Один із найвідоміших українських хорових колективів - капела "Думка" - і нині має дві різні, відтворені у мистецтвознавчій літературі, дати заснування: 1919 і 1920 роки.
Отже, введення у відкритий доступ низки архівних матеріалів, документів, публікації наукових розвідок досі не вирішують спірних питань з історії вітчизняної культури.
Аргументи прибічників першої та другої дат зводяться до передруку пізніших досліджень. Причина такої неузгодженості в тому, що до витоків хору причетне кооперативне товариство Дніпросоюз (Дніпровський союз споживчих союзів), у середовищі якого панували ідеї відродження української державності. Тому не дивно, що саму організацію вже на початку 1920-х років було ліквідовано, а чимало її членів у наступні роки - репресовано. Більшовики намагалися зробити все для того, щоб історія Дніпросоюзу не тільки не досліджувалася, а й не згадувалася.
Докладне вивчення документів свідчить: саме з репетицій любительського хору найбільшої вітчизняної кооперативної установи часів Української революції 1917-1921-х років - Дніпросоюзу - починається творчий шлях колективу, який у майбутньому стане одним із флагманів українського співу, - капели "Думка" ("Державної української мандрівної капели").
Утворений навесні 1917 р. Дніпросоюз мав у своїй структурі культурно-просвітній відділ, який організовував та фінансував концерти, вистави, лекції для Києва і провінції, вів видавничу, театральну, бібліотечну та музичну діяльність, допомагав у проведення етнографічних експедицій. За сприяння постійного голови "дніпровців" Д.Коліуха (1882-1937), до штату цієї установи було зараховано відомих українських культурних діячів того часу: К.Стеценка, Я.Степового, М.Леонтовича, М.Верховинця, П.Тичину, П.Козицького та інших. При культурно-просвітньому відділі працювала Художня рада діячів хорового мистецтва.
Процес створення хорового колективу на базі Дніпровської спілки розпочався з кінця 1918 р. 5 листопада на посаду хорового інструктора, за порадою композитора Кирила Стеценка, було призначено відомого спеціаліста, колишнього редактора музичного журналу "Боян" Полікарпа Микитовича Бігдаш-Бігдашева (Бігдаш-Бігдашев, 1877-1970). Новопризначений інструктор загітував низку працівників Дніпросоюзу долучитися до організації хору, який і постав у січні 1919 р. Співочий колектив на початку своєї діяльності був аматорським і ставив за мету пропагувати українську національну пісню. На афішах, концертних програмах 1919 р. він позначався як "Хор робітників Дніпросоюзу", або "Хор співробітників Дніпросоюзу", рідше - "Хор Дніпросоюзу". Склад колективу постійно змінювався, в середньому налічував до 60 хористів, але бували випадки, що одночасно співало близько 90 осіб.
11 березня 1919 р. в залі Купецького зібрання Києва (нині - приміщення філармонії) відбувся перший офіційний концерт хору, присвячений роковинам смерті Тараса Шевченка. На влаштування Шевченківського свята Дніпросоюз виділив 5000 крб. Саме цю дату можна вважати початком концертного шляху титана хорового співу капели "Думка".
І розпочав, і завершив програму славнозвісний Шевченків "Заповіт" (муз. М.Лисенка). Далі на концерті чергувалися твори українських композиторів на слова Тараса Шевченка: "Причинна", "Зоре моя, мій друже єдиний", "Огні горять", "Утоптала стежечку" (аранжування П.Бігдаша-Бігдашева) з промовами, кантатами, жалобними маршами. Сольні партії виконували Ростислав Золотаревич, Олександр Кульберг, Віра Печенюк, О.Ожеговська-Ганчель.
Уже через місяць, 6 квітня, хор Дніпросоюзу повторив свій успіх на урочистостях з нагоди Свята культури. Оскільки в Києві на той момент панували більшовики, свято отримало назву "День пролетарської культури". Захід відбувся в залі неторговельного відділу Дніпросоюзу. Тогочасна преса відзначала: "Заля й инші кімнати були дуже гарно прибрані зеленню, живими квітами, рушниками та килимами; по стінах порозвішувано портрети творців та працівників української культури: Г.Сковороди, І.Котляревського, Є.Гребінки, Т.Шевченка, Л.Українки, М.Драгоманова, Л.Глібова…".
