Усім запам'ятався його Старий у "Кіборгах" (щойно на ТБ була повна версія відомого фільму Ахтема Сеїтаблаєва), на черзі - українсько-американський "Захар Беркут". А нещодавно Шевченківський комітет відзначив найпрестижнішою премією фільм Романа Бондарчука "Вулкан", де у актора також помітна робота. Життя Жданова і його родини різко змінила війна на Сході країни: майже все залишили в окупованому Донецьку і вибрали Київ.
- Пане Вікторе, а хто ваш герой у фільмі "Вулкан"? І як узагалі потрапили в цей проект?
- Як потрапив? Запросили на кастинг та й усе! Нічого особливого. І можу лише подякувати Богу за те, що все так сталося. Адже приїхавши з Донецька до Києва, відразу потрапив у прекрасні кінопроекти.
Зйомки "Вулкана" проходили в 2016 році. А фільм "вистрелив" зараз. Потім дізнався, що ми з Романом земляки: він також з Херсона - з Бериславського району.
Раніше, до Києва, кіно взагалі було для мене чимось недосяжним. І лише потрапивши всередину цього процесу, починаєш міркувати, складати пазли. Можливо, режисер зрозумів, що з мене можна щось зліпити? Бо, у принципі, мене - як особистості - у "Вулкані" немає. Це авторське кіно. Хоча справді була така людина, як мій герой дядя Вова, людина з характером.
На знімальному майданчику було так: поки режисер не доб'ється того, чого хоче, він не зупиняється: дубль, дубль, дубль. Потім каже: "Мені сподобалось! Знято!" Це суто режисерське кіно, акторського там мало. А фільмографія Романа - документальні життєві фільми. Його режисерський почерк тягне на філософічність, а не на пафос. Він навпаки це все притушує. У процесі зйомок я довідався багато чого цікавого про свій край, про Херсонщину…
- Що саме?
- Довідався, скільки сіл було затоплено під водосховища Дніпровської ГЕС і якою кров'ю це все давалося людям. Такі спогади - історія нашого краю, України. Саме про це потрібно знати і не забувати.
Так, фільм "Вулкан" трохи кумедний, герої дивакуваті. Але всі вони - люди землі. Та й у діалогах прослідковується справжнє вболівання людей за свою землю. І мій дядя Вова - саме такий.
Так що "Вулкан" для мене - це кидок у кіно: незрозумілий, але цікавий. У цьому є якась магія.
- Що виділяє Романа Бондарчука з-поміж інших кіномитців його покоління?
- Роман - розумна і професійна людина. Знає, чого хоче. Не вимагає від акторів зайвого. На знімальному майданчику не було крику, ажіотажу: все чітко й виважено.
Коли подивився фільм, то мені було і смішно, і цікаво. Втім, не думаю, що слід задовольнятися тим, що зробив. Актори залежать від глядачів, критиків, які оцінюють кіно. Звісно, можна було зробити щось краще. І заспокоюватись не треба.
- А як сприйняли телеверсію "Кіборгів"? Чи все з відзнятого увійшло в ТБ-варіант?
- Принаймні те, що стосується мого героя - Старого, то все увійшло. Але, знаєте, мене дуже дратувала реклама! Такі фільми треба дивитися без перебивок цими роликами. Це заважає, відволікає. Я не задоволений лише цим.
- Що змінилося після "Кіборгів" для вас як для актора?
- На мене почали звертати увагу, впізнавати в тролейбусі, автобусі, метро, на вулиці. Майже всі дякують за роботу. І це приємно.
Побільшало також відповідальності. Раніше щось міг зробити не озираючись назад, а тепер уже думаєш - а чи можна, а чи треба це робити? Вже не в кожний проект і підеш, адже проекти бувають різні.
Приємно, що українські воїни високо оцінили наш фільм. Майже всі бійці кажуть: "І в нас у частині був такий Старий!". Так само кажуть і про Мажора, мовляв, усюди є такий понтовий боєць.
