряка, інспіроване жадібним "визбируванням" частинок феєричного світу знань, спогадів, вражень, спостережень, народжує щось на зразок поетичного калейдоскопа, в якому із малюсіньких скелець складається то барвиста, мерехтлива картина, то цілісний образ, а то й імпресіоністичне враження. Майже за Яном Парандовським: "алхімія слова".
Юрія Буряка можна було б назвати поетичним алхіміком, але в його "Амальгамі" нема також вірша під назвою "Алхімік". Тож повернімось до попереднього нашого визначення: "поетичний пілігрим", бо в "Орільянських елегіях" двічі поет наголошує: "Іще не почалась моя дорога пілігрима".
Юрій Буряк сповідально здійснює акт самоідентифікації, оживлюючи в уяві те, що назавжди вселилося в його пам'ять під час блукань у спогадах рідними краєвидами:
Іще не почалась
моя дорога пілігрима,
Я бачив ці хати понад Оріллю: з димом
З вишневого садка,
де за стіжком стіжок,
Драбини біля них
й корзини для грушок -
Настояних століть
основа і підкова
На моноліт душі
із моноліту слова.
Самоідентифікація поета "вимагає" амальгами, яка може перетворити звичайне слово в слово образне, наділене символічним змістом і філософським значенням. Її поет шукає у просторі власного внутрішнього світу, де відтворюється, переосмислюється, переживається і нарешті образно виражається світ зовнішній через "я"-мовлення. Це вдивляння в себе, це самопізнання через образне самовираження здійснюється завдяки символічному "венеціанському дзеркалу", яким для Юрія Буряка є Україна.
В тій Україні, кинутій і вбогій,
В дзеркалах окулярів
сих почвар -
Весь жах і жар демонологій
І замість віч -
дзеркальних більм узвар.
Поет безжально анатомує історію своєї батьківщини, розгортає процес трансмутації внаслідок історичних катаклізмів образу України, заявленого в жіночих образах відповідної епохи ("Візія України"). Це свідома інвективна деструкція штучно виплеканого ідеального образу України, спрямована на увиразнення національної історії з метою набуття сучасниками повчальних уроків заради самоздійснення, заради самоідентифікації самої України:
ти мусиш підвестися
з бруду й тліну
і шушару, яка тебе обсіла,
струсити з плоті,
заки плоть жива;
у тебе відібрати
хочуть землю,
у тебе відбирають
твою пам'ять,
у тебе забирають море й ріки,
тебе женуть
за тридев'ять земель,
тебе женуть
край світу з кураями;
тебе наполовину ошукали,
із тебе душу вийняли і мову,
тебе розбудували в розбудову,
кладуть у домовину
роздубову...
Змій ожирілий кільчиться, пітон.
Як Єву, спокушає Катерину.
"Інакше"
Образ Шевченкової Катерини як ключовий репрезентант "кинутої і вбогої" України формує інтерпретаційну векторність історичних візій поета, виражених у багатьох поезіях Семикнижжя. Там, в "Амальгамі", знаходимо багато інших художніх образів-моделей як символів національного духу і гордості, які "вживаються" на цьому поетичному просторі з реальними історичними постатями. Їх не перелічити. Головне, що ці історичні постаті несуть певний смисл, виконують відповідальну репрезентативну функцію в пізнанні історичного часу, культурно-мистецької доби, визначної події в національній історії.