На свято прийшли, крім співробітників Дніпросоюзу, багато працівників інших кооперативних установ м. Києва: Українбанку, Созбанку та Централу. "Любо й радісно було дивитися з боку на цю велику сім'ю працівників української кооперації, що зійшлися докупи, об'єднані однією думкою… Найвизначніше місце в святі займав хор робітників, котрим дуже добре було виконано "Вкраїно-мати" - український гімн та багато ріжних українських народних пісень, в гармонізації Лисенка, Кошиця, Леонтовича та Стеценка, а також деякі чужоземні твори - норвезькі, словацькі та російські, в перекладі на українську мову. Хором керував тов. Бігдаш-Бігдашів… були досить гарно виконані сольові співи, дуети та мелодекламації робітниками: Кульбергом, пан. Бігдаш-Бігдашевою, Печенюк та іншими. Акомпанували на роялі М.Гінейко та П.Гайда", - писав часопис "Громада".
Взагалі, впродовж 1919 р. під орудою диригента П.Бігдаша-Бігдашева відбулося ще 10 публічних концертів, більшість яких пройшла на найпрестижніших сценах Києва: у Великій залі Дніпросоюзу (Велика Володимирська, 46), залі Купецького зібрання Києва, Молодому театрі, Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, залі Кооперацентру та Київському міському оперному театрі.
Під час урочистостей пам'яті Миколи Лисенка, що відбувалися 30 листопада, вперше було виконано ІІ дію забороненої раніше опери композитора "Тарас Бульба", а також знамениті уривки з цього твору: "Прославний хор гостей" та "Вальс Марильці". Розучити й виконати цілий фрагмент великого твору Полікарпу Бігдашу-Бігдашеву дозволило те, що значно зріс професіоналізм хору, його ряди поповнили талановиті оперні співаки: брати Євгеній та Аркадій Петрови, Поліна Лисенко та інші. Танцювальні номери в опері Лисенка "Тарас Бульба" виконали артисти балету Київського міського оперного театру.
Популярності членства в хорі серед митців сприяло забезпечення коштом Дніпросоюзу його учасників пайками, до яких входили найнеобхідніші продукти: цукор, сіль, борошно, сало, олія, а в умовах постійної зміни влади в Києві, голоду і безробіття це було особливо актуальним. Ще при Директорії за участь у концертах, виступах, співанках хористи отримували навіть зарплатню від кооператорів.
Під час нової більшовицької окупації споживспілкам працювати було непросто. Нова влада вдалася до часткової реквізиції кооперативного майна, а навесні 1919 р. заарештувала навіть членів правління Дніпросоюзу - В.Гасевича, П.Вікторова, М.Ботвинського. Задля збереження товариства Дніпросоюз вимушений був іти на співпрацю на умовах більшовиків, які також у 1919 р. намагалися загравати з українськими культурно-просвітніми організаціями. У місцевій пресі неодноразово з'являлися оголошення, що нова влада не перешкоджатиме роботі мистецьких структур. Про труднощі, які спіткали хор при новій владі, писав у звітах сам Полікарп Микитович, зокрема зазначав, що відсутність коштів негативно позначається на дисципліні колективу. Борючись із постійними спізненнями на співанки, диригент особисто обходив відділи і запрошував кожного співака на репетиції. Для того, щоб мати високопрофесійний мистецький хор, Бігдаш-Бігдашев вимагав забезпечити регулярне фінансування.
Крім концертів, упродовж 1919 р. хор Дніпросоюзу провів 87 репетицій, а також 20 співанок для солістів, які виступали з окремими номерами з опери "Тарас Бульба". Було розучено понад
70 різних пісень та п'єс, переважно творів М. Лисенка, К. Стеценка, О.Кошиця та М.Леонтовича. У репертуарі великий цикл становили національні патріотичні пісні - "Ще не вмерла Україна", "Вкраїно-мати", "Заповіт", "Слава Вкраїні", "Боже, ти нашу Вкраїну спаси", деякі з них навіть виконувалися під час виступів. Тому не дивно, що вже восени 1920 р. культурно-просвітній відділ Дніпросоюзу буде ліквідований одним із перших. За такий репертуар більшовики по голівці не погладили.
В Інституті рукопису НБУ ім. В. Вернадського зберігається список співаків, які відвідували репетиції впродовж 1919 р. та виступали в концертних програмах. Більшість їх - працівники Дніпросоюзу, але бачимо тут і відомих у майбутньому митців: солісток Марію Литвиненко (Литвиненко-Вольгемут), Ганну Ростиславову-Михайлову, артисток Любов Комарецьку, Катерину Осмяловську (крім неї, виступали її рідні - сестра Ганна Осмяловська, яка мала прекрасне сопрано, та малолітній брат Олександр, що виконував партію альтів), тенорів Сергія Дурдуківського, Семена Бутовського, композитора Павла Гайду. Співала в хорі і дружина диригента - Катерина Бігдаш-Бігдашева.