- Коли працювали над роллю Старого в "Кіборгах", то, можливо, запитували сценаристку Наталю Ворожбит, з "кого" вона ліпила цей образ? Чи був прототип?
- Запитував, звичайно. Але це збірний образ. Наталя "списала" мій образ з кількох військових. Усі ці невигадані історії відбувалися на фронті. І, за великим рахунком, ніякого вимислу немає: персонаж народився саме з розповідей бійців. Так само й його мова. Так, вона з матюками. Бо інакше ніяк. Я служив іще в радянській армії, то там теж без мату нічого не робилося. У чому мій кайф від роботи над "Кіборгами"? Була чітка й зрозуміла позиція режисера, продюсера, акторів. Люди, які потрапили у фільм, - не випадкові: їх відібрали за особисті риси характеру, за життєву позицію. Виявляється, що саме ти був потрібен у той момент, у тому місці, у цьому фільмі.
Знаю, що на роль мого Старого пробувались хороші актори. А потрапив я. Хоча мене до "Кіборгів" узагалі ніхто в Києві не знав!
Знаєте, я сам колись навчався на "режисурі", хотів чогось домогтися в цій професії. А потім зрозумів - "не моє". А от Ахтем знає, що робить. У нього є позиція людини, митця. Деякі бійці були з нами на майданчику, спостерігали - істину чи щось хибне знімаємо?
- Коментували?
- Особливо - ні. Але казали "вірю" чи "не вірю" - на рівні відчуттів, інтуїції. Я сам починав розуміти, що таке кіно - це майстерня. А результат - на екрані.
- Можете після "Кіборгів" назвати себе "затребуваним" українським актором? Що у вас у роботі? Є нові пропозиції?
- Був "Захар Беркут", де в мене невелика роль - брат дружини Захара. Виникла ситуація, пов'язана з тим, що я не знав англійської мови. Довелося надолужувати. Тому молодим людям на майбутнє кажу: вчіть мову! Це класно в плані професії, досвіду.
У "Захарі Беркуті" в мене було чотири знімальні дні. Коли заходив у кадр і говорив англійською, то Ахтем казав: "Я розумію, що це ти, Віктор, але коли починаєш говорити англійською, то стаєш зовсім іншою людиною!"
Найскладніше "втиснути" в англійську український темперамент. Бо мова змінює все!
- Ви працювали разом з Робертом Патріком?
- Пам'ятаю наш перший знімальний день. Стоїмо втрьох - я, Ахтем, Роберт. Мене тіпає, бо мушу розмовляти англійською. Роберт каже: "Ахтем Сеїтаблаєв". Я відповідаю: "Я знаю…" Він знову: "Хороший режисер". Я йому: "Я знаю…". Він далі: "А от який ти артист, ми зараз побачимо!"
Так, можна це вважати приколом, але то було сказано з гумором, щиро. Просто успішний актор Голлівуду зауважив, що проявити себе можна тільки на знімальному майданчику - ніякі твої минулі "Оскари" не спрацюють, якщо добре не зробиш ролі саме зараз. Так голлівудські зірки ставляться і до себе.
Знімальна група "Беркута" створила потрясаючу атмосферу, все зі знаком "плюс" - без гонору. Зйомки виключно на позитиві. Не було пихи, змагань - хто крутіший.
З інших нових робіт у мене "Номери" режисера Ахтема Сеїтаблаєва за п'єсою Олега Сенцова. Мій номер "третій" - найстаріший. Це була непроста робота у фізичному плані. Піднімався о четвертій ранку, о сьомій уже треба бути на майданчику. Але це "моя" робота, тому не скиглю: головне - щоб був результат. І дай Боже здоров'я Ахтему, щоб він і надалі активно працював! У нього є хист і жага творчості.
- Чи задоволені, як складається творча доля вашої доньки Оксани Жданової?