Як зазначалося на шпальтах українського часопису "Громада", хор працівників Дніпросоюзу за 1919 р. "остільки виріс та зміцнів, що мав змогу виступати декілька разів на концертах та вечірках, що впорядковував Дніпросоюз сам чи спільно з іншими кооперативними установами". І все це завдяки титанічній, наполегливій, високопрофесійній праці Полікарпа Микитовича Бігдаш-Бігдашева. На той час у Києві вже діяли відомі хорові колективи, з якими нелегко було конкурувати, зокрема І Український Національний хор під керуванням Василя Верховинця. Неодноразові успішні концертні виступи дніпросоюзівців сприяли популяризації новоствореного колективу.
Починаючи з лютого 1920 р., хор змінює офіційну назву - віднині він фігурує у документах як "Художня хорова капела Дніпросоюзу".
Професійний колектив потребував значних витрат. Так, підготовка виступу хору в Києві на урочистому шевченківському святі у березні 1920 р. коштувала Дніпросоюзу близько одного мільйона карбованців. Наприкінці березня відбулася реорганізація хору: набрали нових співочих сил і розпочали співанки з метою концертних поїздок містами та селами України. Тоді ж Дніпросоюз виділив кошти і на пошиття нових сценічних костюмів та запровадив, як при Директорії, незначне фінансування хористів.
З самого початку колектив планувався його засновниками як мандрівна зразкова капела, за прикладом якої створювалися б місцеві хори при різноманітних коопераціях та інших організаціях і товариствах.
У першій половині 1920 р. було здійснено декілька окремих поїздок селами Київщини та Поділля. Про високий мистецький рівень співаків свідчив той факт, що 13 квітня 1920 р. музично-хорова секція культурно-просвітнього відділу Дніпросоюзу поставила навіть оперу М.Лисенка "Зима і Весна", в якій були задіяні, крім 36 хористів, артисти Київської опери - Микола Дейнар (співак-бас), Михайло Стефанович (співак-бас) та Марія Калиновська (мецо-сопрано).
У квітні 1920 р. Полікарп Бігдаш-Бігдашев виїхав на Житомирщину, щоб сприяти розвиткові музично-хорової справи при кооперативних установах, але повернутися вчасно з відрядження не встиг, оскільки 25 квітня на території України почалися бойові дії між Радянською Росією та Польщею, війська якої захопили Полісся, а 7 травня - і Київ. На початку червня, не маючи відомостей про його долю, керівництво Дніпросоюзу звільнило Бігдаша-Бігдашева з посади хорового інструктора та керівника капели. Дізнавшись про це у 20-х числах червня, він спробував оскаржити рішення, однак марно: хор уже запропонували очолити вчителеві українознавства Київської середньої залізничної технічної школи Нестору Городовенку. Полікарп Бігдаш-Бігдашев згодом залишив Україну і повернувся до Тамбова.
Знаменитий у майбутньому український диригент Нестор Ферапонтович Городовенко (1885-1964) на цей час зарекомендував себе як досвідчений талановитий хормейстер. За короткий період перебування в Києві він очолював студентський хор Київського університету св. Володимира, зведений хор київських учителів, був диригентом П'ятої піхотно-червоноармійської школи. 30 червня 1920 р. між Дніпросоюзом та Н. Городовенком було укладено угоду, за якою той повинен виконувати обов'язки "дірігента створеної "Першої Мандрівної Капели Дніпросоюзу", яка істнує і провадить свою діяльність на підставі окремого Статуту, затвердженого Правлінням...". У Статуті капели зазначалася й мета: відродження української народної пісні, її популяризація, боротьба "з дуже поширеними на Україні хулігансько-лакейськими піснями".
Того ж дня капелу зареєстрував Театральний комітет Київської Губнаросвіти, а правління Дніпросоюзу затвердило список учасників, які почали готуватися до великого гастрольного турне по Лівобережній Україні.
З 12 липня по 1 вересня 1920 р. Перша мандрівна капела Дніпросоюзу мандрувала великими й малими містами, селами і станціями Лівобережної України, інколи давала по декілька концертів на день. Вона з великим успіхом виступала тоді в Лубнах, Ромодані, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кобеляках, Кременчуці, Лохвиці, Ромнах, у селах Полтавщини та Слобожанщини, на прохання місцевих священиків, співала на кліросі у православних храмах. Часто давала благодійні виступи. Всього у звіті зазначено 31 концерт.
З капелою їздив відомий український письменник Степан Васильченко (С.В.Панасенко, 1879-1935), за документами - хорист, але на нього покладалися обов'язки "кореспондента", що під час подорожі мав вести щоденник, записи з якого цитуються в цій статті.