- Звісно, радий за неї. Вона також працює в Театрі на лівому березі Дніпра. Мене привів у цей театр актор Олександр Кобзар, ми знайомі з ним з Донецька. І я вдячний уже покійному Едуарду Марковичу Митницькому за те, що він узяв мене у свій театр. Мені тут комфортно. І моя мрія - працювати разом із донькою на одній сцені.
Є мої батьківські почуття - і це радість, адже дитина активно працює, в неї насичене акторське життя. Вона досить закрита, часто не пускає мене у свій світ, каже: "Не лізь! Я сама знаю!" Іноді навіть не знаю, в яких проектах вона знімається, - довідуюся вже коли фільм на екранах.
Син Павло навчається на оператора в Університеті культури. Раніше займався музикою. Звісно, ми з дружиною, актрисою Оленою Хохлаткіною, беремо участь у житті дітей, але діти вільні в своєму творчому виборі.
Оксана задіяна у багатьох виставах - "Войцек", "Кепка з карасями", "Співай, Лоло, співай!", "Життя попереду", інших. Словом, і репертуар чудовий, і роботи в неї хороші.
Мені приємно брати участь у виставах Дмитра Богомазова, адже вони відрізняються від інших постановок. І взагалі "на Лівому березі" заведено після вистави дякувати одне одному за роботу. Мені спочатку здавалося, що це стосується тільки тих вистав, у яких я сам зайнятий, але виявилося, що це атмосфера театру - щира вдячність за виставу, яку зроблено для глядача.
- Ви граєте Чебутикіна у виставі Едуарда Митницького "Три сестри" за п'єсою Антона Чехова. Як працювалося з майстром?
- Про роботу з Едуардом Марковичем я згадую постійно. Це величезна постать у плані професіоналізму, людяності, мистецького рівня.
Мої перші ролі "на Лівому березі" у виставах "Опіскін. Фома!" за Достоєвським і "Три сестри" Чехова. І я досі жалкую, що не знайшов часу, не дійшов до Едуарда Марковича ще раз, аби поспілкуватися з ним про свого Чебутикіна. Я ввівся на цю роль. І щось лишилося для мене незрозумілим. Те, про що й хотілося поговорити. "Одягнути" на актора можна все - і маленьке, і велике, але як ти почуваєшся в цій одежині - саме це й цікаво.
- І як почуваєтеся в чеховському образі?
- Все ж таки не завжди комфортно. Багато хто каже, що я занадто прискіпливий до себе. А я хочу все зрозуміти!
Коли прийшов "на Лівий берег", то колеги сприйняли мене по-акторськи: "Ану-ану, подивимося!" І коли працювали над виставою "20 років без повітря" за п'єсою Ганни Яблонської "Язичники" - це постановка Дмитра Весельського, учня Едуарда Марковича, - то майстер також допомагав. Під фінал репетицій він приходив, дивився, робив зауваження, адже театр - це лабораторія, процес. Пам'ятаю, як Едуард Маркович, сидячи в залі, сказав: "Виктор Петрович, это же я вас брал в театр? Наверное, я ошибся?.." Але то було сказано по-доброму, в його словах була і творча провокація, і щирий натяк, мовляв, "Не будьте "холодцом"! Держите себя в рабочей форме!"
В Едуарда Марковича було чудове почуття гумору, навіть у скрутні моменти його життя. Тому-то в Театрі на лівому березі неповторна атмосфера - завдяки його особистості.
- Нещодавно в театрі змінилося керівництво. Стас Жирков - художній керівник, Тамара Трунова - головний режисер. Як трупа сприйняла молодих митців?
- Нові керівники озвучили плани, визначено репертуар на рік. Молодість диктує зміни. До того ж трупа знає цих режисерів. Мені подобаються вистави Стаса Жиркова "Тату, ти мене любив?", "Дівчинка з ведмедиком". Про Тамару Трунову також говорять її вдалі режисерські роботи.