Подорож по зруйнованій війною Україні виявилася набагато складнішою, ніж могли собі уявити капеляни, побутові умови - нестерпними, антисанітарія - жахливою: "Дома чекав капелян убогий куліш, майже без сала і без солі. З'їли прихватом по ложці, по другій, - більше не вистачало і в тому ж смутному, придавленому настрої мовчки лягали спати - в хаті, на дворі, на соломі" (запис від 14 липня).
Виступали в клубах, школах, народних домах, театрах, а то й у саду, на майданчиках просто неба. Інколи приміщення, в яких мали виступати капеляни, були непідготовлені до концерту, і хористам власноруч доводилося наводити там лад. "Концерт на руїнах" - улюблений вислів Васильченка з цього приводу. Потягом мандрували лише до великих міст, а до сіл та містечок їхали кіньми, волами, а іноді йшли пішки.
Загальне враження, яке справила Перша мандрівна капела Дніпросоюзу своїми концертами, чудово охарактеризував один із учителів міста Ромни у своїй простій, але надзвичайно правдивій і зворушливій промові: "…він порівняв концерт капели з ясним сонцем, яке несподівано зійшло на темному, нудному обрії, з чарівним сном, що примусив забитися у їх завмерлому серці, нагадавши про довічно незламну красу, про радість і щастя життя і боротьби за світлі ідеали. Рідна пісня в прекрасному виконанні. Як та жива вода з казки, обдавала і освіжала їх душі, збудила тугу за красою" (запис від 28 серпня).
Подорож Першої мандрівної капели Дніпросоюзу Лівобережною Україною пройшла блискуче і з величезним успіхом. Але відразу ж після повернення постало питання про розпуск цього колективу. За словами Васильченка, "... на що... треба було другу капелу, руйнуючи першу, вже збиту ізспівану і готовим репертуаром... можна знайти тільки одну відповідь. Голові музичної секції [Стеценко] і Чапківському, висловлюючись шанобливо, не давали спати чужі лаври..."
3 вересня 1920 р. відбулося засідання колегії неторговельних відділів Дніпросоюзу, на якому ухвалили рішення "вважати І-шу Мандрівну Капелу розпущеною 1-го вересня ц. р.". "Так, - пише Васильченко, - скінчила свій короткий, але колоритний вік Перша мандрівна капела, прокотившись блискучим метеоритом по Україні і... розбита варварськими заходами культурно-освітнього одділу кооперативної інституції".
Натомість було створено Другу мандрівну капелу Дніпросоюзу на чолі з Кирилом Стеценком та Олександром Чапківським, до якої увійшла чимала частина хористів попередньої капели.
Вже 8 вересня того ж року Друга мандрівна капела виїхала в турне по Правобережній Україні, що тривало до 10 листопада. Наприкінці жовтня капеляни завітали до Тульчина, де відбулася їхня зустріч із Миколою Дмитровичем Леонтовичем: він відвідав концерт, на якому виконувалися його твори. Після завершення гастролей Друга мандрівна капела також припинила своє існування, а культурно-просвітницький відділ Дніпросоюзу був розформований.
Одночасно на базі обох мандрівних капел створили новий хоровий колектив Дніпросоюзу, який уже 15 листопада 1920 р. внесли до реєстру державних закладів мистецтва, керованих Київською губернською наросвітою. Навесні 1921 р. хор був реорганізований у мандрівну одиницю під назвою "Державна українська мандрівна капела - "Думка". Її керівником і головним диригентом став Нестор Городовенко.
Про створення капели "Думка" на базі хору Дніпросоюзу згадувала і співачка Маріоніла Підласова: "Дніпросоюз" мав свій великий хор і в першу чергу брав на роботу людей, які мали гарні голоси… Хор спочатку виступав у Києві, пізніше він був поповнений хористами-професіоналами, і його назвали "Мандрівна капела Дніпросоюзу…Мандрівна капела, цей згуртований хоровий колектив, була з часом удержавлена, після чого вона почала називатися "Державна українська мандрівна капела" - "Думка".
Витоки "Думки" з оголошеного незабаром "гніздом контрреволюції" Дніпросоюзу стали, у тому числі, причиною того, що перші творчі кроки колективу у 1918-1919 рр. в радянській дослідницькій літературі замовчувалися. А перший диригент хору Бігдаш-Бігдашев, незважаючи на його титанічну працю на співочій ниві, так і не отримав ані звання Заслуженого працівника культури, ані персональної пенсії, за яку ратувала навіть "Литературная газета". Пильні владні радянські структури запам'ятали "націоналістичний" Дніпровський кооперативний період у біографії і капели "Думка", і її першого мистецького керівника.