- Можливо, знаєте, як складаються долі колег-акторів з Донецького театру? Хтось поїхав звідти, хтось лишився на окупованій території…
- Знаю, що деякі актори поїхали в Москву. А от режисер Ігор Матіїв, учень Митницького, тепер працює в Києві. Моя дружина Олена Хохлаткіна працює в Національному театрі імені Івана Франка. Завліт театру Оля Байбак - так само в Києві, працює в НСТДУ. Світлана Бойко переїхала в Чернігів, працює в театрі.
Але є актори, які вибрали іншу сторону. І, очевидно, можна було би з ними спілкуватися "по роботі"… Але то дуже важко! Бо в нас великі розбіжності в поглядах на війну, яка триває.
Якось актор, з яким ми раніше працювали, написав стосовно "Кіборгів": "Я подивлюся…" Та поки що відповіді від нього немає.
Натомість, коли вийшли "Кіборги", однокласник з Італії одразу мені написав: "Молодець! Радий, що ми разом училися!"
З приводу "Кіборгів", успіху цього фільму, скажу таке: не ми, артисти, герої. Герої - ті, хто поклав своє життя, обороняючи Донецький аеропорт від агресора.
- За якою роллю свого "донецького" репертуару ви найбільше жалкуєте? Можливо, хотіли би грати цю роль і в Києві?
- Час летить, ми старіємо. І коли кажеш, що колись грав Бендера, то на тебе дивно дивляться як на дідуся з лисиною. Виникає розуміння, що театр існує в часі і просторі. І нікому нічого не доведеш. Вийшов на сцену, граєш, щось робиш - от і добре. А жалкувати? Ні за чим не жалкую! Те, що було, для мене цінне, це вистави "Холстомір", "Зойчина квартира", "Діамантовий дим", "Закат" (у Донецьку зіграв Бєню, а в Херсоні - Льовку), "Бульвар злочинів". І дякую долі, що були такі режисери, як Віктор Шулаков, які дали можливість грати в чудових виставах.
- Власне, в Донецькому українському театрі ставили вистави "на Жданова"?
- Так, було кілька. Наприклад "Філумена Мартурано" Едуарда де Філіппо - ми працювали в ній разом із дружиною. Коли приїхали сюди, те все зникло. Але з'явилося щось інше - статус, майстерність, різноплановість.
Також згадую роботу в виставі "Стриптиз" за п'єсою Ентоні МакКартена і Стефана Синклера, причому українською мовою. Був фурор. Ми приїжджали в Луганськ, нам кричали: "Давай на русском!" Це спочатку ображало, але через п'ять хвилин глядачі забували, якою мовою йде вистава, і аплодували стоячи.
Це дуже цінно - акторська єдність. Хоча згодом вона перестала бути єдністю, бо нас усіх порозкидало...
- Ваше рішення про переїзд з Донецька було спонтанним?
- Ми з родиною переїхали в Київ у 2014-му. І спочатку було дуже важко. Звичайно, рішення було непростим, але ми розуміли, що жити в "тому" суспільстві просто неможливо. В окупованому Донецьку навіть на фізичному рівні мені було зле від усіх отих перевірок, від іншого маразму...
Там інша реальність. Коли через кожні сто метрів тебе гальмують, перевіряють - то не просто режим, а суцільне приниження особистості. Так, хтось з колишніх колег, з якими працював у Донецькому театрі, вирішив зайняти той бік барикади. Але мені те все вже не цікаво! Краще бути в Україні.
Я, до речі, працював і в Росії. Але там ти все одно чужинець. Це так само, як у молодості я мав руде волосся і всі мене називали "рудий"… То в яку хату ти не зайшов би, ти однаково "рудий", інший.
- Як на початку складалося ваше життя в Києві?
-Живемо у винайнятих квартирах, бо все майно залишилось у Донецьку. Але не в тому річ. З того, що зараз відбувається в суспільстві, розумієш, що ніхто за тебе і для тебе нічого не зробить. У "Кіборгах", до речі, один з героїв каже: мовляв, завжди треба починати з себе - випити скляночку водички натщесерце, вдягнутися, а вже потім будувати країну…
Погляд критика
Прийшов солдат з фронту
Олег ВЕРГЕЛІС
Найперше, що спадає на думку, коли бачиш його на екрані або на сцені, - а взагалі-то скільки ж літ оцьому лицареві, побитому життям солдату українського театру і кіно?
Одні скажуть, що, можливо, вже є сьомий десяток, бо кожен його персонаж пройшов через різні і грізні випробування. Інші, можливо, згадають Достоєвського і його формулу "вічного мужа".
А насправді Вікторові Петровичу Жданову 3 березня виповнився всього-навсього 51. Чудовий вік, майже розквіт, іще молодеча душа.
Але примхи мистецтва, очевидно, ще й у тому, що окремий актор іноді й виявляється органічним в "особливій" віковій категорії. Тобто на сцені або на екрані він здається старшим за свої паспортні дані. І в цьому є своєрідна метафізика акторського буття, а ще певна потреба екрана і сцени - саме це, а не інше обличчя, на якому нинішні історичні перипетії полишили вже не одну сумну чоловічу зморшку.
Шлях з Донецька до Києва, тобто шлях від війни до миру, від окупації до Батьківщини - то завжди складний шлях: не без зморшок на чолі. І Жданов, подолавши такий шлях, виявився саме тим актором, якого й затребував час. Наш час. Тобто він виявився солдатом, який пахне справжнім порохом, реальним, а не розцяцькованим життям. Чоловіком, який не цурається солоного слівця, бо знає, що життя - то не цукор. І всіх його "солдатів" - і на лівобережній сцені, і на великому екрані - вирізняє важлива якість, яка насправді є надзвичайно рідкісною в лицедійському світі. Така якість - достовірність. Максимальна переконливість соціального типажа, справжня жива органіка. Тому він такий переконливий у "Кіборгах", у стрічці, про яку багато написано і, мабуть, не варто вкотре повторювати мистецтвознавчі рефлексії.
Саме такий, достовірний (соціально-типажний), і його старий солдат-лікар Чебутикін Іван Романович з "Трьох сестер" Чехова-Митницького. Мабуть, найтверезіший герой з-поміж усіх інших чеховських персонажів цієї вистави. Навіть не тому, що цурається чарки, не тому, що боїться залити своє приховане горе, а тому що він єдиний тверезо усвідомлює все-все про теперішнє, минуле й майбутнє.
Жданов у цій виставі нині сприймається немовби заданий образ-контраст. Усі інші довкола живуть якимись химерами й мареннями, безпорадністю й удаваною силою, а його Чебутикін живе лише тверезим усвідомленням тлінності буття, бо ж він - лікар, діагност, певною мірою провидець. І саме йому в цьому сюжеті зайве комікувати, бо цей лікар знає справжню історію "хвороби" і, можливо, він єдиний, хто чудово розуміє, чим усе це й закінчиться…
Віктор Петрович - актор із потужним творчим доробком: у 1980-х багато грав у Херсоні, починаючи з 2000-го в нього було чимало помітних ролей у Донецькому українському театрі. Очевидно, він сам навіть не міг уявити, що його долю раптом розітне пекельна лінія фронту. І зі східного пекла, з території окупації та зрад, саме сюди, у велику Україну, він повернеться не лише актором, а ще й "солдатом". Таким собі чоловіком без віку, чиє обвітрене обличчя далебі розкаже глядачам набагато більше, ніж стоси теперішніх штучних кіносценаріїв на затребувані теми.
Його сьогоднішній злет і затребуваність - не парадокс часу і не випадковий дарунок творчої долі, а ще й історія нашого постійного дефіциту на "справжнього чоловіка" - у театрі, в кіно. Дефіциту на тверезу кремезну постать мудреця й захисника, яку не зіб'є з ніг ні хміль, ні воєнне лихоліття, ні інша негода.